Сьомий день "Молодості": труднощі колишньої Югославії, український Голодомор та гумор по-японськи
Ними стали: "Сніг" Айди Беґіча з Боснії та Ґерцеговини, сербська стрічка"Гадерсфільд" Івана Живковіча та японська "Чудово-пречудово" Йосуке Фудзіти.
Ігор: Конкурсна програма добігла кінця і вже з впевненістю можна говорити про загальні тенденції цьогорічної "Молодості". Тобі не здалося, що більшість фільмів розповідали про одне й теж?
Анна: Я помітила, що фільми з конкурсної програми і справді щороку гуртуються довкола якоїсь спільної теми. Цього разу більшість з них поєднувала велика кількість насильства та ненормативної лексики, було багато дитячого страждання, робився акцент і на темі самотності, від якої намагаються врятуватися герої. Крім цього, безліч фільмів мали відкритий фінал. І сьогоднішня боснійська картина "Сніг" залишає героїв у непевності щодо їхнього подальшого майбутнього.
Ігор: Іронічно, що дві стрічки конкурсної програми останнього дня було створено у країнах, які ворогували між собою. Фільми демонструвалися підряд і розповідали про травматичний досвід, отриманий героями під час військових дій. Але я б хотів виділити тему, яка зрештою викристалізувалася на фестивалі, та якої ми ще з тобою не зачіпали. Її можна умовно назвати - "Східна Європа сама про себе".
Анна: Почнемо із першої за рахунком стрічки Айда Беґіча "Сніг". У фільмі йдеться про маленьке боснійське село Славне, де живуть з десяток жителів - це переважно вдови і сироти. Під час сербських зачисток багато мешканців селища зникло безвісти, та родичі все ще вірять у їхнє повернення.
Селяни намагаються продавати вирощені та законсервовані власноруч фрукти та овочі, але бізнес виявляється не надто успішним, точніше, взагалі ніяким.
Якось до села приїжджають бізнесмени із пропозицією продати землю Славно за великі гроші будівельній компанії. Та його жителі не хочуть переселятися: хтось вірить у повернення додому зниклих родичів, хтось хоче спокійно дожити віку без змін, а ентузіастка консервної справи - Альма - вважає, що не варто змінювати традиційний спосіб життя взагалі.
Буревій примушує бізнесменів залишитися у Славно. Один із них - серб - був у складі військового загону, що робив "зачистку" у селищі. Він розповідає селянам про місце поховання усіх зниклих. Після втрати сподівань на повернення родичів, мешканці села повинні вирішити долю Славне.
Ігор: Ця картина транслює не просто драматичний досвід війни у Югославії, а ще й позначає неминучий крах усталеного патріархального світу. Славне - цілком сільськогосподарський район, де люди віками звикли певного способу життя.
Але війна перемінила усе - і економіку, і, найголовніше, вона створили демографічну диспропорцію - з чоловіків тут дідусь з паличкою та маленький хлопчик. Власне, йдеться про втрату головного, чоловічого первня, який тримав на собі традиційне життя Славного. І наприкінці картини стає зрозуміло, що назад дороги нема. Це дуже сумна історія.
| "Сніг" |
Головний герой картини - Раша - письменник початківець не зміг закінчити університет, втім, як і написати хоч якусь книжку. Він веде колонку у місцевій газеті та літературні ток-шоу на радіо. Його головні клопоти - батько алкоголік та юна німфоманка Міліца, із якою він періодично проводить "додаткові заняття з літератури".
Ще один герой стрічки - Дуле - намагається удавати з себе "менеджера середньої ланки", та на нього западають лише сексуально стурбовані дамочки передпенсійного віку.
Сусід Раші - Іван - геніальний знавець йоги, Каббали й окультизму, якого колись відправила у психлікарню власна мати.
Усі ці персонажі зустрічаються одного вечора у квартирі Раші, щоб відсвяткувати приїзд його колишнього однокласника Ігора, який одинадцять років благополучно прожив у Англії у містечку Гадерсфільд.
Дуже швидко стає зрозуміло, що між Ігорем та його друзями лежить величезна прірва: на відміну від них, Ігор не пережив ні війни, ані особистої трагедії.
Ігор: Зрештою, на прикладі цих двох та інших фільмів ми можемо бачити вододіл, який лежить між східно та західноєропейцями.
Анна: Якщо говорити загалом, то Східна Європа очима самих східноєвропейських режисерів постає територією соціального лиха, бідності і не виправданих сподівань. І винні у цьому не лише комуністичний режим, війни, але й байдужість та зверхність західноєвропейців, з якою вони позирають на східних сусідів.
Західну Європу не раз було звинувачено у тому, що вона сприймає колишній соцтабір лише як сировинний придаток, де можна отримати дешеву робочу силу, землю та ринок для збуту своїх товарів. А літній письменник зі стрічки "Гаддерсфільд" стверджує, що серби ще не доросли до дорослих ігор, у які грає Європа.Тому східноєвропейці рятують самі себе: гуртуються довкола своєї землі, співвітчизників, сусідів та власної родини. Ці герої мріють повернути собі невинність, втрачену після розпаду СРСР.
Скажімо, польський екскурсовод із картини "Польща де люкс" ностальгічно згадує часи без капіталістичної пропаганди, коли можна було вільно чаювати сусідами і всі були рівними.
| "Гаддерсфільд" |
Ігор: А ось із героям західноєвропейських картин такого майже не трапляється. Вони покинуті напризволяще усіма, як герой стрічки "Рене" чи героїня американської "Гітари", і змушені у самих собі черпати силу для власного порятунку. Тобто перед нами дві різних підходи до світу.
Принагідно зауважу, що глядач "Молодості" голосував за картини, які передбачають колективний порятунок і людську солідарність. Скажімо, потенційним лідером глядацьких симпатій є американський фільм "Не клади слухавку", де один з героїв знаходить на смітнику мобільний телефон і витрачає свій час та неабиякі зусилля, аби врятувати від самогубства незнайомця на тому кінці дроту.
Тобто український глядач залишається співчутливим до чужого горя і якщо не ділом, то словом готовий підтримати ближнього. Але давай звернемося до, з моєї точки зору, найкращого повнометражного фільму фестивалю японської картини "Чудово-пречудово". Які твої враження від неї?
Анна: Це скоріше набір скетчів із життя кількох надзвичайно дивакуватих персонажів. Теуро та його батько - власники букіністичної книгарні, втім кожен з них не задоволений життям: хлопець хоче влаштувати найстрашнішу у світі кімнату жахів, а старий мріє подорожувати.
Друг Теуро працює менеджером санітарів у лікарні і, через невпевненість у собі, старається догодити всім. Музою цих двох невдах стає феноменально незграбна (їй вдалося зламати пальця, натискаючи кнопку ліфта!) та сором'язлива художниця Акірі.
Кожен із друзів намагається здобути її любов, але Акірі здається знайшла своє кохання. Усі герої фільму "Чудово-пречудово" постійно потрапляють у дурні, але надзвичайно кумедні ситуації.
Ігор: Але це тільки фабула картини, її сюжетом стає сама кінематографічна структура, яка тримається на доволі вишуканих формальних кіноприйомах. Кожен зі скетчів у картині ніби існує сам собі, ізольовано від інших. Він має початок, середину та кінець.
Головним завданням режисера Йосуеке Фудзіти було здивувати і розсмішити публіку у залі. І йому це майстерно вдалося. Він надзвичайно винахідливо будує кожен епізод, знаючи, що глядач обов'язково буде намагатися передбачити наступний хід.
Скажімо, епізод зі зламаним пальцем. Героїня, що вона відома своє незграбністю, разом зі співробітницею вивозить візок з коробками до ліфта. На кожному етапі перевезення дівчина може скалічити себе та оточуючих. Мізансцена будується таким чином, щоб позначити потенційну небезпеку, проте уникнути її. І коли, здавалося, всі випробування вже позаду, дівчину посилають викликати ліфт, вона добігає до кнопки ... і ламає собі до неї пальця.
Таких епізодів у картині багато і разом вони творять незабутню кінематографічну мозаїку. Тобто фільм вдалий саме з формального боку - сценарію, режисури, монтажу.
"Чудово-пречудово" - справжнє артгаусне кіно. Стрічка нагадує багатьох незалежних кінематографістів - від Вуді Аллена до Джіма Джармуша.
Анна: Загалом, комедія - це один із найскладніших кіножанрів: необхідно точно вимірювати хронометраж кожної сцени, стежити, щоб фільм не був надто довгим, щоби не порушувався темп стрічки.
Думаю, Фудзіта уникнув усіх небезпек, що чекають на комедіографа-початківця. І це при тому, що стрічка значно перевищує традиційний для комедій хронометраж - йде 110 хвилин, замість звичайних 80-90, і жодного разу не втрачає легкості та динамічності.
Сумний пейзаж після мору
В передостанній день фестивалю відбулася прем'єри картини Юрія Терещенка "Пейзаж після мору", що вона присвячена наслідкам Голодомору тридцятих. Обставини створення фільму та його зміст багато говорять нам про українську історію і особливо про сьогодення.
Анна: Ти був на прем'єрі і на прес-конференції з творцями фільму. Яким було твоє найбільше враження?
Ігор: Воно пов'язане із одним з героїв цієї картини - Яковом Грищуком. Це мешканець села Велика Фосня Овруцького району Житомирської області, який займається дослідженням поховань. Він їх знайшов тисячі. За власні кошти спорудив сімнадцять пам'ятників. Він справжній ентузіаст своєї справи.
| "Пейзаж після мору" |
Це стосується і розмаїтих воєн, і Голодомору. Тобто Яків Грищук робить дуже важливу річ, він з'єднує розірваний час, власне, рятує минуле від забуття. Він робить те, що мали б робити ми усі - гідно поховати та оплакати своїх померлих. Слід дотриматися певного ритуалу, інакше мертві ніколи не дадуть нам спокою. Мене схвилював цей герой, бо через нього нам передається віковічна мудрість, передається одна з найголовніших людських цінностей.
Анна: Я знаю, що фільм присвячений ще одному героєві - американцю Джеймсу Мейсу, який казав щось схоже про свою мотивацію у вивчені Голодомору: "Ваші мертві обрали мене".
Ігор: Це справді так. Власне сценаристи картини Ольга і Тарас Унгуряни і режисер Юрій Терещенко планували знімати про Джеймса Мейса, але у Міністерстві культури відхили заявку, зазнавши, що така картина вже існує - "Свіча Джеймса Мейса".
Тому концепцію змінили і тепер картина розповідає про наслідки Голодомору на прикладі села Велика Фосня. І це також пов'язано з Джеймсом Мейсом. Професор Гарварду не тільки досліджував Голодомор, він ще був автором концепції постґеноцидного суспільства. І саме таким суспільством і є сьогоднішня Україна.
Анна: Якою вона постала у картині "Пейзаж після мору"?
Ігор: Жахливою. Українське село фактично вимирає. Цьому сприяє старіння населення, повальний алкоголізм серед чоловіків, безробіття. У картині один з героїв стрічки історик села Велика Фосня Олексій Кравчук розповідає, що у селі більше ста точок продажу самогону.
І автори картини вказують на причини такого становища. Вона криється власне у тридцятих, коли українців свідомо винищували (тільки у родині Олексія Кравчука впродовж тридцятих загинуло сто родичів). Яків Грищук говорив, що читав тисячі справ репресованих і у графі про міру небезпеки часто було написано: "Грамотний". А мешканці Великої Фосні і досьогодні бояться ділитися своїми спогадами про Голодомор.
Анна: Фільм демонструватиметься в Україні?
Ігор: Поки оприлюднені тільки плани. Міністерство культури планує зробити 25 копій картини для показу в обласних центрах. Зацікавлені і деякі телеканали. А от прем'єри фільму у селі Велика Фосня не буде. Нема де показувати, - сказав Юрій Терещенко, - у селі відсутній клуб". І додав: Та і показувати нікому.