Прем’єри тижня: бренди та легенди

Від 14 квітня на українських екранах демонструються: комедія "Generation П" Віктора Ґінзбурґа та комедійний фільм жахів "Крик 4" Веса Крейвена.

У кожного бренда своя легенда

Екранізація роману Віктора Пєлєвіна "Generation П" затягнулася на кілька років. І хоча картина і фільмувалася без участі автора роману, екранізація максимально дотримується фабули книжки. Режисер фільму Віктор Ґінзбурґ, який з юності жив у США, зняв свій фільм із суто голлівудським професіоналізмом, і це якісно вирізняє "Generation П" з-поміж інших російських картин.

Головний герой фільму - випускник московського Літінституту поет Вавілен Татарський - переживає крах своїх мрій та ідеалів після розпаду СРСР. Він влаштовується на роботу до чеченців у торгову ятку, проте незабаром отримує шанс використати свій літературний хист у написанні рекламних текстів. Вавілен стає копірайтером і відкриває для себе, що для сучасної людини, зрештою, нічого не існує поза грошима та статусом. І весь світ такої людини обертається навколо телебачення і реклами.

Змінивши декілька рекламних контор, Татарський нарешті потрапляє у так званий "Інститут бджільництва", який насправді створює симулятивні моделі для сучасного російського політикуму, у такий спосіб формуючи настрої суспільства. Згодом Вавілену відкривається, що працівники інституту - прибічники культу вавилонської богині Іштар, постать якої цікавила його з ранньої юності. І Татарський вступає до їхніх лав.

Коли роман "Generation П" вперше вийшов друком 1999 року, він зажив слави своєрідного одкровення для багатьох читачів пострадянського простору. У книжці Пєлєвін не просто висміяв новий лад "понтів та грошви", який встановився після розпаду СРСР, але й поставив питання нової національної ідеї, яка мала би врятувати країну від духовного занепаду. А мішанка коротких висловлювань із теоретичних праць американських дослідників теорії комунікації, розбавлених езотеричними відступами, взагалі перетворювали роман на своєрідне "елітарне вчення".

Екранізація "Generation П" не містить пєлєвінського пафосу. Стрічка в основному зосереджена на пригодах головного героя у різних рекламних компаніях та його "вавилонським" галюцинаціям. Також Ґінзбурґ екранізував кілька рекламних текстів із роману, і це дуже пожвавлює фільм. Особливо феєричною вийшла вікопомна реклама "Гарлей-Девідсона". Проте позбавлений своєї філософської складової, "Generation П" несподівано перетворився на дуже хорошу, але абсолютно тривіальну комедію із фантастичним сюжетом.

Безперечно, фільм багато завдячує своєму акторському складу. Татарського грає Владімір Єпіфанцев, який своїми кучерями нагадує юного Леніна, у ролі Малюти знявся Іван Охлобистін, загримований під знаменитого євразійця Дуґіна, Азадовського втілив Міхаїл Єфрємов. Також у фільмі з'явилися Владімір Мєньшов, Шнур, Андрєй Панін, Алєксандр Ґордон, Олєґ Тактаров, Рєната Літвінова та Лєонід Парфьонов.

Зрештою, "Generation П", як і його автор, давно вже перетворився на своєрідний бренд, тому фільм тільки дещо пристосовує її до актуальних тем. Скажімо, багато критиків побачили у герої Паніна прообраз Путіна. Проте "Путіним" радшше є сам Татарський, якого впродовж фільму всі називають Вавіленом Владіміровичем (якщо ви пам'ятаєте, Татарський у романі завжди називав себе Владіміром), і перетворення на містичного чоловіка Іштар, робить його фактично одноосібним правителем Росії.

Як і Путін, Татарський постійно з'являється у ЗМІ, крім того, його улюбленою рекламою є ролик, в якому він постає одразу в кількох іпостасях. Також герой фільму одразу ж усуває тих, хто привів його до влади, що нагадує розправу російського прем'єра з олігархами, котрі посприяли його просуванню нагору.

І якщо відкинути усю містичну мішуру, фабула "Generation П" виявляється доволі простою. Це класична історія про те, як "пацан до успіху йшов". В українському варіанті це може бути така собі історія Спритка. І Татарський, який врешті-решт став "кріейтором всія Русі", ніби показав нам, що навіть езотеричні практики не позбавляють людину заповітного бажання гаркнути у слухавку секретарці: "Ти не питаєш мене "навіщо", а одразу ж береш на олівець!"

Оцінка фільму 4 з 5

Вес Крейвен та його "Крики"

Останній фільм трилогії "Крик" Веса Крейвена вийшов на екрани 2000 року і не просто завершив трилогію, але дав життя ще одній легенді у жанрі слешера. Крейвену вдалося зняти по-справжньому страшні картини, відверто знущаючись зі свого жанру та розкриваючи глядачам його найбільш знакові кліше.

Прем'єра "Крику 4" відбулася через 11 років після появи останнього фільму трилогії, ознаменувавши собою початок нової серії (принаймні Вес Крейвен заявив, що сподівається на це). Вцілілі герої "Криків" перетнули межу середнього віку , і так само, як і їхні фанати, постмодернізм відійшов у минуле, а слешер знову переживає свої не найкращі свої часи. Проте "Крик 4" навряд чи зможе реанімувати цей жанр.

Дія фільму відбувається через десять років після подій "Крику 3". Ґейл та Дьюї одружилися і зажили у Вудзборо, а Сідні написала книжку про пережиті нею події. У річницю різанини вона повертається до рідного міста, аби прорекламувати свої мемуари. І одразу ж по приїзді героїні, розпочинаються нові вбивства. Схоже, що у Вудзборо з'явився черговий убивця у масці.

Цього разу Сідні доведеться хвилюватися не лише за себе та друзів - новою жертвою маніяка може стати її юна кузина Джилл, яка, здається, готова у всьому копіювати свою двоюрідну сестру.

"Крик 4" - це не тільки продовження знаменитої трилогії, але й рімейк першої її частини. Крейвен вирішив залишатися вірним її духу, тож зібрав команду, із якою працював над усіма "Криками". Він знову вдався до розмаїтих цитат із різних фільмів жаху та жартів щодо специфіки жанру. Не забув режисер віддати шану і натхненнику слешера Альфреду Гічкоку, назвавши кількох героїв у честь його персонажів.

У "Крику 4" є кілька дуже непоганих епізодів, проте стрічку вповільнюють довгі та розлогі діалоги персонажів, тож вона не така динамічна як перші фільми. Слешер традиційно був молодіжним жанром, тому трохи незвично бачити в головних ролях зрілих героїв. Та "Крик 4" розрахований радше на своїх старих фанів, які закінчували школу наприкінці 90-х, а не на сучасних підлітків, які просто не зможуть оцінити значну частину жартів картини.

Врешті-решт, перегляд цього фільму нагадує зустріч випускників через десять років після закінчення школи: ти пильно вдивляєшся у знайомі обличчя, дивуєшся, як всі змінилися, і розумієш, що краще було на цю зустріч і не приходити.

Оцінка фільму 3,5 з 5

Фото Кинопоиск, kino-teatr.ua