Ексклюзив: уривок нової книги Андрія Любки "Карбід"

На початку серпня на книжковому ринку України з'явиться нове видання - книга Андрія Любки "Карбід".

Перша презентація примірників відбудеться 24 серпня у Празі (Чехія). Наступна презентація запланована у Чернівцях 3-6 вересня під час VI Міжнародного поетичного фестивалю MERIDIAN CZERNOWITZ.

Події пригодницького роману "Карбід" розгортаються впродовж паркого й тривожного літа 2015 року, коли у вигаданому містечку Ведмедів група ентузіастів вирішує збудувати Фонтан Єдності з Європою.

Навіщо їм фонтан, чому за ними в’язниця плаче і за скільки в Україні можна придбати людську нирку – про все це автор пише з гумором і добірним песимізмом. У цій книжці є сливовиця, рибалки, гробар, сімнадцять розділів, спокуслива й хтива жінка, кілька вбивць, корумпований мер, геніальна ідея, Тиса і безнадія. Натомість у ній немає шенґенських віз, відповідей на всі запитання, кулінарних рецептів і порад, як розбагатіти. Для найширшого кола читачів.

"Українська правда. Життя" ексклюзивно публікує фрагмент видання. 

Розділ дев’ятий, 

в якому нарешті з’являється спокуслива жінка

А боятися нашим спільникам було чого, адже Уляна Дмитрівна Крук, патологоанатом Ведмедівської лікарні, або, як називали її в народі, Дохторка, мала жахливу репутацію. Подейкували навіть, що вона водиться із самим Нечистим. Втім, до патологоанатомів ніде в світі добре не ставляться, особливо – у маленьких провінційних містечках і селах, де ще живі забобони, архаїчні вірування і пересуди. Але тут недовіри й ворожості додавав ще й той факт, що вона була не місцевою, приїхала сюди з Галичини, за направленням з університету. Відбула практику, а потім і залишилася.

Мабуть, саме це найбільше й дивувало, адже які можуть бути причини залишатися такій красуні у затурканому містечку десь між горами й зачиненими кордонами? А в тому, що це краля, гідна світових конкурсів краси, ні в кого, навіть у ревнивих жінок, сумнівів не було. Вони так і казали: "Краще б вона лягала під мільйонерів, а не спокушала наших чоловіків!". Висока й струнка, з ідеально окресленою фігурою, розкішним чорним волоссям, тонюсінькими й вигнутими бровами, великими, можливо, навіть завеликими очима, настовбурченими грудьми і довгими, худенькими, як у старшокласниці, ніжками. До того ж одягалася Дохторка так, ніби ходила не брудними вулицями Ведмедева, а подіумами у світлі камер: завжди лише короткі спідниці чи платтячка, чорні колготи, светрики й блузи з глибоким декольте, лаковані туфлі на височенній шпильці, хтиво вимазані червоною помадою губи, червоний манікюр на довгих витончених пальцях. І рухалася, як кішка – граційно, плавно, кожен рух був обдуманим і незавершеним, ніби заводив невидимий механізм, від якого інші частини тіла також починали вигинатися й демонструвати себе; наприклад, поправляючи волосся, вона так вигинала шию, що напружувалася лінія ідеальної талії, яка, своєю чергою, випинала сідниці, потім робила різкий рух – і волосся хвилею поверталося на плечі, а перса виклично піднімалися. Воістину, кожен її рух був гіпнотичним. І Уляна Дмитрівна про це, ясна річ, знала.

А однак чоловіка у неї не було. Майже двадцять років прожила вона у Ведмедеві, але досі була самотньою. Хоч у місті й не стихали розмови про те, що "дохторка – шльондра", проте ніхто й ніколи не спіймав її на гарячому. Більше того, ніхто не бачив її бодай під руку з якимсь чоловіком. Це дратувало найбільше. Ніби гарна й на вигляд розпусна, а ніби – й холодна святенниця. Ізолювала себе від чоловіків, цілу молодість проходила сама, так ні на кого й не кинувши оком. Тепер їй було вже плюс-мінус сорок, але з нею подорослішала й ушляхетнилася її краса: Уляна стала ще привабливішою, ще вишуканішою, справжньою дамою. Без сумніву, найспокусливішою жінкою Ведмедева. Сам погляд на неї уже заводив у гріх, що потім тижнями міг проростати в чоловіках млосними фантазіями. Зрештою, вона справляла й позитивний вплив на місцевих мужчин, оскільки після зустрічі з нею вони могли цілу ніч кохатися зі своїми дружинами, дивуючи їх настирливістю і невтомністю. Щоправда, дружини не здогадувалися, або принаймні майстерно вдавали невідання, що у найсолодші миті їхні благовірні з заплющеними очима уявляють її, Уляну. А тій – хоч би що, роками жила самотньо, ніби й не потребувала чоловіків. Поселилася на околиці, звела будинок і поза робочим часом зачинялася там, як у монастирі.

Це теж будило подив і недовіру. Як одинока жінка, працюючи патологоанатомом у зубожілій і занедбаній міській лікарні, може жити аж на таку широку ногу? Звідки в неї взялися гроші на такий будинок, на весь її шикарний гардероб, на власний автомобіль? Так, у лікарні можна було нажитися – якщо ви хірург, гінеколог або головуєте в комісії, що призначає групу інвалідності чи звільняє від служби в армії. Але посада патанатома в тихому – без убивств і майже без побоїв – містечку? На чому тут вимагати хабарі? Відтак більшість вважала, що Дохторка, хоч і неспіймана, таки заробляє власним тілом, інші ж – абсолютна меншість – висували якісь непереконливі гіпотези про багатих батьків чи спадщину. А в самої Уляни Дмитрівни ніхто не наважувався запитати, такою вона була неприступною й холодною. Від усього цього віяло якоюсь чортівнею, чимось загрозливим і потойбічним, усі це відчували, але ніхто виразно не спромігся нічого сформулювати.

Підсилювало підозри й те, що Дохторка не ходила до церкви. Жодної. А у Ведмедеві їх було вдосталь: дві православні (київська і московська), греко-католицька, римо-католицька, реформатська... Гаразд, не обов’язково відвідувати службу Божу щодня, але як можна оминати храм на Великдень чи Різдво, коли до запаху ладану додаються пахощі домашньої вудженої ковбаски й атмосфера спільного свята? Зрештою, де, як не в церкві, ця молодиця могла б знайти собі порядного й заможного хлопа? Та ж не в трупарні, куди чоловіки вже мертвими потрапляють. А, може, саме такі її й цікавлять? Інакше чого б вона такий фах собі обрала? Тому й живе відлюдницею на околиці, у будинку за високим парканом, ховає там свої таємниці, збочення і чаклування. Приблизно так міркували ведмедівці.

Ще й у владу пнеться, не може без неї. Уже вдруге обрана депутатом міської ради. Від провладної партії. Щоправда, за ці роки партія влади тричі змінювалася, зате не змінилася ця вертихвістка, завжди поблизу високих крісел. У лікарні всі її побоювалися, думали, що хоче вижити начальство й сама стати головним лікарем. Але ні, якраз цієї амбіції вона жодного разу не виказала. То пощо їй у такому разі депутатство? Кожен вчинок і кожне слово Уляни Дмитрівни Крук люди обсмоктували так і сяк, але там годі було дошукатися логіки чи стратегії. Це й бентежило ведмедівців. У погожі дні вона через усе місто ходила на роботу пішки, змушуючи добру половину населення божеволіти від збудження чи ревнощів, а в негоду їздила в морг на машині, після закінчення робочого дня так само поверталася додому. Майже ні з ким не спілкувалася, хіба в справах. А значить, більшість свого часу проводила з трупами, ось хто був її справжнім товариством. За це її саркастично й нарекли Дохторкою – мовляв, лікарка, а ще нікого не вилікувала.

Цим знання Тиса про патологоанатома міської лікарні вичерпувалися. Такою була загальновідома інформація. Тож стрімголов несучись в автомобілі до моргу, він – за власним уявленням, людина тверезого мислення – непокоївся не так через загадкову чортівню, як через те, що Геній Карпат вирішив відвезти Ичі саме в трупарню. А Мірча зосереджено вів машину, його вроджена мовчазність навіть у момент стресу не давала збоїв, тому він дивився перед себе, стиснувши губи. Попри те, що хто-хто, а він якраз мав що розповісти на тему Дияволиці.

Геній Карпат подумки називав її саме так. І вважав своєю колегою, адже в них справді був суміжний бізнес, який склеює роти і вчить стерегти таємниці. Потрапивши до Ведмедева як лікар-інтерн ще в голодні дев’яності, Уляна – подібно до решти місцевих – у вільну хвилину їздила в Угорщину, возила горілку й сигарети, привозила солодощі й екзотичні для совка фрукти. Цього вистачало, щоб якось утримувати себе. Але потім знайомі лікарі порадили їй зайнятися фармацією, возити потрібні угорцям ліки туди, а звідти привозити ті, яких бракувало в Україні. Дуже швидко вона, як і всі наділені лікарською печаткою люди, почала сама виписувати рецепти на препарати обмеженого обігу, продаж і контрабанда яких давали значно більший зиск. Тоді ж і трапилася історія, що змінила її життя.

Виписавши рецепт і отримавши упаковку потужних анестетиків, а інакше кажучи – наркотичних знеболювальних, вона повезла їх через кордон. Але тим разом щось не до кінця склалося, на митниці була не та зміна, не в тому настрої, тож її обшукали і все знайшли. З’ясувавши, що вона проста інтернка на стажуванні, без впливових батьків і взагалі без родичів у Ведмедеві, митники пояснили спокусливій дівчинці, наскільки довгий тюремний термін світить за скоєне нею, і повели її у віддалену комірку. Роздягнули. Вона спочатку пручалася, але потім розплакалася і дозволила робити з собою все, що заманеться. А заманулося того вечора аж чотирьом – у кілька підходів, по черзі й разом. У вузьких колах навіть кружляла пікантна подробиця, що під час групового зґвалтування розпашіла молода інтернка так розійшлася, аж сама почала ґвалтувати присутніх.

Мірча знав, що справжньою причиною відсутності в Дияволиці інтересу до чоловіків у місті було те, що жоден чоловік її не задовольняв. Тобто один чоловік її задовольнити не міг, вона потребувала як мінімум двох. А якщо до пари знаходився ще хтось, вона лише вдоволено й хтиво усміхалася. Того вечора митники наказали дівчині прийти ще раз, на їхню наступну зміну, через три дні – і може проносити через кордон що завгодно. Знову ж таки, з часом стало до кінця не зрозуміло: ходить вона на кордон заради перевезення контрабанди чи для зустрічі з голодними українськими митниками. Саме тоді солодка двічинка-інтернка, про яку ніхто раніше у Ведмедеві й не чув, перетворилася на жінку з обкладинки модного журналу: її скромний гардероб змінився настільки разюче, що на дівчину почали звертати увагу у місті. І то так завзято, що нетиповою для закарпатського лісу кралею зацікавилося й керівництво митниці. Після цього вона перестрибнула на вищий рівень, назавжди залишивши рядових митників пускати слину і навісніти від безсилля.

З новим рівнем зв’язків Дохторка вийшла й на новий рівень контрабанди. Це були все дорожчі і все забороненіші ліки, які тепер через кордон йшли просто конвеєром. Приблизно тоді ж у Ведмедеві з’явилися перші оголошення про те, що якісь люди купують волосся. Це було справжньою сенсацією, порятунком серед біди, адже волосся мав кожен. Сотні жительок міста кинулися у перукарні, де позрізали свої коси й продали їх на вагу. За волосся у роки бартеру, відсутності грошей і майже голоду платили живими грішми, готівкою. У ті часи багато людей думали про вирощування волосся як про прибутковий і стабільний бізнес, який може годувати їх ледь не все життя. Матусі водили своїх донечок і обрізали їм їхні кучері, дорослі дівчата стриглися під каре, продаючи свої зачіски, а потім мили голову саморобним шампунем з курячих яєць і кропиви, бо якась газета написала, що це пришвидшує ріст волосся. Долучилася до цієї справи й Уляна Крук, щоправда, не своєю шикарною гривою, від якої ніхто не міг відвести погляду, а шевелюрами мерців, які лежали у неї в морзі.

Дуже скоро підприємлива й цілеспрямована Дохторка зрозуміла, що волосся у Ведмедеві скуповують для закордонних фабрик, де з нього виготовляють перуки і пробні пасма для фарбування. Уляна хутко знайшла контакти однієї з таких фабрик – і вже сама скуповувала в місті волосся, а потім, користуючись відкритим для неї кордоном, перевозила його замовникам. Саме тоді – на ліках і патлах – вона збила свій перший капітал і досить швидко збудувала будинок на околиці. Пізніше особливо доречним виявилося його розташування, адже подалі від чужих очей і за високим парканом можна робити таємні, незаконні й відтак дуже прибуткові речі. Втершись у довіру до замовників волосся, Уляна отримала й нову пропозицію, складнішу й небезпечнішу. Тому невдовзі у підвалі будинку за парканом із допомогою іноземних фахівців постала ціла медична лабораторія.

Ні, йшлося зовсім не про наркотики. Цю нішу вже давно зайняли політики високого ранґу, та й спеціалізація в Уляни Дмитрівни була іншою. Угорці запропонували їй постачати кров. Людську кров. Потреба в якій у зв’язку зі стрімким розвитком медицини постійно у світі зростала. Але її – крові – завжди було мало. До того ж законодавство не всюди дозволяло її купувати в населення. Наприклад, в Угорщині кров можна було здавати лише з доброї волі, без жодних відшкодувань. Оскільки ж обсягів добровільної крові не вистачало, з’явився чорний ринок. Відповідно, можливість отримувати дешеву українську кров одразу зацікавила медичну мафію Центральної Європи. Бідне населення готове було щомісяця здавати до півлітра крові за мізерні, порівняно з Європою, гроші. Отож, скориставшись службовим становищем, Уляна Крук швидко домовилася з пунктом здачі крові, що весь "товар", щедро віддячуючи, забиратиме вона. Дуже скоро й цієї крові для нормального функціонування бізнесу виявилося замало, тому Дохторка підмовила медсестер у цілій лікарні збирати з більш-менш здорових пацієнтів хоч по 200-300 мілілітрів – нібито для аналізів, а насправді для чорного транскордонного промислу. Ті охоче погодилися, адже зарплатні не бачили місяцями, а Уляна платила живі гроші в твердій валюті.

Як і все в дев’яності роки, бізнес цей розвивався космічними темпами. Уже через місяць не вистачало й крові, зібраної таким чином. Тоді – за підтримки місцевої влади – у місті організували благодійний місячник, під час якого всі працівники бюджетних установ – учителі, бюрократи, комунальні працівники та інші – були під загрозою звільнення змушені добровільно здати кров на благо вітчизняної медицини. Прибуток виявився настільки шаленим, що мер доручив директорам шкіл зібрати – хай і по меншій порції – також із учнів. На цьому бізнесі росли золоті гори, значно вищі, ніж на банальних цигарках і горілці. Тим більше, що кров має здатність відновлюватися в організмі, і за умови правильного харчування з людини можна зціджувати нову дозу червоного золота раз на кілька тижнів. Так, провернувши свою першу масштабну операцію, Уляна Дмитрівна Крук до своїх контактів на митниці додала "батьків міста", після чого не забарилося й депутатство.

Люди говорили різне. Ходили чутки, буцімто десь за містом існує ферма крові, на якій тримають в ув’язненні понад сто людей – постійних донорів-рабів. Щоправда, ніхто не здогадався приплести до цього Уляну, всі вважали, що "фермером" є мер або головний прокурор міста, яким нічого боятися. Невідомо, чи існувала й існує така ферма під Ведмедевом, адже в ті ж роки жовта преса повідомляла про щось подібне в Індії – і глухий народ міг недочуте добрехати. Правда ж полягала в тому (і Геній Карпат знав це стовідсотково), що Дияволиця задля своїх маніпуляцій спала і з мером, і з головним прокурором. Часто з обома одразу.

Якщо ж за якийсь час дослівно кривавий бізнес зійшов нанівець, то сталося це не через поголоски про міфічну ферму, а з тої простої причини, що Дохторка знайшла ще прибутковішу жилу. Жила ця завжди, весь час була в неї під ногами, вартувало лише її побачити. І Уляна побачила, коли один із закордонних замовників поцікавився, чи не має вона часом на продаж кісток. "Кісток?" – "Так, кісток, бажано в хорошому стані і в якнайповнішому комплекті. Людських, звісно". Довго пояснювати Уляні не довелося. Купа медичних корпорацій та університетів у Західній Європі і Сполучених Штатах готові дорого платити за людські скелети, щоб використовувати їх для навчання. Сучасне законодавство забороняє їм плюндрувати могили й тіла покійників без офіційної згоди мерця, тому у більшості медичних вишів світу сьогодні стоять пластикові замінники. А вони для нормальної освіти не годяться, оскільки жодна технологія не може конкурувати з природою, коли йдеться про такий геніальний витвір, як людське тіло. І внаслідок цього трансплантологи й пластичні хірурги, які мають знати кістки з міліметровою точністю, не отримують відповідної підготовки і кваліфікації. Більшість скелетів на світовий ринок тоді постачала Індія, Пакистан і африканські країни, але попит все одно перевищував пропозицію.

Нове заняття подобалося Дохторці більше за попереднє, бо вже не треба було хвилюватися про свіжість крові й перевозити товар у маленьких холодильниках. Кістки лежали в неї у морзі – лише діставай. Під руку Уляні Крук тоді потрапили всі безхатченки, по яких ніхто не звертався, або трупи людей, родина яких жила далеко і була вдячна, що морг заопікувався тілом і поховав його самотужки. Коротше, три-чотири скелети на тиждень можна було сплавити, а це означало прибуток у двадцять, а то й тридцять тисяч американських доларів. Бізнес процвітав, а наймарґінальніші ведмедівці завдяки йому потрапляли до світових університетів. Щоправда, не зовсім у тому вигляді, в якому б хотіли, але все одно – кар’єра. Інші до університів узагалі не потрапили.

Ну, а де кістка – там і м’ясо. Переконавшись у всесильності української постачальниці, замовники обережно натякнули їй, що будуть дуже раді якійсь зайвій нирці чи здоровому серцю. Цього ж добра в Дияволиці було навіть більше, ніж кісток. Адже скелет можна було забрати лише в тіла, яке нікому не потрібне, а нестачу органів не помічають навіть рідні.

Людське тіло не помирає все одразу. Не лише нігті й волосся продовжують візуально "рости" після смерті: в організмі людини відбуваються тисячі різних процесів. Наприклад, ще якийсь час продовжується обмін речовин. Нутрощі залишаються теплими й поступово втрачають температуру навіть до двадцяти годин. Аж на цій межі починають свій бал бактерії, які розмножуються, переводячи процес розкладу в активну фазу. Тож варто у щойно померлої людини грамотно й технічно вирізати нирку, серце, суглоб чи шматок шкіри, а потім, правильно їх обробивши, своєчасно помістити у відповідний пристрій – і ці органи ще цілком зможуть послужити іншому тілу.

Таким чином, у руках Уляни Крук людське тіло ставало надприбутковим товаром. Скелети їхали в університети, а окремі кістки продавалися для виготовлення біоімплантів. Рогівка кожного ока, яку в західних клініках пересаджували живим пацієнтам, коштувала 2-3 тисячі доларів. І ці люди потім навіть не здогадувалися, що дивляться на наш прекрасний світ очима мерця! Свіжа людська шкіра – переважно з сідниць – їхала в Угорщину для пересадки дамочкам, які прагнули стати гарнішими, або людям з опіками, які просто її потребували. Коли з лікарні у морг потрапляв свіжий труп або коли швидка прямо сюди привозила когось загиблого в автокатастрофі, Дохторка використовувала таку золоту ситуацію на повну: впольовувала обидві нирки, кілька суглобів, рогівки очей, печінку і серце. Серце було найкоштовнішим, воно одне вартувало цілого тіла: його ціна перевищувала сто тисяч доларів. Однак, і клопотів з ним було найбільше, бо пересадити його треба було протягом доби.

Будинок на околиці перетворився на склад і лабораторію, де зберігалися десятки людських органів, готових відправитися до покупця. Не гребувала Уляна Крук і живим товаром: якщо знаходився хтось охочий продати свою нирку, вона ніколи не відмовляла. Переважно це була міська біднота, а ще точніше – цигани. З ними було найлегше, оскільки тіло в них переважно здорове, а самі вони не бачать у своїх органах жодної цінності. Не раз якась мама, бажаючи справити доньці бучне весілля, приходила до Дохторки й за одну нирку діставала нечувані на той час п’ять тисяч доларів. Або бувало, спійманий на криміналі циган не мав чим відкупитися і також лягав на стіл до спокусливої Дияволиці, а вставав з нього уже без нирки. Такі люди переважно не переймалися своїм подальшим життям, до того ж у більшості попервах особливих проблем зі здоров’ям не виникало, а коли за три чи чи п’ять років тіло починало клинити, ніхто з них це з проданим органом уже не пов’язував.

Найсумніша історія трапилася з циганом, який спочатку продав одну нирку, а через кілька років у нього від раку помирала дружина. Щоб дати їй шанс, він вирішив продати й другу свою нирку. Уляна без жодних докорів сумління на таку операцію погодилася, нирку вирізала, принагідно збагатившись і на інші органи, про що дружині покійного не сказала і за які, звичайно, не заплатила. Натомість видала довідку про смерть: "гостра ниркова недостатність". І не збрехала ж.

Поступово будинок на околиці перетворився на справжню фабрику смерті, а колишня скромна лікарка-інтерн Уляна Дмитрівна Крук стала мультимільйонеркою і однією з найважливіших фігур на європейському чорному ринку людських органів. У Ведмедеві про це майже ніхто не здогадувався, і Дохторку це влаштовувало. Як і те, що на ведмедівське око вона була зовсім не успішною, а навпаки – перестарілою лузеркою, яка навіть чоловіком не обзавелася. Вона ж собі своє знала, а чоловіків у собі й навколо мала стільки й одразу, що жодна порядна ведмедівка очам своїм не повірила б, якби їй хтось дозволив хоч раз глипнути на одну з кокаїнових оргій в Уляни вдома.

Так, Дияволиця була, безперечно, найнебезпечнішою людиною Ведмедева, і Геній Карпат досконало це розумів. Але, крім усього іншого, вона ще й уміла тримати язик за зубами, що для їхньої справи було принципово важливим. Тому, перш ніж синя "Тойота" Мірчі в’їхала на подвір’я моргу, чоловік уже подумки сформулював свою спокусливу пропозицію.

Щойно машина зупинилася, Тис одразу кинувся витягати Ичі, але Мірча зупинив його владним жестом без слів. Разом із Тисом вони увійшли в приміщення. За великим столом у білому кабінеті сиділа приголомшливо красива жінка. Коли вона встала привітатися, обоє помітили, що її білий халат накинутий просто на голе тіло, на ногах під ним були лише чорні панчохи. Побачивши Генія Карпат, вона процокала своїми височенними шпильками до них, звабливо похитуючись.

– Ну, привіт, дорогенька, – промовив Геній Карпат, немов навмисно розтягуючи слова.

– Хм, не чекала, не чекала, – підійшла до нього Дияволиця, обійняла, на якусь мить притиснувшись пипками пружних грудей, а тоді легенько дихнула йому під вухо, після чого грайливо вкусила за мочку. – І що ж тебе привело, невже зібрався вмирати?

Тис, який стояв з іншого боку і не міг бачити їхньої гри, у цей момент абсолютно невчасно простягнув руку, роз’єднуючи, як виявилося, близько знайому пару:

– Михайло Олексійович Чвак, учитель історії. Але можете називати мене просто Тисом. Тис, – наполегливо тягнув він свою брудну від землі руку, блискаючи під вусами золотим зубом.

Дияволиця оглянула його без цікавості, руки не подала, натомість розвернулася й пішла погойдуючись до столу, демонструючи проміння струнких ніг і відкриваючи з-під халатика елементи панчішного мережива. Потім рвучко обернулася, від чого її волосся розлетілося навколо шиї й плечей, як міріади чорних павутинок.

– То за чим прийшли, хлопчики? – змінивши тон, сухо запитала вона.

– Не подумай, у нас справді серйозна справа, – почав Геній Карпат, кивнувши на Тиса, мовби виправдовуючись. – У нас тут товариша травмувало. Ми його привезли, от...

– На розбірку? – зацікавлено вигнула брову Уляна.

– Ні, він нам живий потрібен, щоб ти глянула й допомогла.

– А інших лікарів ви не знайшли?

– Розумієш, справа не цілком законна, тут потрібна тиша.

– А де ж він сам?

– У машині.

– То чого стоїте, заносьте. Ось там, у кутку за дверима, можете ноші взяти, якщо треба, – кивнула вона.

Чоловіки занесли гробаря.

– О, та я його знаю, це ж мій компаньйон, можна сказати, колега, – Дохторка зацікавилася ще більше.

– Чудесна людина, патріот, – підтримав Тис.

– Справа в тім, що він і наш компаньйон, – поспішив перебити його Мірча.

– А що ж із ним трапилося? – запитала Уляна, оглядаючи тіло Ичі.

– Стався обвал. У тунелі.

– Залізничному?

– Ні, в нас є свій тунель, тобто ще нема, але буде. Ось, власне він його й рив, – опустивши додолу очі, сказав Геній Карпат.

– А для чого вам тунель?

– Це буде тунель, що проходитиме під кордоном і виходитиме вже на угорському боці. Все таємно і в тиші. Роботи вже почалися, але цей клятий обвал...

– О, то ви будуєте Європу без кордонів? – захихотіла Уляна.

– Так, Україна має бути частиною Європи – і ми це зробимо! – рішуче заявив Тис.

– Зрозумій правильно, Уляно, – Мірча напружився й знову почав говорити, розтягуючи слова. – Коли цей тунель буде готовий, ти теж зможеш ним користуватися, я знаю, що тобі це знадобилося б. Тому ми й прийшли до тебе. Ти конфіденційно допоможеш нам, а потім тунель – звісно, теж на умовах таємниці – допоможе тобі.

– Так, а це хто? – водночас і по-діловому, і зневажливо запитала Дохторка, вказавши на Тиса.

– Михайло Олексійович Чвак, учитель історії, але Ви, шановна лікарко, можете називати мене просто Тисом. Тис, –
на всі свої дев’ятнадцять усміхнувся вчитель.

– Він автор ідеї, усе це вигадав. Наш спільник, йому можна довіряти, – намагався врятувати ситуацію Мірча.

– А що, він теж у бізнесі? Ніколи раніше про нього не чула, – висловила подив Дияволиця.

– Ні, він за Україну. Тунель як засіб євроінтеґрації. Він із цих, патріотів, – лукаво усміхнувся Геній Карпат.

– А-а-а, ну тепер усе зрозуміло. Але пропозиція ваша цікава. Коли плануєте запустити тунель?

– Вже цієї осені, якщо з Ичі все буде гаразд, він прочуняє і встигне докопати!

– Ого, точно цієї? – не повірила Уляна. – Уже ж липень на порозі.

– Так, ми все прорахували. – у голосі Мірчі відчувалася впевненість.

– А де ж ви його копаєте?

– На центральній площі.

– Як це на центральній площі, ти ж сказав, що справа таємна!

– Так, ми закамуфлювали його під міський фонтан, може, ти чула, Фонтан Єдності. Просто з площі найближче до кордону, до того ж там ніхто не здогадається таке шукати.

– Вау, я вражена. Дійсно супер. Тоді я точно з вами, – сказала спокуслива Дияволиця, задоволено облизавши свої червоні губи.

Якісь півгодини вона оглядала Ичі, вслухалася в серцебиття, міряла тиск, прикладала до носа нашатирний спирт і навіть вколола йому дозу адреналіну, але той ніяк не реагував. Тоді жінка підійшла до столу, зібрала речі, закинула їх у свою торбинку, обернулася до чоловіків і командним тоном сказала:

– Справи хрінові, хлопчики. Я ще до пуття не розумію всього, але вже ясно, що він у комі й невідомо коли з неї видряпається. Але спробую зробити все можливе. Як зацікавлена особа. Тільки тут він бути не може, беріть його й поїхали до мене додому.

"Українська правда. Життя"