Барт де Баре: Українське сучасне мистецтво варте того, аби його сприймали всерйоз

На початку грудня PinchukArtCentre вкотре оголосив переможців своєї щодворічної премії для українських художників віком до 35 років.

Традиційно до складу журі арт-центр запрошує закордонних зіркових кураторів та художників. Те ж саме повторюється і під час вручення іншої – міжнародної – нагороди PAC FutureGenerationArtPrize. Так, з моменту заснування цих премій в 2009-2010 роках Київ з коротенькими візитами відвідали куратори авторитетних "Документи" та Венеційської бієнале, директори великих музеїв та інші "селебрітіз" від сучасного мистецтва.

Цьогорічний склад журі РАС Prize виглядав логічнішим, ніж зазвичай, адже до нього ввійшли експерти, знайомі з українським мистецтвом поза контекстом самої премії. Роль "зіркового" очільника журі цього року випала бельгійцю Барту де Баре – директору Музею сучасного мистецтва MUHKA в Антверпені (з 2002 року).

З 1986 до 2001 року де Баре курував Музеєм сучасного мистецтва в Генті (тепер – S.M.A.K.), був співкуратором касельської "Документи IX" (1992), а також – членом міжнародної експертної ради мережі центрів Сороса у Східній Європі. Минулого року де Баре виступив куратором (у співпраці з Дефне Айас та Ніколаусом Шафгаузеном) VI Московської бієнале, що вкотре спричинилася до дискусії в українській художній спільноті навколо ставлення митців до подібних подій в часи політичного та військового конфлікту на сході України.

Про роль бієнале у цьому конфлікті, а також про значення політики в сучасному мистецтві з Бартом де Баре поговорила УП.Культура.

– Перше питання очікувано стосується премії PinchukArtCentre і ваших вражень від українського мистецтва, з яким ви мали нагоду принаймні побіжно ознайомитися на виставці номінантів.

– Я знав про існування українського мистецтва вже давно, тому для мене це не було знайомство з "екзотичною периферією". Ця мистецька сцена, безумовно, варта уваги, і я маю на увазі не лише Київ, але й інші міста, наприклад, Одесу. Українське сучасне мистецтво точно варте того, аби його сприймали всерйоз.

Директор Музею сучасного мистецтва MUHKA в Антверпені, голова міжнародного журі Премії PinchukArtCentre Барт де Баре

Виставка в РАС запам’яталася високою концентрацією ідей та різноманіттям підходів. Не було враження, що художники намагалися наслідувати якісь стандарти "арт-світу". Навпаки, я побачив багато особливих художніх позицій, які пропонують нам подивитися на світ інакше.

Саме тому дискусія з журі була дуже інтенсивною і, взагалі-то, однією з найкращих, в яких мені доводилося брати участь. Ми детально обговорювали кожного художника. На якомусь етапі члени журі дійшли до того, що мали обирати одного з двох рівноцінно сильних авторів, і нам було дійсно складно визначити, хто з них має більше значення для всього українського мистецтва.

– На виставці було багато робіт, безпосередньо присвячених політичним питанням і нинішній ситуації в Україні. Проте премії отримали художники, роботи яких, на перший погляд, не торкаються злободенних для нашої країни тем.

– Протягом останніх, скажімо, 10 років у мистецькому світі існує велика плутанина між двома поняттями: політичністю (political) та репрезентацією політики (representation of politics). Це два дуже різні підходи.

Проект "Відкритої групи" "Виключно для внутрішнього користування" — Головна премія PinchukArtCentre 2015

Звичайно, ті художники, які напряму звертаються до політичних питань і репрезентують політику, можуть також оперувати дуже широким спектром художніх можливостей у виборі матеріалів, форми для її втілення тощо. Проте, це не робить таке мистецтво дійсно політичним.

Я зустрічав чимало робіт, які недвозначно просто "кричать" за художника: "Ось моя політична позиція!". Та для мене це зовсім не політично. І така робота може врешті бути просто товаром.

Я вважаю, що обрані журі художники є глибоко політичними. "Відкрита група" вже через саму свою структуру є політичною [окрім 4 постійних учасників, до групи на час окремих проектів можуть вступати інші люди, не обов’язково професійні художники. – УП]. Принцип існування групи підіймає чимало питань: як ти можеш існувати водночас і як індивід, і як частина спільноти, що, своєю чергою, є частиною більшого світу? Як ти можеш порозумітися з цим світом? Як можеш бути відкритішим до нього?

Проект Анни Звягінцевої "Порядок речей" — Перша спеціальна премія PinchukArtCentre 2015 і переможець у категорії "Приз громадськості". Фото: PinchukArtCentre

Теж саме можу сказати про прекрасні роботи Анни Звягінцевої. Якщо подивитися на них суто формально, вони видаються просто рисунками в просторі. Але це не так. Важливими є також теми – непомітні життєві ситуації, зокрема, пов’язані з життям жінок. А також неймовірна тендітність, крихкість її робіт. Анна показує нам протилежний бік усього того жаху сучасного життя, з яким ми стикаємося сьогодні.

Що таке геополітика? Її можна описати дуже спрощено, як це зазвичай роблять журналісти – це чиста сила, чиста влада, що не передбачає жодних етичних, моральних, суспільних або культурних якостей та можливостей. Суто влада як вона є. Її справа – лише армії, економічні переваги, людські маси. Геополітика працює з ними на рівні "Стратего", дуже простої настільної гри на військову тематику. Те, з чим нам доводиться мати справу сьогодні (зокрема, проблема біженців у Західній Європі) – це ніщо інше як наслідок такої спрощеної та інфантильної гри, результат несерйозності, некультурності можновладців.

Те, що робить Анна, певною мірою, демонструє протилежний підхід до реальності. І не лише з огляду на обрану тематику, але також завдяки самому способу роботи з нею. Її зображення дуже крихкі, незавершені, окремі частини відокремлені або втрачені. Коли можновладці розмірковують у своїх командних пунктах над тим, як обдурити ворога й завдати якнайбільшої шкоди, вони забувають про звичайних людей, які живуть на території ворога. І саме про них говорить Анна.

Барт де Баре: "Українська мистецька сцена, безумовно, варта уваги"

Точкою відліку для неї є традиція рисунку, а цей вид мистецтва передбачає певну інтимність, тендітність, крихкість. Рисунок народжується в процесі дуже камерної взаємодії між художником і аркушем паперу. Мені завжди були ближчими колекціонери графіки, ніж збирачі "великих рожевих штуковин", адже у першому випадку стосунки між людиною і твором значно ближчі. Також мені імпонує підхід Анни до металу, те, як вона його переплавляє – буквально і символічно. Знаєте, як дзвони переплавляли на гармати? А Анна, навпаки, переплавляє метал на щось тендітне.

Подібні міркування можна продовжити й щодо володарки другої спеціальної премії, Аліни Клейтман, яка говорить про своє місце як жінки в історично непростий час та в історично непростому місті, її рідному Харкові. Вона вивертає навиворіт існуючі кліше про жінку і при тому робить це дуже, сказати б, бароково. Аліна ніби повторно використовує вкорінені тут стереотипи на власний розсуд, і робить це водночас дуже кумедно і влучно.

Проект Аліни Клейтман "Супер-А. Поголи своє серце" — друга спеціальна премія PinchukArtCentre 2015. Фото: PinchukArtCentre

– В одному з інтерв’ю для московських видань ви сказали: "Нужно поторопиться, чтобы прояснить все конфликтные ситуации. Искусство для этого и создается". Що саме ви мали на увазі?

– Мушу не погодитися сам із собою. Я не думаю, що завданням художників є вирішити проблеми світу. За своєю сутністю мистецтво є можливістю побачити світ по-іншому. І це стосується не лише сучасного мистецтва, але й класичного мистецтва, релігійного мистецтва. Мистецтво дає змогу подивитися на самого себе й замислитися: хто я є? що я є? і як я пов’язана (-ний) з цим світом? І саме завдяки цим властивостям мистецтво може також допомогти дати раду з нагальними проблемами, якщо ми самі того забажаємо.

Основною причиною, через яку я погодився бути куратором Московської бієнале, була її проблематичність. Я навіть не був до кінця впевнений, чи вона взагалі відбудеться.

Я вже досить давно цікавлюся Східною Європою, до якої я зараховую й Росію. Мені видається дивним сучасне розділення мистецтва на "західне" і "східне". І я не погоджуюся, що з точки зору сучасного мистецтва Східна Європа є "віддаленим" регіоном. Якщо ми пригадаємо авангард, то Москва була не лише не менш важливим його центром, ніж інші європейські столиці, а може й найважливішим.

Зараз ми переживаємо небезпечні часи: сьогодення опинилося під загрозою бути загнаним у тупик. Так, між двома країнами триває війна, і це абсолютно жахливо. Проте війна – це не тупик. Тупик може бути навіть гіршим. Тупиком була "залізна завіса", яка існувала десятиліттями. На думку спадає також конфлікт між Ізраїлем і Палестиною.

Так, це були важкі часи для роботи над бієнале. Але якщо є можливість спробувати зробити щось у цій ситуації, змінити щось – треба спробувати.

Інший важливий момент в розмові про "складнощі" у мистецтві стосується ситуації ненадійності, з якою ми постійно стикалися в Москві. Спробую пояснити так, аби мене правильно зрозуміли. Я не прихильник ненадійності в роботі. Мистецтво має створюватися у гідних умовах. І тим не менш цілий мій життєвий і професійний досвід вказують на те, що дійсно виняткові моменти в мистецтві відбуваються в хитких, ненадійних ситуаціях. Саме тоді, коли ти вирішуєш не здаватися.

Як професійний куратор я міг не раз відмовитися від участі в бієнале і вже після першої кризи сказати: "Вибачте, ось це і це прописано в моєму контракті, ви не дотримуєтеся його, отже, я припиняю роботу. Проблеми у вас, а не у мене". Однак, попри досить неприйнятні умови, я вирішив продовжувати. Й опинився в ситуації, подібній до принципів сучасного активізму, коли закони традиційних переговорів уже не працюють, і єдине, що ти можеш, – це якнайкраще використати обмеженість свого положення, перетворити її на поле можливостей.

– Про ситуації ненадійності зрозуміло. А як щодо цензури з боку організаторів бієнале? Чи стикаються з нею міжнародні куратори?

– Я завжди дуже розлючений на тих іноземних кураторів, які приїздять до країни і зовсім нічого не знають про її контекст. Я зараз не хочу повертатися до дискусії навколо "Маніфести". Зазначу, що я дуже поважаю бойкот як дієвий інструмент спротиву. Однак я поважаю лише дійсно свідомі позиції й виступаю проти несвідомих висловлювань і дій. Також я проти єдиної точки зору, бо це повертає нас до ситуації тупика, про яку я говорив.

Барт де Баре: "Виняткові моменти в мистецтві відбуваються в хитких, ненадійних ситуаціях"

У світі зараз коїться багато складного і лихого, і якщо вже суворо дотримуватися певних принципів, то доведеться відмовитися від участі геть в усіх подіях. Я не знаю жодного середовища чи інституції, які були б досконалими. Отож, має бути місце для ситуативних рішень. Долучитися до Московської бієнале було моїм персональним рішенням, моєю спробою щось зробити в цій складній ситуації. А якщо я вже за щось беруся, то поринаю у це з головою.

– Питання "Як жити разом?", винесене вами в назву бієнале, стало ще гострішим і певною мірою драматично пророчим. Це питання доволі поширене й навіть банальне, однак я б хотіла його поставити: чи мають художні роботи певний пророчий потенціал? Чи притаманна художникам особлива чутливість, яка дозволяє коли не буквально прогнозувати конкретні події, то принаймні замислюватися над певними питаннями раніше за інших?

– Знаєте, коли я лише починав роботу над бієнале, то, звичайно, сподівався, що ситуація довкола російсько-українського конфлікту поліпшиться. Перед тим, як підписати контракт, я пішов до бельгійського Міністерства іноземних справ за консультацією щодо нинішньої ситуації. І позиція моєї країни була така: якщо буде атаковано Маріуполь, я негайно маю скласти свої повноваження в Москві.

Я не бачу категоричної різниці в політичному дискурсі Росії на початку роботи над бієнале і по її завершенні. Зросла обізнаність міжнародної спільноти про те, що ж насправді тут відбувається, проте суттєвої різниці немає. Коли ситуація розвивається хибним шляхом, то в ній усе й надалі буде хибним. Аби щось дійсно змінилося, треба змінити сам шлях.

Але я не зовсім погоджуюся з думкою про прогнозування та пророцтва, тому що такі міркування є частиною уявлень про лінійний розвиток історії, які закладено в основу світогляду європейського суспільства. Якщо вже звертатися до теми пророцтв, то я вбачав би за мистецтвом роль давньогрецької піфії, тобто оракула. Мистецтво проговорює дещо, що має глибокий сенс, але за його допомогою не можна просто прочитати майбутнє. Мистецтво дає нам можливість тут і сьогодні бути інтелектуально свідомими того, який шлях обрати, бути відкритішими, бачити дещо відмінну від стандартної картину світу. Тобто мистецтво пропонує нам можливість замислитися.

– Давайте переведемо розмову з майбутнього на минуле. Як ви, можливо знаєте, в Україні нещодавно ухвалили так звані декомунізаційні закони, згідно з якими чимало культурних пам’ятників із радянської символікою мають бути демонтовані. Чи цікавий вам узагалі радянський культурний спадок?

– Думаю, декомунізація, про яку тут ідеться, – це жахливо і нерозумно. Проте я розумію, чому це відбувається.

Барт де Баре: "Мистецтво проговорює дещо, що має глибокий сенс, але за його допомогою не можна просто прочитати майбутнє"

Забуття – це спосіб подолати гнів. Чи цей гнів виправданий – інше питання. Але це справжній гнів, і подолати його можна різними шляхами. Можна просто: бах! – і позбутися всього, що несе в собі пам’ять. І я це розумію. Проте не думаю, що це мудро і красиво. Красиво – це прийняти всю історію як вона є, всі її фрагменти, якими б вони не були. Забуття – це шлях руйнування можливостей на майбутнє. Але ж минуле можна привласнити!

Якщо повернутися до Московської бієнале, то хочу зауважити, що перед тим, як отримати центральний павільйон московської ВДНГ, ми планували залучити павільйон України. Але в ньому обвалився дах, тому це було неможливо. Якщо пригадати план московської ВДНГ, то її центральний ансамбль включає головний павільйон, фонтан "Дружба народів", павільйон космосу та павільйон України. Це відображає радянську історію. Україна має привласнити цю частину свого минулого, впустити її до свого сьогодення і створити на цьому ґрунті нові можливості для майбутнього.

Інший аспект – зв’язок із сучасною Росією. Не можна заперечити той факт, що й Україна, і Росія сьогодні є мультикультурними країнами, і що цим вони пов’язані між собою. Мій початковий фокус у Московській бієнале був побудований на ранніх ідеях євразійства, які розробляв князь Ніколай Трубєцкой. Він належав до царського роду, до литовської князівської лінії Гедеміна. Після громадянської війни він емігрував до Софії, а згодом до Відня, де разом із трьома однодумцями Сувчинським, Флоровським і Савицьким (усі вони мали, до речі, українське походження) розробляв теорію євразійства.

Вони намагалися помислити краще майбутнє для місця, яке донедавна було Російською імперією, а потім стало Радянським Союзом. Я не впевнений, чи були їхні методи вдалими, проте вони намагалися йти шляхом інтелекту. Вони вважали, що люди можуть мирно співіснувати не тому, що мають спільне етнічне походження, а тому, що історично довго проживають на спільній території. Мені здається, в цій теорії є дещо правильне.

Барт де Баре: "Декомунізація – це жахливо і нерозумно"

Особисто я вважаю, що Україні не варто суцільно поривати з Росією та спільним минулим, тому що це шлях до провінціалізації. Це зовсім не означає, що Україна має знову об'єднатися з Росією, ні. Проте не варто відмовлятися від частини свого минулого – її треба апропріювати на свою користь! Не думаю, що ховатися у власних ізольованих коробочках – це кращий вихід у теперішній ситуації, коли в світі навколо коїться стільки жахливого. Мені здається, що лишатися на зв'язку завжди мудріше, навіть якщо мова йде про ворогів. Тоді це принаймні виключає можливість хибної інтерпретації намірів та позиції іншої сторони.

– Чи не здається вам, що це радше відсторонена філософська позиція, яку не можна втілити на практиці?

– Звичайно, ні, це все можна втілити. Адже політики взаємодіють між собою так само, як ми з вами розмовляємо тут! І культурне поле має функціонувати так само. Не можна вбачати у всьому лише чорне і біле, однозначне "так" і однозначне "ні". Людські істоти влаштовані інакше.