Куди рухається українська фотографія. Архіви Віктора Марущенка

Щоразу, натрапляючи у стрічці фейсбуку на архівні фотографії Віктора Марущенка, сприймаєш їх як маленьку культурну сенсацію.

І не лише через унікальність цих знімків на тлі селфі та зроблених на телефон швидких фото.

Така реакція пов’язана скорше з тим, що ми звикли до одноманіття фотографій наших митців: більшість альбомів, антологій і енциклопедій тиражують доволі стандартні їхні світлини.

Ось чому так вражають ці знімки Марущенка, на яких — Марія Примаченко, Іван Гончар, молоді Валентин Сильвестров, Наталя Сумська, Тіберій Сільваші, Лесь Подерв’янський...

Віктор Марущенко — так само унікальна постать і в українському мистецтві, і в українській журналістиці.

Він почав фотографувати понад сорок років тому, звідтоді зробивши тисячі знімків вітчизняних акторів, музикантів, художників, а разом з тим — зафіксувавши безліч знакових для української історії подій.

Він був учасником понад 60 персональних і групових виставок і в Україні, і за кордоном. Тривале життя в Європі допомогло йому вийти за вузькі рамки вітчизняної фотографії і стати частиною світового мистецького контексту.

Натомість сам Марущенко говорить, що його розуміння фотографії прийшло до нього завдяки знайомству з корифеями попереднього покоління, які зберегли спадкоємність в українській фотографії.

Чи не з тією ж метою 12 років тому він відкрив Школу фотографії Віктора Марущенка, випускниками якої стали чи не всі найвідоміші сучасні українські фотографи?

Марущенко таку ціль заперечує і говорить, що просто шукав відповідніше заняття для свого віку (фотограф нещодавно відсвяткував 70-річчя).

Коли ж я запитую, чому він 10 років тому припинив фотографувати, Віктор Марущенко зізнається: "Я вирішив, що ліпше я розкажу молодим людям, які сьогодні роблять кращу за мене картинку, що з нею робити далі".

Про важливість освіти для сучасного фотографа, перемогу ідей над зображенням, архівування минулого, роботу з Кучмою та Януковичем і теми, з якими не працює людина з фотоапаратом, Віктор Марущенко поговорив з УП.Культура.

ПЕРЕМОГА ФОТОГРАФІВ-АМАТОРІВ І БРАК АНАЛІТИЧНОГО МИСЛЕННЯ

— Чи не здається вам, що сьогодні настав час не фотографій, а картинок? У зображеннях, які ми розміщуємо в соцмережах або пересилаємо одне одному замість повідомлень, важить не якість, а інформація, яку можна швидко передати.

— У сучасній фотографії все не так однозначно. Її важливо систематизувати.

Фотограф Віктор Марущенко. Фото: Дмитро Ларін

Якщо говорити про фотографію ХХ століття, то вона дійсно була така досить рівна, тому там ми можемо говорити про певний загальний пласт.

Сьогодні ж дуже багато різних контекстів. У наш час фотографію використовують із різними цілями: інформаційними, комерційними і як виставковий об’єкт.

Хоча у нас ці межі складно простежити, бо арт-фотографію, крім PinchukArtCenter, по суті, інші галереї в Україні не виставляють. Тоді як, приміром, у Німеччині все дуже чітко поділено і рухається за своїми законами.

А якраз в інформаційній фотографії нині якість стала фактично неможливою, її головними творцями стали аматори.

Сьогодні всі відомі світові інформагенції і фотобанки скуповують любительські знімки, тому що професійні фотографи не встигають усе охопити.

Нещодавно зіштовхнулися потяги в Баварії, і з якими фотографіями вийшли новини про це? З тими, які зробили на телефони звичайні люди.

Сьогодні кожна людина стала кореспондентом.

— Як ви оцінюєте нинішню ситуацію з фотографією в українських медіа?

— Ситуація дуже погана, бо власники наших ЗМІ заощаджують на фотографії. Але є й інша причина — освітня.

Я вам наведу приклад. Багато фотографів працювало на Майдані, а потім вони прийшли до мене і попросили допомогти зробити про ті події фотокнигу.

Але коли ми склали докупи фотографії цих 15 авторів, вийшло півтори тисячі знімків на тему, хто і як у ті дні кидав коктейлі Молотова. Тобто аналітично зняти Майдан наші фотографи не змогли.

Всі фотографували з думкою про те, що вони зможуть це продати Reuters, Associated Press, тому шукали якусь гарячу картинку.

І коли ми надіслали відібрані фотографії швейцарському видавцеві, він теж сказав, що із них не можна зробити книгу: ніхто з фотографів не зняв людей, які були по інший бік барикад.

І ось минув Майдан, почалася війна, і кого ми маємо сьогодні — поранених, інвалідів, переселенців, сім’ї, які втратили своїх рідних, — дуже багато тем, за якими потрібно стежити.

Це аналітика, документальна фотографія, але у нас цим ніхто не займається. Ці теми людина з фотоапаратом в Україні не вивчає.

Я не кажу, що все так погано, але на це немає замовлення.

— Тобто проблема насамперед фінансова — в тому, що редакції не виділяють кошти на подібні проекти?

— Так, немає замовлення, тому ці теми замість нас приїжджають знімати західні фотографи.

Віктор Марущенко: "Арт-фотографію, крім PinchukArtCenter, по суті, інші галереї в Україні не виставляють". Фото: Дмитро Ларін

З наших авторів аналітикою хіба тільки Олександр Глядєлов займається — це його стиль і теми протягом багатьох років.

Інші ж наші фотографи — це переважно не фотожурналісти, а прес-фотографи. Вони можуть сходити на якусь подію і принести з неї лише одну фотографію, бо їхнє завдання — подорожче її продати.

Кожен митець має ставити перед собою три запитання: що? як? для чого? І ось це "для чого?" у нашій фотографії зникло.

Саме тому на першому місці для сучасного фотографа має стояти освіта.

Знімати сьогодні і в будь-якому гуртку навчать, тим більше, що камери сьогодні такі, що все самі зроблять. Найголовніше для фотографа — знайти свої теми.

Фотожурналіст — це людина, яка висловлюється за допомогою зображення. Тобто він, як і журналіст, має розробляти свої теми і знаходити для них відповідний жанр.

Я теж був фотографом і 90 % знімків робив не на замовлення.

Я був у Чорнобилі і зробив там кадри, які радянські газети ніколи б не надрукували. Але як можна було не знімати? Це ж твоя громадянська позиція, а ти будеш у цей момент думати: продам я це чи не продам?

Ти — людина, яка фіксує події, які з часом стануть унікальними. І ось ти жив у цей час і їх не зберіг для історії.

— Ми можемо говорити про нові тенденції в українській фотографії після Майдану і війни?

— У нас з’явилися фотографи-герої. Наприклад, Макс Левін або Владислав Мусієнко. Вони роблять дуже серйозні фотографії, але знову ж — у них теж немає аналітичного мислення.

Ось вам найяскравіший приклад — росіянин Сергій Лойко, який пише для Los Angeles Times.

Їдучи в Донецький аеропорт, Лойко вже знав, що зробить про це книжку, а потім і сценарій. Ось це сучасний фотограф, який має концепт.

Хоча насправді Сергій — не фотограф, але він зняв усіх захисників аеропорту, зафіксував їх — більшості цих людей уже немає…

Віктор Марущенко: "Після Майдану у нас з’явилися фотографи-герої". Фото: Дмитро Ларін

А крім того, він написав текст, зробив український переклад, має бути англійський, радіовистава за його романом була, а потім почалися перемовини з Голлівудом про сценарій…

Лойко все робить правильно. Тоді як наші фотографи зробили знімки, продали — і закінчили з темою.

ПРОБЛЕМА АРХІВІВ: НУЛЬ ФІНАНСУВАННЯ ТА ІДЕОЛОГІЇ

— Окрім відсутності редакційного замовлення на важливі проекти, ми маємо ще одну нагальну проблему — проблему архівів.

З нею ми сьогодні стикаємося в усіх галузях культури: Центр Довженка отримує фінансування лише на збереження фільмів, створених за державні кошти, у нас не записують архівні інтерв’ю з митцями, кінофотофоноархів у жахливому стані…

— Таке збереження, безперечно, потребує державного фінансування. Я дуже добре знаю навіть на прикладі власного архіву, що, коли його запустити, потім дуже складно відновлювати. А за час незалежності наш державний архів запущено неймовірно.

Я вже людина у віці, тому серед причин цієї проблеми я бачу не лише брак фінансування, але й брак державної ідеології.

Я не знаю, за що може зачепитися сучасна молода людина. Так, в радянський час зносили церкви, але їм на заміну запропонували Леніна й комунізм — з цією ідеологією і жило моє покоління.

Символом нинішнього часу є порожній монумент на Бессарабці — зняли Леніна, а замість нього немає кого поставити.

І ось тепер, коли професора Грабовича висували на Шевченківську премію, це так обурило всіх націонал-патріотів: ви що — він же знищує Шевченка!

Тобто якщо зараз зняти і Шевченка, то в Україні буде просто чисте поле — ідеології нуль!

— Ви вважаєте, що державна ідеологія обов’язково має бути — за радянським зразком?

— Якісь загальні святині мають бути. Подивіться на британців чи німців — у них із Середньовіччя всі класики на своїх місцях. У нас же навіть Сковороду зараз забули.

Віктор Марущенко: "Символом нинішнього часу є порожній монумент на Бессарабці". Фото: Дмитро Ларін

Якщо ж говорити про українську фотографію, то у нас уже виросло покоління, яке не знає українських фотографів-героїв радянського часу.

Я застав чотирьох корифеїв: Давідзона, Козловського, Градова і його дружину Ірину Пап. Вони померли — і їхні архіви зникли.

Коли в Америці, наприклад, помирає фотограф такого рівня, відразу відкривають музей. Потім у ньому сидить три людини, які влаштовують виставки, видають книги — займаються спадщиною митця.

— У вас у фейсбуці я прочитала про нещодавню втрату — 2007 року не стало фотографа Миколи Трохимчука, і його архів теж утрачено.

— Він помер у 40 років. У нього не було постійного помешкання, тому він і мене просив забрати валізу з його плівками, але де би я її тримав? Я, правда, купив у нього сім робіт — просто, щоб підтримати.

Ті його знімки були в одному екземплярі, бо він зверху на них домальовував щось — переважно аніліном. Це була ручна робота.

Ту валізу хтось забрав, і ніхто тепер не знає, де його архів…

— В якому стані нині ваш фотоархів?

— Стан нормальний, але мій архів не відсканований — понад 30 років я знімав на плівку.

Я двічі подавався на ґранти. У світі це нормальна практика — просити кошти на збереження архіву. У нас це не прийнято, тому мені відмовили. А ціна скану одного фотосюжету в хорошого сканувальника — 5 доларів.

Художниця Марія Примаченко, 1980-ті. Фото з архіву Віктора Марущенка

Врешті, я звернувся до Музею театрального, музичного та кіномистецтва й запропонував їм свій архів — я 10 років працював як театральний фотограф, я ж іще Наталю Ужвій фотографував!

Я мав бажання просто їм усе це віддати, але директорка не погодилася — в неї теж немає коштів, щоб усі ці плівки відсканувати!

Нещодавно наші колишні учні запропонували нам зі школою переїхати в одне з приміщень Центру Довженка, де, до речі, є обладнання для сканування.

Сподіваюся, там я зможу цим зайнятися. Почнемо ми якраз із кіно, бо в моєму архіві дуже багато акторів і режисерів.

— Кого ще з відомих митців ви встигли пофотографувати?

— Мої перші знімки датовані 1975 роком — я тоді почав співпрацювати із газетою "Культура і життя".

Моя перша дружина була відомою піаністкою, тому вона мене познайомила з багатьма митцями. Я знімав, наприклад, скрипальку Ольгу Пархоменко.

Після музикантів пішли художники — Сільваші, Рибачук і Мельниченко, Михайло Грицюк — співавтор пам’ятника Шевченку в Москві...

Композитор Валентин Сильвестров, 1982. Фото з архіву Віктора Марущенка

— Несподіванкою для мене стало те, що у вашій творчій біографії була ще робота на Кучму і Януковича.

— Я був їхнім фотографом, а не членом партії. Не думаю, що від таких речей потрібно відмовлятися.

Я працював із політтехнологами. Людей, яких ми мали знімати, вони не називали Кучмою чи Януковичем — це були "клієнти". Тому я теж працював із "клієнтами".

Згодом 2010-го майже рік я працював іще з Яценюком. Тому це був насамперед заробіток — після цього можна було деякий час не дбати про гроші.

Фотограф — це людина образів, а не слів, через це в його роботі немає жодної ідеології.

Тому я не бачу у цьому чогось страшного. Коли б я був райтером і писав для них тексти, тоді можливо.

З Кучмою моїм основним завданням було — перетворити його на людину.

— Але це ж теж уже ідеологія?

— Ні, це не ідеологія. До цього всі робили переважно протокольні знімки Кучми, бо він не підпускав до себе близько.

Ми працювали разом із Валерієм Мілосердовим. І за ті півтора року ми зняли, може, 5 тисяч плівок, але з них — лише чотири живі фотографії: з донькою, з онуком у Криму, вдома...

ДОЗВІЛ НА ПОСТАНОВКУ І ГОЛОВНІ УКРАЇНСЬКІ ТЕМИ

— Школа фотографії Віктора Марущенка існує вже 12 років і до сьогодні це один із небагатьох українських закладів, в яких навчають фотографії. Чи вдалося вам реалізувати ті завдання, які ви ставили перед собою на початку створення школи?

— Ідея школи належала моїй дружині-німкені. Вона якось зауважила, що в моєму віці потрібно не з фотоапаратом бігати, а викладати.

Наша школа була другою — першою ще в радянські часи виникла Київська школа фотографії.

На початку ми хотіли зробити такий курс для підвищення кваліфікації фотокореспондентів, тому що більшість із них не мала освіти, хоча зараз ситуація трохи змінилася.

Тоді до нас прийшли Толя Степанов, Діма Стойков, Макс Левін, Павло Подуфалов.

А потім настав 2008 рік, і ми побачили, що всі наші хлопці втратили роботу. Тому ми вирішили закрити школу, щоб не примножувати безробітних.

Але тоді ж почався рух із мистецькою фотографією — світ відходив від форми і перейшов до ідей.

Врешті, ми знову відновили школу, але тепер уже почали робити акцент на сучасній фотографії. Тобто ми більше не готуємо фотографів, бо вони просто не знайдуть собі роботу.

Віктор Марущенко: "Світ відійшов від форми і перейшов до ідей". Фото: Дмитро Ларін

Все, що ми можемо сьогодні, — це допомогти людям розбиратися в сучасній фотографії.

Не всі, хто має камеру і кому вдаються різкі знімки, повинні ставати фотографами. Але розуміння сучасної фотографії не завадить нікому.

— За цей час вам вдалося змінити обличчя української фотографії?

— Наша школа — це всього лиш крапля. Потрібна системна робота.

Серед тих людей, які у нас навчалися (а їх близько двох тисяч), думаю, лише половина і далі займається фотографією.

— Чому ви перестали фотографувати?

— Повернувшись 2004 року з бієнале в Сан-Пауло (Віктор Марущенко представляв проект "Донбас — країна мрій", куратор Єжи Онух. — УП), я зрозумів, що вище як фотограф я піднятися не зможу.

Мова не про фізичні можливості, а про те, що на той момент фотографія дуже змінилася і я зрозумів, що молоді люди роблять уже кращу за мене картинку.

Також я розумію, що людина, яка хоче сьогодні працювати з мистецькою фотографією, теж повинна мати відповідну освіту. Інакше вона не навчиться працювати з образами.

Саме тому я вважаю Сашу Курмаза унікальним українським фотографом, бо у нього є художня освіта.

Подивіться на переможців World Press Photo і ви побачите, що вони допустили до конкурсу постановочну фотографію.

2011 року канадець Вебер зняв серію фотографій про допити в українській міліції, на яких міліціонери приставляють пістолет до скроні допитуваних. Це постановка. І вона вже дозволена у світі.

Над фотопроектом про допити в українській міліції канадець Дональд Вебер працював понад 5 років. Фото: newsweek.com

Постановочна фотографія допомагає посилити образи. Так, вона сфальсифікована, але вона краще діє. Я це допускаю.

Коли ми робили документальне кіно з австрійцями про копанки на Донбасі, це теж була постановка. Ні, режисер не просив героїв танцювати на камеру. Просто кіно потребує світла, і його слід було виставити.

Тому сьогодні постановка перемогла репортаж.

— Знімки, які ви зробили 2004 року під час тієї поїздки на Донеччину й Луганщину з австрійською знімальною групою, стали основою однієї з ваших останніх персональних виставок — "Донбас – країна мрій".

Коли ви працювали над цим проектом, ви могли передбачити те, що потім відбулося з цими територіями?

— Ні, хоча ми дійсно глибоко занурилися в ту дійсність — ми працювали над проектом майже рік.

Ми поїхали туди у вересні, а знімати почали тільки перед новим роком — їздили я, перекладачка, режисер і продюсер. І там, де перекладачка не могла домовитися з героями, йшов я.

Весь той підготовчий період я фактично не знімав — ми шукали контакт з людьми. Ми знімали в Торезі і Красному Лучі.

Проект Віктора Марущенка "Донбас – країна мрій". Фото: 24tv.ua

Але враження від людей у мене лишилися найкращі. Тому я нічого не говорю про нинішню ситуацію і не критикую тамтешніх мешканців.

Вони жили як тварини. За роботу на тих копанках їм платили їжею.

— Які би теми, герої змусили вас сьогодні повернутися до фотографії?

— Нинішня ситуація в Україні пропонує нам багато тем. Не так давно з’явилися три дуже сильні виставки.

Перша — американець Майкл Стоукс зробив серію знімків ветеранів війни. Потім Саша Маслов презентував свій фотопроект, присвячений ветеранам Другої світової. І "Переможці" Мордерера і Рублевої…

Українець Дмитро Верхоляк у фотопроекті Саші Маслова "Ветерани". Фото: sashamaslov.com

Тобто ми можемо говорити про тему ветеранів як певний тренд. Але мені здається, що головною в Україні сьогодні є тема переселенців. Вона поки що у нас абсолютно не розкрита.

Я насправді не припинив фотографувати, але я перестав жити фотографією, просувати її.

Чесно кажучи, я зараз не бачу сенсу у виставках. Вони потрібні для іміджу фотографа (а його сьогодні можна зробити й через інтернет) і для продажу робіт.

Коли я виставлявся в Канаді 1993 року, в мене купили всі 85 знімків. Не було випадку, щоб на Заході під час виставок хоча б дві мої фотографії не придбали.

Віктор Марущенко: "Головною для українського фотографа сьогодні є тема переселенців". Фото: Дмитро Ларін

В Україні ж купують тільки іноземці. Щоби запровадити цю традицію продажу фотографій, ми відкрили півроку тому онлайн-магазин. Потроху купують — Курмаза, Солопа...

Але у нас фактично немає власних колекціонерів фотографії.

— Колись Борис Михайлов сказав, що він не бачить потреби створювати в Україні Музей фотографії, бо вона має бути частиною арт-процесу і виставлятися разом з іншими видами мистецтва. У вас на це інший погляд?

— Я вважаю, що потрібен. Михайлов мав на увазі більше мистецьку фотографію — ту царину, в якій він працює. Але є ж багато інших фотографій.

Наприклад, фотограф працює в газеті, і за весь час його роботи накопичується величезний архів, який потрібно сортувати й постійно актуалізувати.

У Швейцарії із сімома мільйонами мешканців є два такі музеї, а в Києві з майже такою ж самою кількістю населення — жодного.