Коротко і по суті: 10 знакових книжок малої прози останніх років
Уже сьогодні у Вінниці стартує другий Міжнародний фестиваль оповідання Іntermezzo – єдиний в Україні літературний захід, що робить ставку саме на малу прозу, запрошуючи відповідно до свого формату гостей, будуючи чималу програму і продумуючи загальну концепцію.
Команда молода, амбітна і вкрай професійна, а це значить, що на вихідних всі маємо бути там.
У зв’язку з цим УП.Культура попросила літературного критика Євгенія Стасіневича сформувати добірку найзнаковіших книжок малої прози (написаних українською і перекладених з інших мов), які протягом останніх років з’являлися на вітчизняному ринку.
І йшлося насамперед про те, аби представити саме знакові тексти: може, не найкращі чи найвідоміші, але такі, що за ними простежуються окремі тенденції або й цілі тренди – літературні й не тільки.
МІЛЕНКО ЄРҐОВИЧ. ІСТОРІЇ ПРО ЛЮДЕЙ І ТВАРИН
"Темпора", 2013, переклад Катерини Калитко
Прозу чи то боснійця, чи то хорвата (одним словом – пост-югославця) Єрґовича лише з величезною натяжкою можна назвати "малою" – фізично все виглядає саме так, але суті явища таке визначення не відповідає геть.
Єрґович із тих, хто вміє заархівовувати на квадратному сантиметрі тексту страшенно багато, і це при тому, що дешевими метафорично-символістськими конструкціями тут і не пахне.
Окремі, майже випадкові подробиці невідомого нам побуту, обличчя в півоберта, тінь на стіні – і з цього всього постає трагедія затонулої Атлантиди, якою стала для Єрґовича колишня Югославія. Хоча – ні, вона не затонула: із тріском розвалилася, поховавши під собою тисячі тисяч невиправданих сподівань.
А втім – і це принципово! – Єрґовичу йдеться далеко не лише про війну: об’єкт його уваги – людина у зламні часи, і що неймовірнішим усе здається, то більше ця людина намагається жити нормально. За будь-яких умов. І це по-справжньому вражає.
Якщо хочете знати, як виглядає один із найкращих центрально-східноєвропейських письменників і куди взагалі може рухатися жанр оповідання як такий – то вам сюди. Тим паче, все це у перекладі блискучої поетки Катерини Калитко. Must must read.
АНДЖЕЙ СТАСЮК. ГАЛИЦЬКІ ОПОВІДАННЯ
"Видавництво Старого Лева", 2014, переклад Тараса Прохаська
Стасюк, який є автором спільної з Андруховичем "Моєї Європи" і знакового для Польщі кінця 1990-х роману "Дев’ять", майже 20 років тому написав "Галицькі оповідання" – невеличку збірку текстів про те, як усе зруйнувалося і кого під собою майже, а чи й по-справжньому поховало.
Місце дії – так звані Креси, (колишні) східні території Польщі, місце постійних фантазувань і ностальгії. І саме ці емоції Стасюк вивертає навиворіт, розказуючи буденні історії про буденних людей. Щоправда, намагається компенсувати це мовою викладу.
Звичайно, жодного тобі тут Бруно Шульца чи Данила Кіша – ці претензії залишилися радше претензіями, ніж хоч якось реалізувались. Але розказати соціально-"чорнушні" історії пишною, майже бароковою мовою, спробувати добути надію для цих героїв ізсередини самої мови є спробою вкрай цікавою і на певному етапі навіть потрібною: на контрасті засадничі речі набувають свого справжнього розміру.
В українській літературі схожого досвіду немає – наші 1990-ті фактично ледве осмислені. Що ж, можна сходити за мудрістю до сусідів.
ВЕК ВОЛКОВ. АНТОЛОГИЯ
"КСД", 2015, составитель Владимир Аренев
Прекрасний – першосортний і першорядний – приклад формату, який нечасто у нас побачиш. Тим приємніше, що укладено це все саме в Україні, перекладними є лише окремі тексти, головним чином – з польської.
Ідея – зібрати під однією обкладинкою оповідання (іноді – малі повісті) фантастів із України, Росії і Польщі. Особливості – фантастика тут не "зоряна" чи "ельфійська": цим словом, по суті, означається все те, що виламується з конвенцій сірого і набридлого реалізму.
Реалізація і виконання – тверда п’ятірка із твердим плюсом. Тут, звичайно, заслуга упорядника, письменника Володимира Арєнєва, який зумів так зібрати книжку, аби вона не розвалювалася, а пістрява компанія – а вона тут саме така – між собою віртуально не почубилась.
Та попри серйозні побоювання – ні, все збалансовано і вивірено: ось тут розумний Назаренко і прониклива Онойко; ось тут філологічний Комуда і не менш міфологічний Арєнєв-Пузій; тут чудова Галіна і вдумливий Колодзєйчак; а ось тут – живий класик Сапковський і майже-класик Ґжендович.
Аби розширити читацькі горизонти і банально насолодитися читанням, годі знайти інше подібне видання.
СТІВЕН КІНГ. ЯРМАРОК НІЧНИХ ЖАХІТЬ
"КСД", 2015, переклад Олександра Красюка, Олени Любенко, Анатолія Пітика, Катерини Грицайчук, Анастасії Рогози
Рахувати, який порядковий – відповідно до написаного автором – номер нової книжки Кінга просто вже й нецікаво – не в тому суть. Американець давно довів, що здатен не лише на п’яте чи шосте нове дихання, а й на видавання на-гора по кілька хороших – міцних і вартих не лише фанатської уваги – книжок на рік.
От і нова його річ – збірка оповідань, від якої, що б ви про "Стіву Короля" собі не думали, варто автоматично чекати приємних несподіванок: не вивітрились-бо ще з голови жаскі образи "Нічних кошмарів" і "Нічної зміни".
І не так, по суті, важливо, про що Кінг пише (хоча часто це саме про те, як на позір міцна тканина буденності починає тихо просідати, аби потім напнутися і розірватися під натиском чогось страхітливого і нетутешнього).
Головне – він точно розуміє параметри норми як такої, і тому знає, як відійти від неї, аби було максимально страшно. Страшно не по-дитячому, а так, щоб підшкірно і доглибно. Рідкісний дар, який американець умудряється не розтратити вже не одне десятиліття.
ЕТҐАР КЕРЕТ. І РАПТОМ СТУКІТ У ДВЕРІ
"Фоліо", 2016, переклад Андрія Бондаря
Найголовніша проблема, пов’язана із творчістю Керета, – для читача довго залишається незрозумілим, штукар він від літератури чи таки митець з великої літери. А чи штукар з великої літери. У будь-якому разі таке напруження плідне – тримає в тонусі.
Українською ми нарешті отримали одну книжку письменника – і це збірка чималої кількості оповідань, суть якої вхопити важко, але якщо одним словом – то це життєрадісність.
Так, текстуально-наративні ігри; так, абсурдизм, перемішаний із непоганого замісу реалізмом; так, постійні образні химери і тотальна присутність гумору – в діапазоні від майже-ідіотичності до здорового і дошкульного скептицизму.
Та головне – радість від того, що можна писати. Писати про таке й ось так. Писати, власне, як хочеться. Свобода – важлива категорія, аби зрозуміти суть Керета, одного з найпопулярніших ізраїльських письменників сьогодення.
А щодо паралелей… Ну так, схожим чином міг би писати гібрид Вуді Аллена і когось з американських високочолих постмодерністів штибу Дона Делілло чи Джона Барта. Плюс – домішати до цього підвищену концентрацію кінематографічності як такої. Ясно одне – спробувати таку екзотичну страву варто неодмінно. А там як піде.
МАРІАННА КІЯНОВСЬКА. СТЕЖКА ВЗДОВЖ РІКИ
"Факт", 2008
Перша книжка малої прози поетки Кіяновської свого часу пройшла фактично непоміченою, а дарма. І прикро. Адже саме у "Стежці..." – той украй плідний шлях, яким українська література за проминулі вже майже десять років від часу виходу цієї збірки так і не наважилася піти (за рідкісними винятками – згадаймо про окремі тексти Тані Малярчук).
Перед нами не так міфологічна проза – чи така, що апелює до анфілади головних архетипів, – як література подвійного, якщо не потрійного дна, де поверховий сюжет завжди (і це дуже важливо для Кіяновської) приховує у собі щось іще.
Ну і, звичайно ж, межова поетичність, яку не варто плутати із сентиментальністю, та оповідні структури, що відрізняються свіжістю і непередбачуваністю.
Одне слово, шкода, що цією стежкою пройшло так мало людей, але сподіваємось, що доріжка таки не заросте. Письменниця принаймні означила її чітко і твердо.
ВАСИЛЬ МАХНО. ДІМ У БЕЙТІНҐ ГОЛЛОВ
"Видавництво Старого Лева", 2015
Махно більш-менш спокійний поет, і таким самим виявився прозаїком: монотонним, елегійним, достоту впізнаваним (тобто не-принципово-новим), з одною домінантною емоцією в усіх оповіданнях – світлою тугою, помноженою на майже стоїчне (але по-своєму і позерське) усвідомлення приреченості всього.
Щоправда, ці, на перший погляд, недоліки легко обернути на переваги: одна атмосфера, що пронизує всю книжку і надає їй цілісності; приємна, хоч і зрозуміло-передбачувана скрізь ностальгія; минуле, яке "інфікує" собою теперішнє і без якого воно розглядатися просто не може.
Інша справа, що жодних одкровень тут немає: ані стилістичних, ані тематичних, ані, якщо хочете, метафізичних. Все рівно (хоч іноді й рихло) і схоже одне на одне: рота не дереш, але й прочитати за раз не аж так хочеться. Одним словом, є – і добре, але що аж книжка року – то точно ні.
ІРИНА ЦІЛИК. ЧЕРВОНІ НА ЧОРНОМУ СЛІДИ
"Комора", 2015
Цілик точно не наша Еліс Мунро, як би кому того не хотілося. Та й подібних амбіцій у неї немає: ця проза схожа на стихійну, написану "за раз", хоча внутрішня драматургія – мізансцени, внутрішні рими, сюжетний кістяк – продумана добре, нічого вам "суто автобіографічного" і "виключно правдивого", коли зміст повністю затуляє собою форму.
Тут багато сентиментального (сніжка, яку конче слід зберегти в холодильнику), але не настільки, щоб до оскоми на зубах. В авторки, яка за сумісництвом також і режисерка, натреноване око, вона вміє підмічати деталі, але до того, аби вміщувати цілі по-тихому драматичні життя у невеличкі тексти, як то робить канадійська нобеліатка, ще не дійшла. Може, воно й на краще.
У книжці є один Еверест – це оповідання "Помин": все інше так чи інак знаходиться в його тіні, і це дещо змазує картину. А загалом: місцями свіжо, часто цікаво, суттєвих провисів майже ніде нема. Приємна серцю українського читача професійна рівність. Якби не це, то Цілик легко можна було б наслідувати: легко, стрімко, в міру "вестернізовано" (тобто іноді схоже на переклад). А так – ні, поки така вона одна.
ЛЮДМИЛА ТАРАН. ОСТАННЯ ЖІНКА, ОСТАННІЙ ЧОЛОВІК
"Видавництво Старого Лева", 2016
Таран із тої хвилі українського фемінізму, де головним теоретиком була Соломія Павличко, а головною письменницею, як ти не крути, Оксана Забужко.
Таран була десь біля того і не загубилася – хоча й широкої популярності собі не здобула. Що з огляду на її тексти більш ніж зрозуміло: вони – радше ілюстрування окремих позицій теорії, ніж власне шматки "живої магми"; радше конструювання, ніж проживання і вживання.
От і в останній книжці ситуація дещо схожа: порадити почитати цю на позір "жіночу" прозу бабусі чи мамі якось на думку не спадає, а от розібрати на лекціях в університеті – цілком благодатний матеріал.
Замальовки жіночих доль, пунктири життів та насамперед – стратегії поведінки, свідомі чи ні. Хороша галерея типів, хай навіть і дещо картонних: тобто не те щоб пласких, але вміло намальованих на поверхнях. Ідеологічних, так.
А втім, потрібно різне, без Таран також було б одноманітніше: розумна – зроблена з головою (продумана, вивірена, підсушена) – проза ще нікому не заважала. Нам і поготів.
КАТЕРИНА БАБКІНА. ЩАСЛИВІ ГОЛІ ЛЮДИ
Meridian Czernowitz, 2016
Бабкіна бере напором – це стосується великою мірою саме її довколалітературного існування, це впадає в очі, і це добре.
Але це можна побачити і у власне текстах: її поезія – наче маніфести консюмеристського, але й непозбавленого претензій на духовність і тонку душевну організацію покоління. "Соня" – спроба дати цьому поколінню свій текст штибу "В дорозі" Керуака.
І "Щасливі голі люди" лише на перший погляд крок убік: життя радісне і незнаюче кордонів (перш за все – емоційних, але географічних також), щирість як вона є, святкування молодості та наповненості силами – на наших очах фактично постає нова руссоїстська людина.
Разом з тим багато що тут видається саме заграванням із читачем, не вигадуванням "формату", а підлаштовуванням під нього. Точне відчуття "суспільного запиту" певної групи.
А в іншому: хороша добірка – ну не книжка ж, справді – непоганих текстів, де все тримається на атмосфері – а витворити її ще те завдання. Коли ж Бабкіна починає надміру фантазувати і закручувати текст на сюжет, він починає просідати і завалюватися: свої слабкі місця варто знати.
Одне слово, для хорошого глянцю саме те, що треба: і не напружить надто, але і з наступною сторінкою геть із голови не вивітриться. Тексту вкрай мало, але тут це може бути чеснотою: солодким об’їдатися шкідливо.
Євгеній Стасіневич, спеціально для УП.Культура