Як з Українського дому знімали шкіру. Невиліковна хвороба декомунізації

Вранці я читала текст мудрої Оксани Форостини, написаний до Дня Незалежності, й мені ніяк не йшла з голови одна фраза в ньому: "Ми творимо спільноту, об’єднану ненавистю, вірою і пам’яттю: ненавистю до совка, вірою у свободу, пам’яттю про втечу".

Особливо мене зачепило слово "ненависть". Оскільки в моєму спектрі почуттів до радянського минулого вона відсутня, я стала думати, що саме є предметом цієї ненависті. Як ненависть взагалі може бути фундаментом спільноти? І, як це часто буває зі сформульованими питаннями, відповідь прийшла аж надто швидко.

Вже вдень, посилаючись на закон "Про декомунізацію", директор Українського дому Юрій Стельмащук ініціював демонтаж рельєфів, що на початку 1980-х створювались для Музею Леніна, який згодом перетворився на Український дім, видатним українським скульптором Валентином Борисенком.

Валентин Борисенко за роботою над барельєфами Музею Леніна. Фото із сімейного архіву скульптора

Це його пам’ятник першій кінній армії під Олеськом було знищено вандалами, і зараз лише ребра арматури нагадують про колишній шедевр. Втрата "першої кінної" сталася через недбальство чиновників, які дозволили злодіям обдирати коштовний метал.

Вандалізм, що відбувається наразі в Києві значно страшніший, він санкціонований чиновником-дикуном, що прагне прославитися як патріот, але при цьому відмовляється знати власну історію та культуру.

Будучи директором, Юрій Стельмащук не просто не знає історії закладу, яким йому довірено керувати, він ненавидить і цю історію, і саму будівлю.

Тільки ненависть може примусити людину бездумно "зняти шкіру" з фасаду довіреного йому в управління будинку, не маючи жодного обґрунтованого уявлення про те, як саме і на що можна її замінити, щоб не порушити цілісності архітектурного задуму.

Про прапори і тризуби, що світяться вночі, – про що Стельмащук заявив учора журналістам – я навіть відмовляюся думати. Спишемо це на гру хворобливої уяви патріота-невігласа, загнаного у кут несподіваними (!) питаннями журналістів.

Директор Стельмащук, який стверджував у телефонній розмові що "особисто наглядає за процесом демонтажу і несе повну відповідальність за все, що відбувається", вочевидь, навіть ніколи не цікавився, що будівля, яку йому довірено очолювати, вже щонайменше п’ять років має статус "щойно виявленої пам’ятки архітектури", а отже, охороняється законом.

Музей Леніна у 1980-ті. Архівне фото надане Оленою Мокроусовою

До речі, статтею 44 цього закону для пана Стельмащука передбачене покарання: штраф у розмірі "від тисячі до десяти тисяч неоподатковуваних мінімумів доходів громадян".

Наукова співробітниця Київського науково-методичного центру з охорони пам’яток Олена Мокроусова каже: "Український дім мав статус "нововиявленого" ще з 1996 року, нинішній наказ, датований 2011 роком, просто перезатвердив старі переліки, де було чимало неточностей. Ми двічі подавали пакет документів до Міністерства культури на внесення будинку Українського дому до Державного реєстру як пам'ятки архітектури і містобудування, двічі вони повертали нам документи на доопрацювання без жодних конкретних зауважень. Отже, просто чомусь не хотіли включати до Реєстру.

Таке ставлення до минулого – це більшовицьке у своїй суті бажання зруйнувати все вщент і будувати новий світ – є реально жахливим. Це настільки глибока соціальна хвороба, що вона виглядає невиліковною у нас".

Під час розмови Стельмащук також постійно посилався на закон про Декомунізацію, якого, вочевидь, також не читав. До переліку об’єктів, що підпадають під дію закону ці барельєфи не входять, і за жодних умов не могли би опинитися в ньому, адже не містять ані тоталітарної символіки, ані жодного зображення вождів або керівників партії.

Ба більше, в самому законі є норма, за якою заборона "не поширюється на випадки використання символіки комуністичного тоталітарного режиму (..) у творах мистецтва, створених до набрання чинності цим Законом".

Якщо директор Стельмащук не вважає ці твори мистецтвом або не уявляє часу їхнього створення – це виключно його особиста проблема, яку, до речі, легко можна вирішити освітою.

Демонтаж барельєфів Українського дому. Фото: Олександр Бурлака

Навіть якщо відсторонитися від пам'яткоохоронних процедур, сама будівля є державним майном, і належить вона нам із вами. Отже, директор Стельмащук завдав матеріальної шкоди нашому майну.

Якби ми жили у правовій державі, можна було б вимагати від уповноваженого органу (Державне управління справами) звільнення такого директора через втрату до нього довіри, що передбачено п. 2 ст. 41 КЗпП.

Але, перефразовуючи класика: ми живемо там, де живемо, і я не здивуюсь, якщо знищенням державного майна і культурної спадщини ДУС планує так химерно відсвяткувати 25-ту річницю Незалежності.

А тепер пропоную подумати, що це за майно і в чому, власне, полягає його цінність.

Концепція оформлення фасаду Музею Леніна належить блискучому радянському скульптору Валентинові Борисенку. Упродовж трьох років він особисто втілював її разом зі скульптором Миколою Біликом. Це прекрасний зразок монументальної пластики, який являє собою розгортання традиційного радянського міфу – героїзованої історії у виконанні простих людей.

Якщо спробувати переказати його сенс у словах, міг би вийти текст до трейлера середньостатистичного голівудського блокбастеру: "Вони вижили у жорнах революції, вони потерпали від війни та злиднів, але зрештою вони перемогли, відстояли свою гідність і завдяки щоденній наполегливій праці навіть Космос підкорився їм. Вони – це українці радянський народ".

Барельєфи до демонтажу. Фото: Євген Нікіфоров

Класична героїчна історія, розказана мовою соцреалізму. Без вождів, без тоталітарної символіки, хіба лише промовисті написи: "Аврора", "Іскра" та класичне ленінське "Вчитися, вчитися, вчитися", які й були знищені декомунізаторами в першу чергу.

На початку вісімдесятих вірити в нав’язані ідеологічні штампи для людей мислячих було неможливо, а без щирої зацікавленості виконувати таку складну монументальну роботу було б нестерпно.

Тому Борисенко і поставив у центр своєї монументальної розповіді просту радянську людину, яку розумів, якій співчував і якою, імовірно, сам себе відчував, хоча за життя встиг побувати ректором двох академій – київської та львівської.

Валентин Назарович – основоположник відомої української художньої династії: його дочка Наталя Борисенко художниця по текстилю, зять Микола і онук Назар Білик – скульптори.

"Я дякую Богові, що батька вже немає з нами і він цього не бачить, - каже Наталя Валентивнівна, яку звістка про варварський "демонтаж" батькових робіт заскочила на відкритті власної виставки, – мені дуже болить цей вандалізм, так само як болять "Коні" біля Олеська. Так, це радянські скульптури, але вони є частиною тієї історичної епохи і вони відповідають своєму часу.

Там зображені узагальнені образи "будівників комунізму", але в них наші обличчя. На тих рельєфах є і портрет Миколи, мого чоловіка, і мій портрет з маленьким Назаром, і моєї сестри, яка тримає "книгу знань". А праворуч батько виліпив сам себе".

Образ "Материнство", для якого позувала Наталя Борисенко з онуком Назаром, якому тоді було півтора року. Фото із сімейного архіву скульптора

Автор зобразив себе в самому кінці фризу, в образі простого селянина за символічним плугом, якому дуже важко, адже він тягне на собі всю вагу ідеології будівників комунізму. "Демонтаж почався саме з "порізки" автора на шматки," – з гіркотою констатував його онук Назар Білик. Символічно, чи не так?

У цих рельєфах міфологізована радянська історія накладена на конкретику історії персональної, особистісної. Художня цінність цих робіт також є незаперечною для фахівців і мистецтвознавців, а про майнову вартість коштовної бронзи зрозуміло навіть тим недалеким робітникам з болгарками, що із запалом взялися різати "мовчазний барельєф", щоб встигнути до Дня Незалежності.

Але ці рельєфи робилися на совість, вони буквально впаяні в тіло будинку, і для того, щоб безболісно їх демотувати, потрібно навіть відкоригувати фасад будинку під наглядом професійних архітекторів. Те, що "іменем Революції Гідності" робить директор Стельмащук, називається посадовим злочином та завданням навмисної шкоди державному майну. І він має понести за це відповідальність.

Стельмащук та інші директори, яких у директорське крісло винесла хвиля Майдану, має зрозуміти, що в правовій державі ненависть до минулого не може бути підставою для дій, не завжди доречних навіть у революційний час.

Селянин з ярмом, в образі якого Валентин Борисенко зобразив себе. Фото із сімейного архіву скульптора

Насправді ненавидіти не так просто, коли наважуєшся знати більше. Світ не буває чорно-білим, і нам потрібно навчитись бачити напівтони та відрізняти "совок" від радянської спадщини.

Наприклад, уособленням совка є наші комунальні служби з їх недбальством, відсутністю поваги до людей і власності, тупістю та короткозорістю.

[L]А радянський спадок – це маскульт і культура побуту, це твори архітектури, монументального мистецтва, літератури, музики та кінематографу, прошиті виразним ідеологічним сенсом.

Якщо "совок" потрібно душити, передовсім, у собі, запобігаючи проявам недбальства та неповаги, то радянський досвід варто досліджувати, препарувати та аналізувати, зокрема для того, щоб ненароком знову не піддатися чарівливості риторики та привабливості героїчних міфологем.

Ольга Балашова, мистецтвознавець, спеціально для УП.Культура