Мишець. Уривок з нового роману Олени Захарченко «Вертеп #РоманПроМайдан»

Майдан 2013-2014 років був подією такого масштабу, який ми не змогли пережити й осмислити одразу. В книжках про нього або писали в репортажному стилі, намагаючись нічого-не-пропустити, або творили міфи, в яких були тільки чорне і біле – ангели і чорти, особливі люди.

"Там не було людей – тільки революціонери", – сказав письменниці Олені Захарченко знайомий, який бачив революцію лише по телевізору. Але ж це не так – насправді люди там були, якнайзвичайніші, і прийшли вони туди не несподівано – це було частиною їхнього життя і нашої історії.

Книжка Олени Захарченко "Вертеп #РоманПроМайдан" – якраз про цю історію. "Можливо, вона – про любов, можливо – про рід і відповідальність перед ним, можливо – про важкі стосунки батьків і дітей, або ж про вічну проблему порозуміння", – каже авторка.

Друга назва книжки – "Вертеп", бо дія там відбувається у двох вимірах: підземному й наземному Києві, минулому й сучасному, геройському сакральному майданному міфі й простому житті, в якому думають не про долю нації, а про те, що дитину, загублену на Майдані, в страшний день крові, треба знайти і покласти спати. Ну а дитина теж думає про своє, вона бачить Майдан цілком по-своєму.

УП.Культура публікує уривок з роману "Вертеп #РоманПроМайдан", що вийде у видавництві "Нора-Друк" до Форуму видавців у Львові.

МИШЕЦЬ

Мати вела його до школи, але не до звичайної, а до хитрої школи, де смачно пахло дровами, бо вона отоплювалася піччю. Де на уроках гралися, співали, ліпили з глини. Школа була далеко, на Берківцях, вони ходили туди рідко, і от вони тепер ішли, вилізши біля великого кладовища з тролейбуса, іти їм було ще довго, і мати весь час озиралася, чи не їде маршрутка, і був темний зимовий день десь у грудні. І нарешті їхав автобус, мати махала, автобус ставав, мати квапила його, підштовхувала в спину, впихала до автобуса.

Він зайшов і глянув – там на стільцях сиділи люди. Мовчазні, бліді, аж сині, нерухомими очима дивилися прямо й похитувалися, коли автобус їх смикав. Йому стало дико страшно, а мати цього не бачила, рилась у сумці:

– Візьміть за проїзд, – сказала водію. – Нам до Газопровідної.

– Це не такий автобус, – відповів водій і обернувся – то був беркутівець у чорному шоломі й чорній формі. Обернувся й вишкірив зуби.

Він злякався і прокинувся. Спати, притулившись до стіни, було незручно. Поруч Світозар притулився до дядька з пораненою ногою та дрімав. Ці всі сни – від страху, подумав він. І знову згадав, як тіла мертвих вантажили до маршрутки і прив’язували їх, щоб вивезти з міста, щоб десь там зарити.

Того чоловіка, що оборонив їх, відбив від тітушок і беркутівців, не було в страшній маршрутці, його не вантажили туди, бо він був живий… Одразу тоді, тоді біля школи, він ще міг іти. Його тримав під руку один чорний беркутівець, і кров того чоловіка текла по чорній зимовій беркутівській формі.

– Забирай його! – кричав другий. – Веди!

– А пацанів?

– Забирай і пацанів!

– Зовсім поїхав? – крикнув третій. – Куди брати пацанів? Пацанів відпусти, хай ідуть! Ти дурак чи шо? Придурок!

– Забирай пацанів! – кричав той знов. – Куди вони підуть? Тут кругом тітушки, он уже нічого не соображають, прямо стоять і ждуть цих пацанів! Ти хочеш їх тут оставить тітушкам?!

І їх повели. Вони трималися за руки зі Світозаром, і Світозар був страшенно переляканий, увесь час хлипав і витирав соплі.

Їх провели вулицею, повною вогню й вибухів, увесь будинок на розі був затягнутий чорним димом, здавалося, що то він і горить, тільки коли ближче підійшли, то побачили, що то горять машини. Навпроти був вхід, навіть в’їзд у двір, великий внутрішній двір, оточений будинками. Таких дворів багато є на Липках, але цей був ще й із фонтаном, з невеличким парком та лавками.

Фото надане авторкою

Беркутівець відчинив двері під’їзду в тому дворі, але вони не піднялись угору, а одразу спустилися донизу й опинилися в темних коридорах, де відлунювали кроки: і їхні, і тих, хто там іще ходив. А всі, хто там ходив, були в чорному, і це підземелля було дуже страшне.

Тут той, хто їх вів, обернувся:

– О, а де цей – герой наш, що пацанів од тітушок спас?

– Кончився! – відповів йому інший, вимазаний чужою кров’ю, і те, що він сказав, стало не одразу зрозуміло – "кончився?" – як це? Він же людина, а не сир? А потім раптом стало зрозуміло, і пекуча хвиля обгорнула його всього, аж дихати стало важко.

– Придурки! – невідомо кого вилаяв чорний беркутівець. – Викинь… мобілу…

– Куди?

– Та куди… Тут кидай, – і глянув на них зі Світозаром. – Телефони є?

Вони замотали головами.

– Подивись у кишенях, – сказав вимазаний.

Той чорний порився в їхніх кишенях і в Світоразовій куртці знайшов мобілку.

– Кидай тут, і цю тоже! – дві мобілки дзенькнули об землю прямо тут, у цьому коридорі.

Світозар лишився без телефону, а він – ні. Його телефон лежав у внутрішній таємній кишеньці шкільного піджачка – мати пришила після того, як третього підряд украли в метро.

Чорний штовхнув їх до сходів, там уже чекав їх хтось інший, щоб кудись вести.

– Всьо, більш не прийму нікого, – сказав. – Остальних ведіть у третій номер, у мене більш не влазять сюда люди.

І зачинив за ними якісь ґратки і клацнув замком.

– Давайте, впєрьод, пацани! – сказав їм і не питав, чого їх привели, просто сказав і штовхнув у спину.

Я подзвоню мамі – подумав він – щойно вони відвернуться. Я одразу подзвоню мамі. Подзвоню і скажу їй.

– Ти не зможеш витягнути мобілку, вони побачать! – сказав йому Мишець.

Мишець – то був уявний миш.

Фото: a_mikos/Depositphotos

Колись вони з матір’ю жили в найманій квартирці, дуже маленькій і брудній. Мати працювала допізна, і з садочка його забирала няня, і няня сиділа з ним іще дві години, поки не прийде мама. Няня була товстою дівчиною, няня любила говорити по телефону, їсти насіння й дивитися з Інтернету якісь серіали. Йому не подобалися нянині серіали, там кричали, бігали, сварились, і він тихенько йшов до ванної чекати, поки прийде мама. А у ванній під стелею була дерев’яна поличка. Може, колись на неї щось ставили, а може, вона там просто так була, але там лишилося тільки сіре запилене павутиння. І от він сидів, дивився на поличку й одного разу побачив, що там ворушиться щось сіре. Тоді він подумав, що то, напевно, миша. Він подумав, що то навіть Миш, і вигадав йому ім’я – Мишець. Після того, чекаючи на маму, він розказував Мишцеві про садочок, про те, з ким бився, з ким грався, що вони казали і що казала вихователька.

Мишець говорив завжди дуже розсудливо, як хтось старший. Як тепер.

Там, куди їх нарешті привели через довгі мокрі підземні переходи, у якомусь підвалі без вікон прямо на підлозі лежали й сиділи люди. Світло було слабеньке, і ті люди здалися сірими й однаковими. Хоча, напевне, були різні. Дехто був поранений, більшість просто якісь ніби прибиті, деякі важко дихали, ніби стримуючи стогін, підлога була заляпана якимось брудом. Ніхто й ніяк цим людям не допомагав, не перев’язував рани, люди просто сиділи, лежали чи ходили туди-сюди. Хлопців сюди завели й лишили, більше на них не звертали уваги. Вони якийсь час стояли біля дверей, тримаючись за руки й не знаючи, що їм робити.

– Ідіть сюди! – покликав їх хтось із кутка. – Хлопці, йдіть сюди, тут у мене картонка.

Дядько, біля якого вони сіли на картонці дістав звідкись із кишені майже повну пляшку води і глянув на дітей.

– Хочете?

І він відчув, як хочеться пити.

– Дайте, – сказав.

– І мені, – обізвався Світозар.

– Нічого, – сказав їм чоловік, дивлячись, як вони жадібно п’ють.– Нічого, хлопці. Не бійтеся. Добре, що обійшлось так, ще ви й виберетесь звідси. З цього підвалу. Нічого

Світозар притих, всівшись біля дядька, а йому все в голові крутились картинки з Майдану і він уявляв як замазує їх білою фарбою.

"Мам, а правда, що ці з Майдану убивають людей?" – питав він маму ще восени.

– Ні, неправда. Де ти таке почув?

– У школі, – сказав він.

– Завтра тебе поведу, сам побачиш, – сказала мама й повела його справді на Майдан.

Фото: alexandco/Depositphotos

Тоді Майдан ще був маленький, уміщався біля входу в "Глобус". Грала музика, штовхалися люди. Потім раптом музика затихла, і чийсь голос зі сцени сказав усім не хвилюватись і не звертати увагу на ті машини, які зараз під’їдуть – вони просто привезуть обладнання для ялинки, треба їх пропустити.

– Ялинка знов буде негарна, – сказав він мамі, – як трав’яна гора.

Але мама була чогось стривожена і ялинкою не зацікавилася, то він її ще довго смикав за пальто – ну, знов же буде, як минулого року, така негарна, як трав’яна гора! На ялинці мають бути гілки, а тут буде отакий трав’яний високий зелений конус, ну негарно ж! А мати все була стривожена й дивилася через голови людей на ті машини й не слухала, що він казав.

"Мам, а правда, що ті, що з Майдану, трощать усе, вриваються до людей у квартири?"

Це вже він питав, коли стало ясно, що ніякої ялинки не буде, що й не страшно було, бо та ялинка все-одно мала б бути якась негарна.

Мама вечорами часто йшла на Майдан, і поверталася пізно, і була неговірка. Мама стала якась напружена, бувало, що зранку він прокидався в квартирі сам – на столі стояли макарони з сарделькою, і він дзвонив мамі, а вона казала – не можна йти сьогодні до школи, то я тебе й не будила. Сьогодні небезпечно – казала, – посидь удома.

А одного вечора вона вклала його спати, але було якось тривожно. Він лежав у темній кімнаті й бачив, як через скляні двері з кухні падає синє світло ноутбука – мати читала новини.

– Не спи, – шепотів йому Мишець, – не спи, а то вона знов тебе залишить самого!

І він не спав. І справді. Вона вийшла з кухні пізно, тривожна, подивилася на його диванчик – побачила широко розплющені очі.

– Я мушу піти, – сказала йому, – там почався штурм і розгон. Я мушу йти, може, їм допоможу. Ти спи. Не бійся.

Але він боявся. І тоді вона написала якийсь номер.

– Це тьотя Віта, – казала, – подзвониш їй. Вона щось порадить. Подзвониш їй, якщо я не прийду. Або он іще Євген – ти ж його знаєш, хороший такий дядько, можеш йому подзвонити.

І написала ще один номер.

Він дуже боявся, але навіть не плакав і нічого не казав, тільки дивився, як вона одягається й іде.

У темній квартирі було дуже страшно. І при світлі було дуже страшно. Тоді вони з Мишцем придумали взяти лампу, накрити її материною хусткою й поставити на книжки. Лампа світилася тихо і тьмяно, як вогнище, коли воно вже догорає й лишається тільки жар.

На лампу можна було дивитись і балакати з Мишцем про те, куди мама пішла.

Він таки задрімав і прокинувся пізнього ранку.

Фото: Loya-ya/Depositphotos

Мати була вже вдома – спала одягнена на великому кріслі.

Майдан тоді вистояв.

До школи він знову не пішов.

"Мам, а Оля казала, що їй Маша казала, що Машина подружка йшла з мамою, і на них напали ці, з Майдану, і хотіли їх убити, а вони втекли".

Мати сказала, що Оля бреше, і вони пішли подивилися "поле бою" – воно й виглядало, як поле бою: усе чорне, чорна річка текла в крижаних берегах, серед чорних мішків барикади чорніли згорілі автобуси, і тільки люди були не чорні. Якийсь дідусь дав смачну булку – такої смачної він ще зроду не їв. Вона була м’якенька, солодка, посипана корицею й цукром, ще трохи тепла.

Мати когось там зустріла, поки вона балакала, він поліз по твердих мішках зі снігом на самий верх слизької барикади, скільки зміг пролізти, щоб подивитися на чорний беркут, що стояв там далі, за барикадою, стояв і ворушився. Ніби велика чорна комаха або змія.

"Мам, а Оля казала, що в 12 годин вони будуть іти біля нашої школи, ввірвуться і стануть нас убивати".

У вестибюлі школи було повно людей. Була й директорка – вона стояла в дверях. Було повно батьків, які говорили дуже голосно, і він насилу знайшов маму серед них.

– Нічого страшного, – голосно й бадьоро сказала мама. – Нічого такого. Просто знов починається штурм. Але нічого в них сьогодні не вийде. Скоро відступлять самі.

– На столі лежать списки е-мейлів кожного класу! – голосно, перекрикуючи всіх, кричала завучка. – Мейли і паролі. На ці мейли вам завтра й післязавтра буде скидатися завдання на день. Робити завдання з дітьми самостійно.

– Я вже переписала, – сказала Світозарова мати. – Я скину вам есімескою.

Вони разом вийшли зі школи.

– А в нас у дворі беркут стоїть тепер. Грузовиком вхід перегородили. Як кому треба з двору виїхати – стукає в кабіну, і грузовик від’їжджає, – сказала Світозарова мати. – Я з тими беркутами щодня бесіди проводжу, може, щось зрозуміють. Там дві швидкі допомоги минулого тижня стояли. Я подумала – бідні лікарі, винесу чаю. Стукаю їм у двері. Відкривають – там беркутня сидить в обох машинах. І я з термосом здоровим стою, розгубилася. А вони – о, чай, зраділи. То я з того часу й ходжу. Учора – уявляєте? – говорю з одним таким, дивлюсь, а він стоїть на снігу в тонких ґумових чоботях!

– Теж люди, – зітхнула мати.

Фото: alexandco/Depositphotos

Вони розійшлися на перехресті, Світозар із мамою пішли на Грушевського, а вони почали спускатися вниз по Інститутській, до проходу в барикаді.

Завжди там стояли на воротях чи на проході дуже привітні й веселі дядьки. Деякі їх уже впізнавали й віталися. Сьогодні – геть чужі й дуже злякані.

– Не можна зараз із дітьми! – стали вони кричати матері. – Зараз не можна! Йде штурм! Не можна!

– Нам перейти тільки, – сказала мати й посміхнулась їм. – Ми на тролейбус.

Дядько завагався.

– Ей! – крикнув комусь. – Он із дитиною йдуть, то ти проведи там, щоб нічого, добре?

Той хтось пішов за ними слідом.

Усюди була тривога, кудись бігли, штовхали. Мати стривожилася. І коли вони минали фонтан і гарно викладені на ньому дрова з назвами різних міст, десь біля Європейської площі запалили шини. Повалив чорний, густий і дуже високий дим.

– Не спиняйся! – нервово крикнула йому мати і штовхнула в спину. – Не спиняйся! Швидше!

Вони вийшли через барикаду біля Лядських воріт, там, де стояли в ряд смердючі сині туалети, і пішли на тролейбус.

– Ви не знаєте, що там горить? – спокійно, буденно спитала жінка на зупинці. Тут ніхто ніби й не знав про тривогу, штурм, беркут, тут усе було так само, як і завжди. Тут люди не звертали на Майдан жодної уваги, ходили в магазин, на роботу, на базар, до куми в гості. Тут люди жили без огляду на те, що робиться далі, ніж може розказати двоюрідна тітка з Борщагівки, жили плітками, хворобами, зарплатою й не читали тривожними ночами новин.

"Мам, не бійся, ми з Світозаром тут уже зробили свою Дитячу сотню".

Фото: palinchak/Depositphotos

Дитячу сотню придумав Світозар. Поки що в ній було тільки двоє.

Світозар вигадав, що вони будуть пролазити, де не пролізти дорослим, як він вичитав у якійсь книжці, що називалася "Парус у морі" чи якось так. Там хлопчик носив патрони. Вони теж можуть якщо не носити, то красти, або пробиратися до беркута й визволяти своїх.

Він заперечував Світозару, що їх скоро зловлять, що ловили й дорослих, що беркут дуже стежить за тим, хто і як ходить, щоб додому пройти, треба тричі пояснити, куди йдеш, а деякі ще й документи перевіряють із пропискою. А як не пощастить – то дуже б’ють.

[L]– Нас не зловлять, – обіцяв Світозар і розказував, як учора з балкона стежив за їхніми в бінокль. Насправді він там ніколи нічого особливого не бачив, але про різні дрібниці – палили вогнище, пили чай, рубали дрова – розказував пошепки, і вони здавалися важливими.

Ну от і полізли на біду.

– Думай про те, що наші переможуть! – сказав підбадьорливо Мишець.

Олена Захарченко. Уривок з нового роману "Вертеп #РоманПроМайдан" (Видавництво "Нора-Друк", 2016)