ГОГОЛЬFEST як українська національна ідея

За майже десятиліття свого існування ГОГОЛЬFEST перетворився на дещо більше, ніж культурне явище.

Щороку його організатори дають відвідувачам як привід захоплюватися ними, так і підстави їх зневажати.

Дев’яту осінь широкій спільноті, що шукає розваг, є про що поговорити.

Критики та апологети фестивалю кидаються з однієї крайності до другої, балансуючи між "зрадою" та "перемогою".

Навіть авторка цього тексту кілька років тому брала участь у цій абсолютно безглуздій дискусії, яка так ні до чого й не привела.

Найкращим визначенням ГОГОЛЬFESTу могло б стати словосполучення "номадичний балаган". Одноразовість як філософія, непевність у власному завтра як життєвий принцип і постійне переродження як неминучість.

Цього року фестиваль уп’яте змінив локацію і, здається, це єдине, що справді змінюється в його концепції та підживлює інтерес публіки: а як буде цього разу? На другий рік публіка вже достеменно знає відповідь на це питання, і таке знання здебільшого демотивує.

Важко повірити, але ГОГОЛЬFEST було засновано Владом Троїцьким 2007 року. За ці дев’ять років він не відбувся лише в 2011-му, коли кіностудія ім. Довженка відмовилася приймати його вдруге.

Перші три роки ГОГОЛЬFEST існував у ще напівзруйнованому та захаращеному Мистецькому Арсеналі, де його балаганна естетика сприймалась як цілком доречна та виправдана. Тоді, як і тепер, він брав не якістю події, а її масштабом. ГОГОЛЬFEST від початку був демократичним і доступним, справляв враження ледь не дива, створеного власними силами серед пустки.

Якимсь неймовірним чином Владу Троїцькому, якого в нас часто називають ефективним культурним менеджером, вдалося перейняти своєю ідеєю шалену кількість людей, змушуючи їх не лише вірити у власні сили, а й самовіддано та майже безкоштовно (чи взагалі на волонтерських засадах) працювати на нього.

Коли 2010 року директоркою Мистецького арсеналу стала Наталя Заболотна, вона одразу вирішила, що в цьому просторі є місце лише для одного ефектнивного менеджера – неї самої.

Взагалі в ефективних культурних менеджерів у нашій країні є принаймні одна спільна риса. Вони, як лицарі в осяйних обладунках, завжди стоять на чолі чомусь майже анонімної команди, яку вони мотивують здебільшого своїми солодкими розмовами, а коли хтось не витримує напруження й іде, його просто замінюють на іншого, не особливо побиваючись через втрати.

Словом, Владиславу Троїцькому довелось шукати собі місце деінде. І 2010 року ГОГОЛЬFEST окупував кіностудію ім. Довженка. На думку багатьох очевидців, той рік був найвдалішим з усіх, мабуть через особливу атмосферу, коли бутафорський дух кіностудії якнайкраще спрацював на ідею театрального фестивалю.

В 2012 році ГОГОЛЬFEST після річної перерви несподівано відродився в промисловій зоні на метро Видубичі, провівши там і наступні 2013 та 2014 роки. Саме тоді організатори стали поступово відмовлятися від свого демократичного формату на користь платного входу, при цьому нічого не змінюючи в підході до організації.

І хоча культурний ландшафт Києва дуже змінився порівняно з 2007 роком, Влад Троїцький продовжував брати публіку кількісними показниками. Зрештою, ця філософія перемогла і в ставленні до відвідувачів.

У 2015 ГОГОЛЬFEST переїхав на ВДНГ. Для майданчика, що тільки-но з’явився на культурній мапі Києва в новій якості, ГОГОЛЬFEST став чудовим приводом заявити про свій креативний статус, пропустивши через себе тисячі відвідувачів.

Одного разу було достатньо, і вже цього року ГОГОЛЬFEST опинився на Арт-заводі Платформа, що славиться своїми багатолюдними фестивалями їжі та хіпстерськими барахолками. Коментуючи відкриття фестивалю, мабуть лише лінивий не написав у соціальних мережах про синергію цих форматів, принагідно обравши позицію "зради" або "перемоги".

Насправді ж, по суті, ГОГОЛЬFEST анітрохи не змінився.

Як і раніше, події фестивалю є лише кращим або гіршим аранжуванням до прем’єр режисера Владислава Троїцького. Цього року це опера "Вавилон" і вистава "...але вітер..". Сам Троїцький також на диво стабільний. У своїх виставах режисер щоразу справляє враження на глядача певним набором сильнодіючих виражальних засобів, серед яких вогонь, вода, вітер, народний спів, академічна музика, маски. Цього року до його класичного арсеналу додалися ще акробатичні етюди.

Як і раніше, найцікавіші та найнесподіваніші позиції в програмі з’являються завдяки посольствам і культурним інститутам інших країн. Цьогоріч, наприклад, прекрасну театральну та музичну програму запропонував Литовський інститут, створивши фактично фестиваль у фестивалі, який насправді заслуговує окремої колонки.

Як і раніше, більшість організаційних питань вирішуюється за рахунок волонтерів.

Як і раніше, найслабшою у "фестивалі сучасного мистецтва" виявляється програма саме сучасного мистецтва, в якій бездумно намішано стільки різномасштабних художніх явищ, імен і творів, що глядачу залишається лише спожити запропоноване, бажано із заплющеними очима.

Схоже, що ГОГОЛЬFEST, хочемо ми того, чи ні, є чи не найстабільнішим явищем у нашій культурі за ціле десятиліття. Результат лишається тим самим, хоча приходять нові люди, змінюються локації, лунають нові маніфести. Цей результат тягне на національну ідею, яку за влучним спостереженням виключно талановитого українського композитора Максима Коломійця можна охарактеризувати словом "вродило".

[L]Українці чомусь завжди прагнуть демонструвати "товар лицем", як на фламандських барокових натюрмортах, показуючи усе, що вродило, незалежно від його якості та смакових властивостей. При цьому будь-що підтримуючи ілюзію, що вродило ого-го як.

Ніде правди діти: наша національна ідея – борщ і ГОГОЛЬFEST.

Ольга Балашова, спеціально для УП.Культура