Крихітна свічечка букви Ў: Як українська культура допомагає білорусам зрозуміти себе

Мінськ – це білоруський Харків. Зруйнований під час війни, з присмаком сталінського ампіру, від якого тісно навіть на широких пішохідних доріжках, вимощених сірою плиткою.

Посеред довжелезного проспекту Незалежності, ніби ніж у спині, стирчить стела Перемоги над фашистськими загарбниками. Між пафосних будівель на безколірних вулицях складно знайти щось справді щире й цікаве, якщо не знати, де потрібно шукати.

Книгарня "Логвінаў" захована у звичайному житловому дворику неподалік від стели. Це одне з небагатьох місць у Мінську, яке нагадує, що ти саме в Білорусі: на стіні перед входом намальована гігантська літера Ў. Всередині всі люди та, здається, навіть кіт розмовляють виключно білоруською.

Ігор Логвінов у 2000 році започаткував невеличке видавництво. Сьогодні "Логвінаў" – це літературний дім, який об’єднує галерею, друкарню, громадську організацію та простір, де збираються не тільки письменники і перекладачі, а й художники, кінокритики і громадські активісти.

Саме тут, поміж книжкових полиць і з котом на колінах, УП.Культура говорить з білоруськими письменниками Павлом Костюкевичем і Андрієм Хадановичем про те, як живе білоруське книговидавництво, чи впливає на його розвиток мовна політика та як білоруси пізнали власну країну завдяки Україні.

Зірки за книжки

Павло Костюкевич – письменник, лауреат першої премії імені Єжи Ґедройця – працює в книгарні арт-директором. Перше, що він показує – зірки. Вся стеля книгарні обклеєна маленькими зірочками з іменами.

– Два роки тому видавництво й книгарню заборонили, – пояснює Павло. – Міністерство інформації оштрафувало нас за роботу без ліцензії, хоча ми кілька разів марно намагались її отримати.

Тоді ми провели акцію зі збору коштів "Не загаснуць зоркі ў небе": кожен, хто підтримав книгарню, отримав власну зірочку. Завдяки небайдужим людям, хоч як це парадоксально, на двадцяти двох квадратних метрах ми розрослись, стали громадською організацією й літературним домом.

Майже всі полиці в книгарні заставлені білоруськомовними виданнями. Є невеликий стелаж із російскомовними, а біля входу – україномовна валіза.

Павло каже, що в інших книгарнях зазвичай навпаки: стоси російськомовних книжок і одна-єдина поличка, на якій туляться книжки білоруською.

Враховуючи те, що навіть роман "Мова" культового письменника Віктора Мартиновича вийшов накладом одна тисяча примірників, ситуація не дивує.

– У Білорусі дуже великі податки на книжки, – каже Павло. – Таке відчуття, що ми торгуємо нафтою. Натомість, у сусідній Литві кожна книжка виходить за сприяння уряду.

Ми ж, перекладаючи зарубіжного автора, залежимо від допомоги іноземних фундацій – Польського інституту, Шведської культурної ради, Ґете-інституту тощо. Але тиражі не дуже комерційні.

Поет і перекладач Андрій Хаданович каже, що знайти роботу людині, яка хоче писати й говорити білоруською мовою, нереально, а заробляти на життя білоруськомовною літературою й поготів.

Те, що його самого нещодавно запросили як гостя в ефір дитячої телепрограми, називає великим прогресом.

– Двомовність у Білорусі затверджена законом. Але якщо на папері російська – лише друга державна мова, то насправді – перша. Чиновники говорять як пахани у серіалах. Хочеш зробити кар’єру – не розмовляй білоруською, – констатує Андрій.

Він каже, що останнім часом відбувається своєрідна м’яка білорусизація: на вулицях почали розвішувати таблички з написами національною мовою, встановлювати білборди з білоруськими відповідниками російських слів. Проте перед тим мову двадцять років випихали на маргінес.

Попит на перекладну літературу білоруською мовою в країні є, але це нерівна битва: до високих цін і несприятливої мовної політики додаються глобальні проблеми.

– У всьому світі скаржаться на маргіналізацію паперових видань, – говорить Хаданович. – Особливо байдужіє до книжки молодь. Я викладаю в ліцеї та університеті й знаю, як важко примусити студентство читати.

Це не означає, що молоді люди далекі від культури. Вони мають власну думку, вони мислять. Проблема в тому, що в самої навички читання є конкуренти – соціальні мережі, візуальна культура.

Втім, залишаються ті, хто приходить у "Логвінаў" на літературні зустрічі, читає класику та сучасних білоруських авторів. І це, додає Павло Костюкевич, не лише ті, хто розмовляє білоруською.

– Людям складно спілкуватись мовою, але цікавитись білоруським контекстом вони можуть, – каже письменник. –  У Європі зараз теж менше читають. Література перестала бути необхідністю і стала розвагою.

Я порівнюю цю ситуацію з шахами. Раніше, коли в усіх були шахи, в кожному дворі в них грали. Але мода минула. Тому ми на межі виживання.

Дружити митцями

Зараз у Білорусі щось на зразок відлиги. Кажуть, стати ліберальнішим і знизити рівень напруги в суспільстві, Лукашенка спонукав український Майдан. Павло Костюкевич говорить: Білорусь повернулась у бік Заходу.

– Ми відчуваємо полегшення – на нас перестали тиснути. Стало менше цензури, хоча білоруський закон її взагалі забороняє. Однак досі є самоцензура: автор інколи сто разів подумає, видаватись чи ні. Не всі книжки проходять, не в усіх книгарнях.

Ми не знаємо, скільки триватиме ця відлига. Я переконаний, що чорні списки літераторів, яким заборонено виступати публічно, лишилися.

Попри скруту у видавничій сфері, "Логвінаў" уже не перший рік примудряється друкувати українських письменників. Деякі приїжджають до Мінська, де вже мають свого читача.

На міжнародних ярмарках у Лейпцигу та Франкфурті український та білоруський стенди зазвичай розташовані поруч. Дружити митцями – природний процес для наших країн.

– Першим перекладом з української був "Вступ до географії" Юрка Андруховича, – розповідає Хаданович. – Це той випадок, коли ми отримали спонсорську підтримку і, не знаючи, чи трапиться ще колись така нагода, запхнули у книгу все: "Рекреації", "Московіаду", есеї й вибрані вірші, як силаботонічні, так і верлібри з "Пісень для мертвого півня".

Справжньої популярності в Білорусі набув Сергій Жадан. Його, за словами Хадановича, тут не сприймають як далеку зарубіжну екзотику. Жадана наслідують молоді автори, а коли виходить його нова книжка – наприклад, "Ворошиловград", – на презентації збирається аншлаг.

"Жадан –  це ніби свій автор, а разом із тим і зовсім чужий", –  говорить Андрій. І пояснює, що багато в українсько-білоруській літературній співпраці залежить від особистих контактів.

– Наприклад, Володимир Орлов дружить з Олександром Ірванцем. Завдяки цьому українською мовою вийшла його книжка "Реквієм для бензопилки", а Орлов переклав "Рівне/Ровно" на білоруську.

В мене з Жаданом інша ситуація: ми взаємно доперекладались до того, що Юрко Завадський у видавництві "Крок" видав Жадана білоруською, а мої тексти українською, причому в однаковому оформленні.

Ясно, що мої книжки українською в Україні читатимуть, але хто купує Жадана білоруською в Тернополі? А купують. З одного боку, це ознака культовості автора, з іншого – читаєш ніби іноземною мовою, а все розумієш. І це кайф.

Павло Костюкевич додає, що для нього Жадан цінний паралелями. Коли читаєш "Ворошиловград", бачиш, наскільки українська передвоєнна реальність із її радянським менталітетом подібна до білоруської.

Взаєморозуміння світів

Українську мову білоруси також розуміють чудово. Зараз у "Логвінаў" рік української культури. Павло і Андрій проводять у книгарні літературні вечори, запрошують українських письменників, а кінокритик Максим Жбанков щосереди показує українське кіно, яке було заборонене за радянських часів. Мета проекту – зрозуміти Україну.

– У Білорусі більша половина населення сидить на російській гебельщині, від метафор ненависті якої вибухає мозок, – емоційно розводить руками Андрій. –  Ми мало чим можемо цьому зарадити. Та раз хтось сіє ненависть, то треба створювати іншу риторику, пов’язану з дружбою, любов’ю та вірою.

Павло Костюкевич обіцяє з наступної поїздки в Україну привезти ще книжок – поповнити україномовну валізу.

– В Білорусі уявлення про українську культуру тонуть у "братньому" дискурсі, – говорить він. – Ми вважали, що Україна і Білорусь чимось схожі, а виявилось, що контекст дуже різниться.

Нашою секретною метою було зрозуміти себе через сусіда. Білоруси не дуже цікавляться самі собою, лише тоді, коли хтось каже, що з нами щось не так.

Пізнання України, на думку Андрія, дозволило білорусам водночас і розділитись, і знайти своїх та об’єднатись із ними.

– Українські події –  це каталізатор поділу в білоруському суспільстві. Батьки, які дивляться російське телебачення, сваряться зі своїми дітьми, чоловік і дружина, які не розмовляють на політичні теми. Звичайно, важко обманути тих, хто має живі контакти чи їздив на Різдво до Львова.

 Зрозуміти Білорусь українцю непросто. Тут немає поділу на Схід і Захід, нема білінгвізму й боротьби ідентичностей, бо, хай там як, усі затихають під звуком режимного набату.

– Ми близькі і ментально, і мовно, але білоруси – це такі слов’янські скандинави, а українці – балканські слов’яни з усією кустуріцівщиною, драйвом, трубами і грамофонами, – сам вибухає Андрій.

Білоруська молодь масово їздила і на Помаранчеву революцію, і на Майдан 2014 року. Всі знають про білоруса в Небесній сотні. У 2006 і 2010 роках в Мінську, під час наших невдалих спроб революції, були і українські прапори, і українські друзі, які нас підтримали.

Те, що було важливим для білорусів, здобули в Україні: свободу, Європу і можливість не платити життям найкращих українців за власні цінності.

Карнавал по-партизанськи

Жадана в Білорусі знають як письменника, а от на його виступи з "Собаками в космосі" ходить менше людей, ніж на поетичні. Однак є як мінімум один український гурт, який збирає стадіони в Білорусі — "Океан Ельзи".

[L]На їх концерти квитки були розпродані за місяць до початку гастролей, а атмосфера в залі така ж тепла, як і в Україні. Андрій Хаданович нарікає, що незалежна музика в Білорусі десять років була під забороною.

– Наш Лявон Вольський нічим не поступається Святославу Вакарчуку. Але якщо в "Океану Ельзи" була можливість відпрацьовувати майстерність на стадіонах і в повних залах, то Вольський — у чорному списку.

Його музика — напівпідпільна, напівпартизанська. Її спочатку дозволяють у маленьких клубах, а потім знову забороняють.

Нещодавно стався прорив: Сергію Міхалку, колись лідеру легендарної групи "Ляпис Трубецкой", а віднедавна проекту Brutto, дозволили виступити на батьківщині – в Гомелі.

Міхалок роками кружляв білоруським прикордонням і давав концерти у Смоленську, Вільнюсі, Чернігові, Львові, але не міг до цього часу потрапити на батьківщину.

– Відбувається лібералізація, – констатує Андрій. – Але вона поверхова. Її більше нема, ніж є. Влада може дозволити Міхалка або Вольського, ми порадіємо, поскачемо на концертах, а натомість отримаємо десять нових заборон.

У Білорусі ніколи не було послаблення режиму. Завжди був тиск, залякування. Коли міністр оборони каже, що військо стрілятиме в кожного, хто вийде на вулицю, людям стає страшно протестувати. Але вони йдуть, хай не мільйонами.

В Україні все починалось із коломийок, із карнавалу, лише потім була стрілянина, прийшла війна. Наші мітинги на тлі українських із самого початку виглядали похмурішими, холоднішими. Проте Майдан вплинув на нас: відтоді ми перекладаємо з української в п’ять разів більше.

Андрій дістає з полиці і показує перекладений на білоруську "Ворошиловград" Жадана, а сам йде зустрічати литовських гостей — в "Логвінаў" вечір білорусько-литовської поезії. Так одна розмова перетікла в іншу, а літературний дім став просто домом.

Анастасія Іванців, спеціально для УП.Культура