Колекціонери, яким люди довіряють свої скарби

"Коли людина піде з життя, ця річ буде втрачена, і краще віддати її в музей, щоб зберегти. Люди прислухаються і довіряють нам свої скарби".

Так розповідає про справу свого життя хранитель фондів Новоайдарського краєзнавчого музею Валентина Черкашина, яка самотужки збирає автентичні народні костюми, подорожуючи на попутках селами району.

Валентина одна із тих, хто долучився до проекту "Щирі. Спадщина".

За два місяці його організатори проїхали понад три тисячі кілометрів від Косова до Новоайдару у пошуках українських колекціонерів, що їх зберігають.

В рамках проекту було створено благодійний календар, у якому автентичні українські строї представили 16 українських зірок.

Усі кошти від продажу календарів будуть направлені на підтримку двох регіональних етнографічних музеїв України – Музею народної творчості Михайла Струтинського у місті Косів і Новоайдарського краєзнавчого музею.

"Українська Правда. Життя" зацікавилася проектом та публікує історії колекціонерів старовинного одягу.

БОГДАН ПЕТРИЧУК

"Колись я знайшов у друга на горищі намітку (жіночий головний убір) в ідеальному стані, зашиту у шматок сірого полотна, який валявся біля скрині. Друг подарував мені її – так почалося моє захоплення українським костюмом", – згадує Богдан Петричук, відомий колекціонер із села Бабин Косівського району.

Хлопець збирає старожитності та досліджує гуцульський народний стрій ще з дитинства. Автентичний одяг колекціонує з 9-го класу, а до того – монети і польський посуд.

Зараз Богдану 27 років й він зібрав чималу колекцію одягу, кераміки, прикрас, фотографій, дерев’яних виробів, монет, датованих кінцем ХІХ ст. – 40-ми роками ХХ ст.

"Я не можу точно сказати, скільки маю сорочок у своїй колекції, бо ніколи не можу їх зібрати докупи. Постійно то якась виставка, то фотосесія. Були моменти, що нараховував від 150 до 170 штук. Маю також близько 100 ґерданів – прикрас із бісеру", – розповідає він.

Богдан Петричук, відомий колекціонер із села Бабин Косівського району

Колекціонер вважає, що гуцульський одяг є одним із найбагатших і найколоритніших у Східній Європі. Уточнює, що виготовлявся він переважно з місцевих матеріалів.

"Сьогодні я займаюся головним чином реконструкцією сорочок, а на кошти, отримані від продажу копій, купую речі до колекції. Сорочки з колекції я не продаю. Якщо хтось хоче купити у мене сорочку, то хай купує реконструкцію", – каже Петричук.

У колекції Богдана є сардак ХІХ століття із Косівського району – таких збереглося дуже мало.

Сардак – верхній одяг, який носили восени і навесні, а зимою під нього вдягали кептар. Сардак шили із сукна і фарбували хімічними барвниками.

У колекції Богдана є сардак ХІХ століття із Косівського району – таких збереглося дуже мало

Кожух з села Кобаки, колекціонер купив його на косівському базарі. Для збільшення натисніть на світлину

Одна з окрас колекції – постоли з телячої шкіри, виготовлені вручну у 1920-ті роки. 

"Я викупив їх у місцевого вуйка Юрка. Ці постоли належали його діду Штефану. І ще у мене є сорочка діда Штефана, вона дуже стара", – розповідає Богдан.

Одна з окрас колекції – постоли з телячої шкіри, виготовлені вручну у 1920-ті роки

Також у колекції Богдана є старовинна сорочка – подарунок правнучки жінки, що померла у 1921 році.

Колекціонер припускає, що ця сорочка була виготовлена у 1860-х роках. У ті часи сорочки, як чоловічі, так і жіночі, шили з лляного або конопляного полотна. Під час крою полотно складали навпіл і на згині вирізали отвір для голови. Рукави пришивали, при цьому під пахвами вкладали клини (цвіклі). В подальшому вишивали вузьку полотняну накладку, яку пришивали в тих же місцях. Комір був тільки на сорочках заможних господарів (газд та газдинь).

Вишивкою оздоблювали пазухи та рукави, особливо по краю, щоб злі сили не могли дістатися тіла людини. Жіноча сорочка мала ще вишиті накладки на раменах (плечах) та іноді заповнювала майже весь рукав.

"Одну сорочку мені подарувала колекціонерка з Києва. Це була стара сорочка з мого села. Жінка придбала її в інтернеті на благодійному аукціоні, а коли дізналася, що я збираю такі сорочки, то віддала її мені", – ділиться Богдан.

Зараз Богдану 27 років й він зібрав чималу колекцію одягу, кераміки, прикрас, фотографій, дерев’яних виробів, монет

Найстарішу річ у колекції – сорочку середини ХІХ століття – колекціонер купив у львівському антикварному магазині за 300 гривень. Власниця магазину думала, що то звичайна сорочка, а вона виявилася автентичною.

Уваги також заслуговує колекція поясів та прикрас. Пояси тут називають попрушками.

"Їх у нас виготовляли у майстерні в Косові. Це святкові пояси – їх носили тільки на свята, до церкви і на весілля", – розповідає Богдан.

"Це святкові пояси – їх носили тільки на свята, до церкви і на весілля", – розповідає Богдан

Молодий колекціонер знаходить час і для реставрування головних уборів, а також проводить майстер-класи з бісероплетіння у своєму рідному Косові.

"Я мрію, щоб у кожного українця була вишиванка", – ділиться Богдан.

Богдан проводить майстер-класи з бісероплетіння у своєму рідному Косові

ТАРАС ДЕМКУРА

Тернопільський бізнесмен почав займатися колекціонуванням 20 років тому.

Спочатку це були ретроавтомобілі. Тарас зібрав близько 30 експонатів, які зараз виставлені у музеї в Тернополі. Серед них є навіть "Ягуар", який належав тридцять сьомому президенту США Річарду Ніксону.

Згодом колекціонер почав цікавитися старовинними українськими костюмами. Разом із дружиною Іриною, яка родом із Борщівського району, Тарас потрапив на фестиваль "Борщівська вишиванка", де щороку збираються колекціонери.

Саме тут він придбав першу вишиванку до своєї колекції, яка зараз налічує понад 200 предметів одягу з різних регіонів України.

Колекція Тараса Демкури зараз налічує понад 200 предметів одягу з різних регіонів України. Сорочка, яка на ньому, дісталась йому у спадок від батька та діда

"Це культура, яка відходить, бо бабці помирають, а разом із ними помирає історія цього одягу. Зараз вони ще тримають ці скарби у скринях, і завдання колекціонерів – відшукати цих бабусь та їхні сорочки, щоб зберегти нашу культурну спадщину і передати її наступним поколінням", – розповідає Тарас.

Щоб знайти цікаві та автентичні речі, колекціонер відвідує майже всі фестивалі та ярмарки, шукає людей, які зберігають старовинний одяг та предмети побуту у своїй сім’ї, а також обмінюється з іншими українськими колекціонерами.

Наприклад, цей капелюшок був придбаний на ринку в Косові.

Ринок влаштовується раз на тиждень: починається о третій ночі і закінчується о восьмій ранку. Сюди приїжджають люди з усіх околиць і привозять свої речі на продаж. Капелюшок продавав старий гуцул. Він розповів, що саме його він одягав на своє весілля.

Капелюшок, якого старий гуцул одягав на своє весілля, був придбаний на ринку в Косові. Для збільшення натисніть на світлину

На Борщівщині у Демкура буває часто, там у нього невеличка садиба, тож іноді ходить від хати до хати і цікавиться речами, які мають місцеві бабусі.

"Одна бабуся не погоджувалась віддавати свої сорочки. Я запитав її, навіщо вона зберігає їх, адже у неї нікого немає, тож і передати сорочки нікому. Вона відповіла, що тримає усі три сорочки на свій похорон. Я спитав: "Але навіщо вам три сорочки?" На що вона відповіла: "Ти хочеш, щоб я перед Богом в одному й тому самому одязі щодня стояла?" Так і не продала", – усміхається Тарас.

У його колекції є предмети одягу з Полтавського, Слобожанського, Снятинського та Тернопільського регіонів, але більшу частину становлять саме борщівські вишиванки, характерними кольорами яких є червоний та чорний.

Характерними кольорами для борщівських вишиванок є червоний та чорний. Для збільшення натисніть на світлину

"Використання цих кольорів пов’язане з постійними нападами на ці землі турків і татар. Вони вбивали місцевих чоловіків та забирали у полон дітей. Після однієї такої навали у кількох селах цього регіону загинули всі чоловіки. Тоді жінки, оплакуючи свою втрату, поклялися протягом семи поколінь вишивати сорочки чорними та червоними нитками. Чорний колір символізує землю, а червоний – кров", – розповідає чоловік.

Однак директор Українського Інституту Історії Моди Марічка Квітка розповідає, що червоний та чорний у вишивці борщівських сорочок використовували з різних причин:

"Цю легенду можна почути у багатьох регіонах України. Проте традиційно чорний колір не вважався траурним. Чорна вишивка, як і біла, поширена по всій Україні i використовується залежно від ситуації, а не тільки як колір смерті чи жалоби. Є регіони, де чорним кольором вишивають навіть весiльнi сорочки, наприклад на Сокальщині, або ж на Тернопільщині".

Директор Українського Інституту Історії Моди Марічка Квітка пояснює, що чорна і біла вишивки поширені по всій Україні i використовувалися залежно від ситуації. Для збільшення натисніть на світлину

Для збільшення натисніть на світлину

Перлиною колекції бізнесмена є вишита сорочка з Тернопільщини, що дісталась йому у спадок, а до того її передавали з покоління у покоління більше ста років.

"Цю сорочку три роки тому мені подарувала мати на день народження. Вона належала моєму батькові, а батьку дісталась від діда. Батько був головою місцевого колгоспу, і навіть на партійні збори приходив у цій сорочці, хоча всі інші приходили у костюмах. Його сварили, а він говорив, що це від діда залишилося і він не може в ній не ходити. Ця річ для мене – найдорожчий скарб", – розповідає Тарас.

Також у сім’ї колекціонера збереглась вишиванка початку ХХ ст., яку переховували від влади протягом багатьох років.

У сім’ї колекціонера збереглась вишиванка початку ХХ ст., яку переховували від влади протягом багатьох років

У справах Тарас часто їздить за кордон і завжди бере з собою валізу зі старовинним українським одягом. Презентація його колекції вже відбулась в українських культурних центрах у Франції та Аргентині, а в грудні відбудеться у Австралії.

"Вишиванка такої якості та неймовірної краси – це потужний інструмент культурної дипломатії, адже люди в усьому світі зустрічають її оплесками. Це справжній бренд України, який ми маємо усіляко підтримувати та розвивати", – переконаний Демкура.

Найближчим часом його родина планує відкрити в Тернополі музей, де, окрім одягу, будуть представлені рушники, яких зараз у колекції більше 200, а також старовинні предмети українського побуту.

У колекції Тараса є предмети одягу та прикраси з Полтавського, Слобожанського, Снятинського та Тернопільського регіонів. Для збільшення натисніть на світлину

ДМИТРО ПАРАДІЗОВ

"Сім років тому, гуляючи по Андріївському узвозу, я став свідком того, як одна жінка нещадно торгувалась за полтавську вишиванку, яку продавали за копійки. Поки йшли торги, я цю сорочку викупив, запропонувавши більшу ціну.

Так у мене з’явилась перша вишиванка ХIХ століття. Моя спеціальність –майстер історичного і театрального костюму, тому я міг оцінити її шедевральність", – розповідає Дмитро, театральний художник.

Потім він почав навідуватись до продавчині цієї вишиванки, і вона часто показувала йому рідкісні речі.

В першу чергу Парадізов купував їх для власного естетичного задоволення, а потім це переросло в професійне колекціонування.

"Мені захотілося зберегти цю красу для своєї країни. Кожна сорочка несла певну історію. Чим більше я придбавав речей, тим сильніше відчував інтерес до їхньої історії та до регіонів, звідки вони походять", – уточнює він.

Маша Єфросиніна у дівочому святковому вбрані, першої пол. ХХ ст. із села Серафинці (Івано-Франківщина, "Покуття"). Це єдине село на Покутті, де носили керсетки – безрукавки, притаманні Центральній Україні. Вінок зі штучних квітів пов’язували на червону стрічку і лише зарученим дівчатам або наречені. Усі прикраси були привезеними. Вважалося, чим більше намиста, тим багатша дівчина

Крім вишиванок, у його колекції українські килими середини-кінця XIX століття, згарди із Західної України (гуцульські язичницькі обереги з монетами та хрестами) та дукачі з усіх регіонів України (нашийні прикраси у вигляді монет, які були поширені у ХVII-ХХ століттях), а також головні убори.

Найкраще в колекції Дмитра представлена Центральна Україна, "найдефіцитніші" регіони – це Вінничина, Одещина та Буковина.

Як правило, колекціонери одягу спеціалізуються на одному регіоні, проте він збирає речі, на свій смак, з усіх областей України.

"Певний час я був поведений на Борщівському районі Тернопільської області. Це величезний регіон, і в колекції назбиралося стільки речей, що мені навіть довелося відсіяти частину в залежності від їх рідкісності. Найважче шукати головні убори та взуття – такі речі повністю зношуються, їх майже не залишилось", – розповідає він.

Ната Жижченко та Євген Філатов у гуцульському весільному вбранні початку ХХ ст, а Регіна Тодоренко у жіночому святковому вбранні кінця ХІХ ст.. Для збільшення натисніть на світлину

Більшість речей потрапляють до колекції через другі-треті руки перекупщиків – у кожного колекціонера є свої постачальники.

Дмитро зізнається, що на жаль, майже не знає історії цих речей, адже перекупщики намагаються приховати інформацію про прямих власників.

"Це їхній хліб, і якщо я знатиму імена власників, зможу звертатися до них напряму, а це не в інтересах перекупщиків.

У принципі так само колекціонують у кожній цивілізованій країні. Ми, колекціонери, витрачаємо час на те, щоб заробити гроші на придбання старовинних речей, а вони витрачають час на те, щоб знайти їх", – пояснює Парадізов.

[L]Дмитро шкодує, що почав колекціонувати український одяг досить пізно, уже в зрілому віці, на відміну від багатьох колекціонерів, які займаються цим ще з юних років.

Він мріє показати свою колекцію світу і познайомити його з українською культурою, яка є яскравою частиною загальносвітової культури, але про яку мало хто знає.

"Я би також хотів видати книгу про український традиційний одяг, можливо навіть не одну, – розповідає Дмитро. – Останнім часом надруковано багато альбомів про український костюм. Проте формат альбому з коротким описом костюмів мене не влаштовує. Я хочу, щоб це був не просто фотоальбом, а повноцінна праця з історією та інформацією, яка буде цікава читачу".

ВАЛЕНТИНА ЧЕРКАШИНА

"Зазвичай люди самі приносять нам свої речі. Знають про музей і знають мене особисто", – розповідає Валентина, хранитель фондів Краєзнавчого музею Новоайдару.

Вона працює у музеї з часу його заснування – 1991 року, але збиранню національних костюмів присвятила все своє життя.

Інтерес до історії та етнографії частково передався Черкашиній від мами-історика, яка організувала історичний гурток у школі села Колядівка (Новоайдарський район), а потім музей.

Спочатку це був суто жіночий інтерес до костюмів, які зачаровували своєю красою, а з часом переріс у науковий інтерес, і Валентина стала проводити вільний час і відпустки в місцевих архівах.

Валентина Черкашина, хранитель фондів Краєзнавчого музею Новоайдару

Зараз у колекції музею близько 30 оригінальних та збірних костюмів, і серед них немає жодного купленого експонату. Уся колекція – це дар людей.

"Іноді треба переконувати, наприклад, якщо я бачу у когось стару полотняну сорочку, я розумію, що вона сьогодні вже нікому не потрібна, її порвуть на шматки і викинуть у сміття. Тоді я пояснюю, що коли людина піде з життя, ця річ буде втрачена, і краще віддати її в музей, щоб зберегти. Люди прислухаються і довіряють нам свої скарби", – говорить Валентина.

Новоайдарщина цікава етнографічним розмаїттям: перші поселення тут виникли наприкінці XVI ст., у радіусі двох кілометрів сусідили донські та запорозькі козаки, а також селяни з інших регіонів, а в 1945 році тут з’явилися ще й лемки, переселенці з Польщі.

Саме костюм лемків, датований 1906 роком, є перлиною музею.

Костюм лемків, датований 1906 роком, є перлиною музею. Для збільшення натисніть на світлину

"Опліччя" (сорочка) з крамного полотна; "горсик" (нагрудник), оздоблений вишивкою та металевими лелітками; пелерина, плетена гачком. Для збільшення натисніть на світлину

"Кабат" (спідниця) плісирована вибійчана, а "запаска" (фартух) із бавовни, оздоблена вишивкою шовковими нитками та стрічками. Для збільшення натисніть на світлину

Валентина разом із директором музею Анною Божковою поїхали до літньої жінки, яка погодилась показати костюм. Ніхто не сподівався, що він опиниться в музеї, оскільки знали, як літні люди цінують свої домашні святині, і чули, що раніше ця жінка відмовила полякам, які хотіли придбати костюм за гроші. Проте не все продається, і зараз цей костюм – частина музейної колекції.

Також дивом потрапив до музею один із найцікавіших експонатів – жіночий головний убір із пір’ям павичів.

Його врятували сусіди колишньої власниці. Вони побачили, як після смерті тітки племінник палив старі речі, серед яких був і традиційний одяг, і вмовили віддати їм пару згортків, в одному з яких був цей головний убір.

Один із найцікавіших експонатів – жіночий головний убір із пір’ям павичів

Така прикраса була візитівкою Новоайдару. Павичів розводили у сусідньому селі Співаківка, і коли дівчата були на виданні, їм замовляли так звані "шведки", до яких пришивали павичеве пір’я.

Валентина з дитинства мріяла побачити цю прикрасу: "Моя бабуся часто розказувала, як айдарські дівчата червоні шапочки понадягають, а на них платки, а тоді прикріплять ще такі "шведки" із павичевим пір’ям – прямо як віяло. А я все думала, як же це виглядало, поки у 2007 році ми не натрапили на цю знахідку".

"Пір’я використовували для головних уборів дівчат, які були на виданні. Наприклад, весільні головні убори Полтавщини робили із вовняних кульок і додавали павиче пір’я, адже пава є одним із весільних символів.

Традиція використання павичого пір’я дуже давня: ще з дохристиянських часів богиня Лада у вигляді великої птахи із золотим жіночим обличчям вишивалась і на рушниках, і на сорочках", – коментує Юрій Мельничук, заступник директора Українського Інституту Історії Моди.

Автор юпки і спідниці Ксенія Ліхачова – донька художника-іконописця. Вона шила одяг для місцевих селян разом із доньками. Для збільшення натисніть на світлину

Серед цікавих експонатів колекції – два костюми і юпка (жупан), які належали одній власниці, Мотрі Гризодуб, нащадку запорізьких козаків.

Зазвичай після смерті жінку ховали в її найкращому вбранні, тому гарних речей майже не залишалося, а Мотря Гризодуб могла собі дозволити декілька святкових костюмів, які збереглися в хорошому стані.

Юпку і спідницю шила Ксенія Ліхачова, донька місцевого художника-іконописця Андрія Харченка, безприданниця, яка вже старою дівою у 30 років вийшла заміж за кульгавого купця Ліхачова, батька вісьмох дітей від першого шлюбу. Ліхачов був наїзником Новоолександрівського кінного заводу і став купцем лише після того, як отримав травму. А його дружина Ксенія разом із доньками шила одяг для місцевих селян.

Валентина Павлівна, вчитель креслення за першою освітою, ще 7 років тому розробила проект для обладнання залу народного костюму, проте досі не знайшла фінансування. Через брак грошей музей також не може забезпечити необхідні умови для зберігання костюмів. Зараз одяг виставлений у залі музею частково на манекенах, склеєних скотчем, частково на списаних манекенах, які передав Луганський обласний художній музей. А деякі народні строї експонуються просто на тремпелях, куплених за власні кошти співробітниць музею.

У відповідь на питання про улюблений експонат Валентина відповідає, що дорожить кожним із них: "Це наша історія, це наші пам’ятники, наше багатство, це те, на чому ми стоїмо і на чому треба виховувати наших дітей. Показувати їм, що вони не безлика маса людей, а народ, який має своє коріння".

Для збільшення натисніть на світлину

Для збільшення натисніть на світлину

Виставка фотографій, які ввійшли до календаря "Щирі", проходитиме з 10 грудня по 1 лютого.