6 книжок про книжки та їхніх авторів
23 квітня уже водинадцяте (з 1996 року) відзначають Всесвітній день книги та авторського права.
Попри те, що назва звучить як чергове фахове свято на кшталт Дня медика чи бухгалтера, усе – звісно ж! – складніше.
Адже навіть поняття авторського права стосується не лише видавців, перекладачів, письменників й ілюстраторів, але також і тих, кого називають споживачами книжкового продукту, простіше кажучи – покупців і читачів книги.
Бо ж доступ до книжки можна отримати не тільки за гроші і не тільки у бібліотеці. І тут уже постає, наприклад, питання про те, чи можемо вимагати належного рівня письма, якості перекладу та редагування, якщо певну кількість текстів скачуємо з піратських онлайн-ресурсів.
Або ж: усі хотіли би мати маленьку затишну книгарню в своєму місті, не всі готові регулярно купувати там книжки, особливо якщо це коштуватиме трошки дорожче через специфіку малого бізнесу.
У цій добірці – твори, на які варто звернути увагу з нагоди свята. Чим не привід для ритуалу – хоча б цієї неділі на кілька годин вимкнути соціальні мережі і новинні стрічки й читати лише книжку, необов’язково з паперу.
Рей Бредбері. 451 градус за Фаренгейтом
Коли Рей Бредбері писав, а точніше, наклацував на орендованій друкарській машинці, сидячи у публічній бібліотеці Лос-Анджелеса, свій знаменитий роман, книжки існували здебільшого у друкованому вигляді.
Тож і назва твору, "451 градус за Фаренгейтом", цілком логічна, і означає вона температуру горіння паперу.
У всесвітньовідомій антиутопії йдеться про суспільство майбутнього, де вилучають і спалюють книжки. Головний герой Гай Монтег працює якраз у такій бригаді "пожежників" і до певного часу щиро вірить, що приносить користь людству.
Затятість диваків, які намагаються переховувати книги або й навіть готові згоріти разом із власною бібліотекою, виглядає безпричинною і непояснюваною. Адже життя багатьох людей стає простішим без книжок і спровокованих ними рефлексій та емоцій. Та чи щасливішим і цікавішим?
Охоплений роздумами, Гай Монтег намагається розібратися в ситуації.
Ставши вигнанцем після конфлікту з системою, він приєднується до групи маргіналів-фанатиків, кожен із яких досконало знає напам’ять текст певної знищеної книги, з тим, щоб передати збережену інформацію нащадкам, коли настануть кращі часи.
Пітер Акройд. Шекспір. Біографія
23 квітня вважають днем смерті Вільяма Шекспіра (за юліанським календарем).
Що ж до дати народження генія, то нам відомий день хрещення, записаний у церковній книзі: 26 квітня; Пітер Акройд пропонує вважати днем народження 23 квітня і, зрештою, чому б із цим не погодитися.
Біографія, написана Акройдом, складає понад 700 сторінок. Вона створена за мозаїчним принципом: автор використовує відомі нам факти із життя знаного драматурга, комбінує їх і заповнює білі плями домислами, які неможливо заперечити, оскільки вони спираються на ґрунтовне знання художніх текстів, автором яких вважають Шекспіра, та деталей побуту єлизаветинської епохи.
Чи існував письменник Вільям Шекспір? У цьому Пітер Акройд, на відміну від деяких шекспірознавців, не сумнівається, і запалює цією вірою захопленого книжкою читача.
Звісно, ця біографія не може вважатися авторитетним науковим дослідженням, і у фахівців одразу ж знайшлася низка зауважень та уточнень до викладеного тут.
Проте це справді захопливе чтиво, написане знавцем того часу, з якого можемо дізнатися, яким був шекспірівський театр, як у ті часи закохувалися, одружувалися, хворіли і помирали, які квіти вирощували у англійських садах, що мали на обід і чи розуміли любов та творчість у тому сенсі, який ми вкладаємо у ці поняття тепер.
Юрій Яновський. Байгород
В Іспанії 23 квітня відзначають як день смерті Сервантеса. А також це День іспанської книги та день, коли у Барселоні відбувалася масштабний книжковий ярмарок. Усе разом породило традицію дарувати троянду кожному, хто цього дня придбає книжку.
Тож привід до читання про Дон Кіхота більш ніж очевидний. Тим більше, що в українській літературі є свій Алонсо Кіхана – персонаж твору Юрій Яновського "Байгород".
Звісно ж, це пряма відсилка до традиційного образу мандрівного лицаря-невдахи, охопленого романтичними ілюзіями. Кіхана, а не Дон Кіхот – бо ще надто юний для того, щоб називатися повним іменем відомого героя. Тож автор обирає назвати його всього лишень Кіхотовим небожем.
Байгород – містечко у степах України. Дія відбувається сто років тому, у розпалі громадянська війна, місто переходить з рук у руки.
Кіхана молодий, наївний, незграбний. Йому доручають мобілізувати резерви, тобто загітувати місцевих приєднатися до чергової армії. Тож він лізе з промовою на амвон під час церковної служби, забувши, що усім набридла війна.
Він закохується у Лізу, котра чекає чоловіка з війни, і хоча вона відповідає взаємністю, ця любов приречена – їй відміряно часу рівно до чергового затишшя на лінії фронту. А далі Алонсо не бачить сенсу жити.
Поетична історія закінчується… ні, не смертю Кіхани, а описом степу й міста, для якого нічого не змінилося після безглуздої загибелі героя.
Жоель Діккер. Правда про справу Гарі Квеберта
Дебютний роман популярного європейського автора тепер є й в українському перекладі, здійсненому Леонідом Кононовичем.
Це детективна історія, написана швейцарцем про американців (до речі, американці розкритикували зображення місцевих реалій, але на успіх книжки це не надто вплинуло, особливо поза Америкою).
[L]Молодий письменник Маркус Гольдман приїздить у маленьке містечко до свого вчителя, відомого автора Гарі Квеберта. Тут-таки, відповідно до законів жанру, стається подія, яка порушує затишшя нудного провінційного життя: з’являються нові деталі щодо нерозкритого вбивства юнки, скоєного багато років тому.
Рештки тіла знаходять на території маєтку видатного письменника. Його одразу арештовують, і Маркус Гольдман починає самостійно вести розслідування, оскільки на об’єктивність і ретельність поліції сподіватися не доводиться, а у вину свого старшого друга юнак не вірить.
Окрім захопливої інтриги навколо вбивства, читач стежить за паралельним, не менш цікавим, сюжетом: адже Маркус має написати свій другий роман, на який підписаний контракт і розпланована піар-кампанія.
Видавець покладає на молодого автора великі надії і підганяє його… але натхнення немає, робота не рухається, і саме страх перед санкціями та творчий застій спонукають Гольдмана згадати про забутого на хвилі неймовірного успіху дебютної книжки вчителя Гарі і приїхати до нього в гості.
Кухня комерційного книговидання зображена тут досить переконливо – так само, як і робота системи громадського контролю. Наприклад, твори Квеберта викреслюють зі шкільної програми, щойно виникають підозри щодо давнього зв’язку автора з усього лишень на кілька років молодшою, але все ще неповнолітньою дівчиною.
Такий собі "Диявол носить Прада", тільки про письменників та видавців.
Леонідас Донскіс. Влада та уява. Студії з політики та літератури
Свого часу український переклад книжки литовського філософа, депутата Європарламенту Леонідаса Донскіса не був помічений, відрефлексований та обговорений належною мірою. Тож видання досі можна знайти у крамницях – і воно анітрохи не застаріло.
Так само, як і твердження автора у передмові до українського читача про те, що на матеріалі літератури Східної та Центральної Європи можна написати аналогічну книжку – якщо вважати Гоголя східноєвропейським Свіфтом, а Булгакова східноєвропейським Кафкою.
Одна із головних ідей, розвинених тут, полягає у тому, що класична література важлива в усі часи і дотепер якнайкраще здатна пояснити принципи існування та функціонування влади й суспільства.
Мораль, бюрократія, прийоми політичних технологій – ніщо із цього не є вигаданим щойно тепер. І якщо політологи перечитають Макіавеллі та Свіфта, то впізнають багато сучасних реалій і зможуть побачити їхні витоки так само, як джерела новочасного розуміння любові зафіксовані у Шекспіровій "Ромео та Джульєтті", а найактуальнішою історією про вірність і дружбу залишається "Дон Кіхот" Сервантеса.
Для тих, хто читати не хоче навіть у день книги, але хоче провести час із книгою і підтримати гривнею книгарів та видавців, є цей світовий бестселер, який змусив розмальовки потіснитися у списках лідерів продажів.
Книжка, яку можна нищити з особливою садистичною насолодою і безкарно, адже саме для цього вона й призначена.
Точніше, вона задумувалася як черговий концептуальний нотатник для творчих людей, які постійно перебувають у пошуку натхнення і намагаються стимулювати власну уяву у різний спосіб. Натомість потрапила у топи книгарень.
На кожній сторінці видання "Знищ цей щоденник" канадської художниці-концептуалістки Кері Сміт є інструкції різних способів знущання: роздерти, порізати, полити соком / чаєм / кавою. І тисячі дорослих та (особливо!) дітей в усьому світі радісно їх виконують.
Утім, звучать також і обурені голоси зануд стосовно того, що не можна привчати знищувати книжки, а надто у такий складний час, коли особливо важко змусити читати дітей, захоплених іграми на планшеті.
Спеціально для їхнього заспокоєння на черговому виданні серії великими літерами написано: "Це не книга!!!". А й справді, це ж усього лиш блокнот.
Оксана Щур, спеціально для УП.Культура
Книги із підбірки можна придбати в книжковому інтернет-магазині "Книгоград".
Заголовне фото на сторінці: kwanchaidp/Depositphotos