Сила документалістики: як режисер Остап Костюк вчить долати стереотипи в кіно

Дебютний фільм Остапа Костюка "Жива ватра" побував на Одеському кінофестивалі, на конкурсних показах у Карлових Варах і здобув нагороду на кінофестивалі Hot Docs у Канаді.

У 2015 році режисер показав світові карпатських вівчарів, а зараз відкриває молодим режисерам світ документалістики як ментор у проекті MyStreetFilmsUkraine.

Майстерня MyStreetFilms уже втретє проходить у межах фестивалю кіно та урбаністики "86", який відбудеться з 28 квітня по 2 травня у місті Славутич.

Цього року організатори MyStreetFilms зосередилися на тематиці кордонів, рубежів та житті міст у Донецькій та Луганській областях. Режисери обмежені не лише у часі та географії – документальне кіно диктує власні правила роботи з героєм, кадром, монтажем. Як за ними грати – розповідає Остап Костюк.

Про кіно на межі

В межах MyStreetFilms працює троє режисерів-менторів – Чед Ґрасіа, який зняв фільм про Чорнобильську Зону "Російський дятел", Олександр Ратій, що працював над "Поверненнями" і я. Кожен з нас курує по п’ять проектів різних авторів. Наше завдання – довести їхні фільми до кінця.

Я допомагаю в проектах, автори яких хочуть знімати фільми про своє місто. Це дуже загальний погляд на кіно. Молоді режисери думають, що зняти фільм, де героєм є місто, дуже просто. Вони не можуть знайти якийсь один образ, який буде розкривати все місто. Львівська історія не буде схожа на історію з Авдіївки.

Ми постійно працюємо з режисерами над тим, щоб викристалізувати якусь одну маленьку ідею і через неї показати образ часу і міста. Інколи це перші проекти для режисерів і в них є бажання втиснути туди все-все, що вони знають.

Дуже багато заявок на MyStreetFilms приходило від школярів. Звичайно, порівняно з досвідченими документалістами їхні ідеї були слабкими. Однак якщо недопрацьований проект презентує доросла людина, то можна бути з нею жорстоким і казати, що так не робиться. Але не варто бути різким зі школярами, які хочуть працювати з темами війни, кордонів, рубежів. У цьому полягає соціальна місія MyStreetFilms – працювати з дітьми з прифронтових територій.

Для участі в MyStreetFilms ми відібрали дівчинку Русю з Мар’їнки. Вона бере у мами телефон і знімає своє місто. Вона має тисячі мікроепізодів. Руся лише починає працювати, вона вчиться. Ми не можемо відкинути її ідею, лише тому що вона слабша від ідей досвідчених режисерів. Вона має бажання знімати, тому ми дали їй маленьку камеру і хочемо, щоб вона змонтувала фільм.

Пізніше Руся зможе повернутися назад у Мар’їнку й показати те, що вона зробила, іншим дітям, заохотити їх, продемонструвати, що вони можуть щось змінити в своєму житті. Завдяки таким дітям як Руся, в перспективі нам більше не доведеться відправляти військових гинути на Сході.

Дехто почав знімати свої історії ще до окупації і доповнює їх зараз невеликими деталями. Один з учасників проекту, художник Женя Королетов, був змушений покинути рідний Луганськ, відслужив в армії, а тепер знімає кіно. Його історія про місток у Сєвєродонецьку, на якому він зустрічається зі своїми друзями-художниками, що не змогли виїхати.

Женя збирає їхні історії про Луганськ, про неможливість творити в окупації, про мовчазну реальність теперішнього Луганська без права на самовираження. Його підхід до роботи цікавий, хоча помітно, що йому психологічно складно.

Ще один цікавий проект Дмитра Чепурного. Він знімає фільм про свого батька, який живе в окупованому Луганську, але приїжджає провідати сина у Київ під час відпустки і більше не може повернутися назад.

Батькова відпустка в столиці затягується на багато років. Поступово війна ставить героя у світоглядну конфронтацію зі звичним середовищем, робочим колективом, містом, минулим. Дмитро намагається витягнути назовні інтимний портрет героя, відчути психологічні тонкощі ситуації.

Це складна родинна історія про людину, яка щось мала, до чогось прагнула, а тепер мусить жити в зміненій реальності й відстоювати власні цінності.

Режисер Женя Нікіфоров довгий час вивчав радянські мозаїки. Їх переважно створювали в 1960-ті роки, коли СРСР ще був у розквіті і через таке мистецтво намагався продемонструвати добробут і силу. У своєму фільмі Нікіфоров намагається пояснити конфлікт між мистецтвом та ідеологію, вступаючи в діалог з декомунізаційними процесами, коли ці мозаїки – часто бездумно – нищать.

Також я працюю з Валерієм Пузіком. Він уже досвідчений документаліст, працював разом з командою над короткометражним фільмом "Комуналка" в Одесі, який цього року показали на Docudays. Валерій знімає історію з робочою назвою "Тризубчик" про стоматологів, які їздять на фронт лікувати людям зуби на волонтерських засадах.

Його герой – це приклад того, як можна проявляти свою громадянську позицію не в мілітарний спосіб, а просто роблячи те, що вмієш. Це дуже легка й життєствердна історія.

Режисери з іншими менторами працюють над темами, які стосуються переселенців, прикордонних міст. Нам часом здається, що війна скрізь однакова. Однак завдання документаліста показати, наскільки бувають різними історії, за кожною з яких стоїть чиєсь життя, індивідуальність. Війну можна показати без пострілів та людей у військовій формі. Ми апелюємо до почуттів, співпереживання, але глядач може сам обирати, як ставитися до героїв.

Про війну поза стереотипами

Війна – це також естетика, однак естетизують війну не документалісти. Мілітарний образ України став ідолом і навіть штампом. А завдання мистецтва – навпаки, вийти за межі стереотипів, дізнатися більше, піти вглиб історії.

Наприклад, тема переселенців зараз турбує весь світ, однак її складно розкрити. Ми мусимо навчитися проговорювати цю проблему, однак часом апелюємо лише до емоцій.

Я не бачив хороших фільмів про переселенців в Україні. Ми їх стереотипізуємо, називаємо "донєцкімі", як колись називали прибічників Януковича. Однак треба уникати ярликів, спробувати зрозуміти хоча б одну людську історію, щоб більше не використовувати стереотипів.

На участь у MyStreetFilms подалися і люди з досвідом знімання, і без нього. Є ті, хто має власні документальні проекти, є журналісти, які хочуть спробувати себе не лише в репортерській діяльності, а й у кіноіндустрії, є багато аматорів. У них у всіх свої складнощі.

Оскільки більшість фільмів автори знімають на прифронтових територіях, найскладніше гарантувати безпеку режисерів під час зйомок та втиснутися в маленькі терміни. Наприклад, дехто має локацію у віддаленому районі Маріуполя, де нещодавно були обстріли. Ми не можемо ризикувати такими речами, тому дедлайни часто доводиться переносити.

Журналістам складно переформатуватися з інформаційних сюжетів на глибші. Ті, хто раніше займався репортерською діяльністю, хочуть знайти говіркого героя, хорошу локацію і вважають, що цього достатньо. Тоді як у кіно потрібно побачити, як людина поводиться, як говорить, як мислить. Знайти героя – це лише початок роботи, маленьке знайомство. Що більше ми працюємо з людиною, то краще ми її пізнаємо, бачимо її справжні проблеми.

Я не маю величезного досвіду роботи в кіно. Проект "Жива ватра" був маленьким, однак добре реалізованим. Тому як режисер я можу поділитися лише помилками, яких сам припускався в роботі й допомогти іншим не наступати на ті самі граблі. Я хочу обмінюватися досвідом з молодими режисерами, щоб вони більше працювали з темою, з образами, не лякали героя і не лякалися самі. Але якою б не була доброю теорія документалістики, найважливіше – це бажання й готовність приділити себе і свій час зйомкам.

Про документалістику життя

Робота з героєм потребує часу, бо час працює на довіру. Кіно – це один вислів, одне повідомлення, одне бачення. Режисер має фокусуватися на одній людині, на її переживаннях, минулому, теперішньому, її мотивації, конфлікті. Коли говориш через призму однієї реальності, фільм буде виглядати достовірно. Однак за короткий термін цього складно досягнути.

Документальна реальніть груба, побутова й багато чого у фільмі залежить від монтажу. Це ще одна можливість – маніпулювати сенсами. Однак тут режисер мусить керуватися власною внутрішньою етикою.

Під час зйомок "Живої ватри" тільки знімальна група та герої знали, як було усе насправді. Я знімав вівчарів на останній полонині – це факт. Однак цей фільм був важливим для мене в естетичному сенсі. Я робив його художнім через документальну реальність. Це свідоцтво життя, образи побуту героя. Мені не потрібно було показувати все детально – було достатньо одного титру в кінці, щоб глядач усе зрозумів.  

Закордонні глядачі дають Україні аванс цікавості. Для них війна з Росією не така однозначна, як для нас – вони часто думають, що ми щось не поділили й хочуть ці крайнощі збалансувати.

Їх цікавлять будь-які людські історії, які можна повністю розкрити. Глядачі зчитують свої переживання з фільму, а не сам сюжет. Режисер не може спиратися на свої сенсорні відчуття, а глядач – може.

Документальне кіно – це рупор вільної думки, вільного погляду. В ігрових фільмах часто на чомусь спекулюють, бо це переважно продюсерські проекти, де герої можуть бути чорно-білими, хорошими або поганими. Глядач може сумніватися в придуманому герої, а реальна історія не може не вражати.

[L]Документаліст має розглядати прагматичний плин життя й бачити в ньому щось унікальне, бачити деталі. Це завжди творче дослідження, в якому не зрозуміло, де закінчується ідеологія й починається, власне, мистецтво і навпаки.

Сила документального кіно в людях, яких ми бачимо на екрані. Часом кажуть, що режисери мають розкривати світ, якого інші люди не помічають. Однак насправді все зводиться до віри в людські історії.

Анастасія Іванців, спеціально для УП.Культура

Титульне зображення на сторінці: кадр з фільму "Жива ватра" Остапа Костюка