Художник Андрій Єрмоленко: У нас є проблема – ми не можемо займатися людським

Андрій Єрмоленко – український художник, ілюстратор та дизайнер. А ще арт-директор журналу "Український тиждень".

Він має активну громадянську позицію, яку проявляє у своїх роботах. Скажімо, створюючи нашивки для сотень Євромайдану і воїнів АТО.

Відомою є його серія переосмислених портретів знаних постатей української політичної та культурної історії, як то Нестор Махно, Тарас Шевченко чи Григорій Сковорода.

Крім того Єрмоленко оформлював виставу "Оскар і Рожева Пані" режисера Ростислава Держипільського за п’єсою сучасного драматурга Еріка-Еммануеля Шмітта.

Головну роль Рожевої Пані, яка допомагає хворому на рак хлопчикові Оскару в останні дні життя, зіграла Ірма Вітовська.

Вистава була благодійною. Її метою було розказати українцям про важливість паліативної допомоги. А також зібрати кошти для важкохворих дітей.

УП.Культура запропонувала Єрмоленку поговорити про  його участь у соціальних проектах. Зокрема, в новій соціальній арт-ініціативі "Parasol". Для чого художник береться за такі роботи, з якими очікуваннями та що з цього виходить – читайте в інтерв’ю.

Про мотивацію

У нас в Україні є така проблема – ми не можемо займатися людським.

Ми кльово вміємо критикувати владу. А якщо говориш: ну, чувак, якщо ти такий розумний, стань, піди, зроби. І йдеться не про щось глобальне, а про щось просте – встань, поприбирай у себе в під'їзді... Цього ж ніхто не робить.

Тільки пожалітися. А потім піти увечері, купити пляху пива, випити її вдома під телевізор – і все. Це от, як на мене, жахливо.

Тому найпершою мотивацією для мене є професійність. Не суть важливо, працювати над суспільно-політичним чи суто соціальним проектом. Головне, щоб роботу можна було оцінити на "п'ятірочку". Хай довше триватиме сам процес, але щоб у результаті було круто.

У нас, на жаль, країна "трієчників". Все робиться на тяп-ляп. Мене це бісить. Бо коли починаєш викладатися, то кажуть: "А нафіга оно тебе надо?"

Ми зараз живемо в такій реальності, що треба робити, треба рятувати країну. І це не високопарні слова.

Необхідно змінювати ситуацію, мізки людей, розвивати дітей. У цьому допомагає мистецтво й література.

Останнім часом в Україні почало з’являтися багато хороших книжок для дітей і для дорослих – нормальною українською мовою від українських авторів.

Я хочу, щоб люди, які живуть тут, зокрема діти, які підростають, цікавилися тим, що відбувається в країні, робили щось для неї.

Коли я взявся за "Оскар і рожева пані", мене мотивувало те, що люди взагалі не знають про цю проблему, не знають такого слова – "паліатив", і думають, що "вообще в Україні всьо хорошо". А діти мруть…

Легше всього закрити очі і не бачити тих дітей, або відвернутися і сказати: та немає такого. А ми хотіли показати, що вони є. Це, напевно, одне із завдань мистецтва – привертати увагу до певних подій, які відбуваються навколо нас.

Про "Оскар і рожева пані"

Якось з друзями ми пішли на "Маринованого аристократа" в Молодий театр. Після зайшли десь випити по келиху. І я кажу, що у мене є мрія – оформити сцену. Мовляв, є такий твір Еріка-Еммануеля Шмітта "Оскар і Рожева Пані", я вже уявляю, як це має бути.

У Ірми Вітовської робляться такі очі, як блюдця, і вона каже: "Єрмоленко, ти розумієш, що ти зараз сказав? Це провидіння! Бо в мене є якраз проект, щоб зробити цю виставу".

І я взявся за це. Головне питання було – зібрати команду. Тому я запросив своїх товаришів, дуже гарних і світлих людей.

Ми використовували малюнки Нікіти Тітова. Я робив анімацію, Льоша Березюк – 3D-переходи, ефекти, оживляв картинку, щоб все було об'ємне і рухалося.

Тобто, я був більше арт-директором, тим, хто зібрав команду і сказав, що кому робити і на якому фронті.

Насправді ніхто навіть не знав, як воно має виглядати в кінці, крім мене. Ростислав Держипільський сказав нам: малюйте що хочете.

До того ж не було до кінця зрозуміло, що буде по сценарію. Ми отримали його за тиждень. Зустрічалися з Ірмою і вона казала, які будуть ключові сцени. Але багато що все одно було незрозуміло.

Це був реальний живий процес, який склався в один пазл, фактично, в останні миті. До прем'єри лишалося три дні, коли все було домальовано. І спектакль вийшов.

Для Нікіти Тітова це була особиста історія. Оскільки він був у складній життєвій ситуації, робота над проектом його "витягувала", повертала до нормального життя. І в нього вийшло намалювати все зовсім по-дитячому.

Під час роботи часто виникали питання, як щось показати. Скажімо, момент, коли Оскар говорить, що він зрозумів, як діє Бог, і що йому дуже важко через обертання Землі.

А ще – як ти покажеш рак? Фіг його знає. Але, працюючи з таким складними темами, тільки й можливо зрозуміти, що воно таке – отой смак життя.

Я прочитав твір Шмітта давно, після смерті мами. Описана в такий спосіб тема – це дуже важливо. Це переживання людей, які йдуть на той світ. У нас про це не говорять і не пишуть.

Людське життя зараз нічого не варте, на жаль. Ми живемо у вивернутому на зворотну сторону суспільстві. У нас все втратило сенс: дружба, честь, совість. Тільки бабло, бабло, бабло. Ніхто не думає про людські речі.

А тут, коли прочитав "Оскара", текст мені дуже зайшов. У кінці книжки я по-доброму посміхнувся – коли лишається записка хлопчика про те, що його "має право збудити тільки Бог".

Взагалі, в мене є мрія – з тих всіх дитячих малюнків коли-небудь зробити мультфільм, щоб проект не лишився тільки на сцені. Щоб озвучували ті самі актори. Можливо, навіть без мови, без діалогів, під музику.

Ця вистава дуже потрібна для батьків дітей, які хворіють, і для самих хворих, щоб зрозуміти, як справитися з цим жахом, коли тобі розказують, що ти помираєш. Тоді ти розумієш – в принципі, ми всі вмремо, але саме ти помреш скоро. Капець!

Про мистецтво і політику

Як на мене, в складні часи мистецтво завжди ставало в авангарді. Під час революції створювалися нові напрямки мистецтва, течії, які ламали саме мистецтво. Експресіонізм – це також було на зламі епох. І таких прикладів багато.

Бути асоціальним у мене не виходить, і в моїх друзів також. Знаєте, закрити очі і сказати, що цього немає – це по-дебільному трохи. Зараз я розумію: нам конче необхідно показувати, що в цій країні є люди, які можуть робити круті речі й таким чином рекламувати Україну.

Взяти "Чорну серію" Франсіско Гойї. Абсолютно соціальне. Я думаю, він би спокійно міг би зараз намалювати таку ж серію з приводу міграційного арабського питання в Європі.

Ця серія була створена також у складних політичних умовах. І художник гостро на це реагуючи, створив шедеври.

Нині ж в Україні багато митців – я їх називаю ліваками і недолюблюю – декларують: "Мы вне политики, нам по барабану, это не наша война, для нас главное – нести в массы светлое, доброе, вечное".

Як на мене, це те саме, що от помирає людина, вся закривавлена, на вулиці, а ти проходиш і кажеш: "Нет, я в чистом – я не буду наклоняться, чтобы не запачкаться". А тут зараз ціла країна помирає. І її потрібно рятувати. За допомогою мистецтва в тому числі.

В Україні, мені здається, художники часто малюють для себе, письменники пишуть для себе. Якісь свої алюзії і переживання. Причому надзвичайно приземлені: розповідають про свій сексуальний досвід, який нікому не цікавий; про свої витівки з алкоголем чи іншими речовинами. Ці історії виглядають штучно й неправдоподібно.

Хоча узагальнювати не буду, є й ті, які роблять щось "живе": Сергій Жадан, Лесь Подерв'янський, Артем Полежака, Іван Семесюк. Але вони радше винятки.

З кінематографом взагалі печаль – режисери знімають фільми для себе, актори грають у цих фільмах для себе, хоча на початку беруться зробити якийсь блокбастер, а в кінці виходить все одно "арт-хаус". По-іншому це не назвеш.

І питання у всіх тільки одне: скільки ж мені за це заплатять. А не в тому, щоб зробити щось достойне. Якщо твоє головне завдання – продукування калу, і щоб за це тобі ще платили, нащо ти взагалі лізеш у митці?

Коли виділяються державні кошти на якісь проекти, виходить, що спочатку їх "пиляють", а роблять щось на те, що залишилося. Тому й виходить недолуго. А важливою є зацікавленість митця і фінансова прозорість.

Наша команда у підготовці "Оскара" була абсолютно фанатичною: режисер, актори, художники. А коли нам допоміг Фонд "Відродження", гроші дійшли до людей, які реально реалізовували проект – ми відзвітували за кожну копійку. Коли чесно, воно й простіше працювати.

Коли пишуть, що "зібрано стільки-то грошей" на щось корисне, дуже тішуся з того. В Україні потроху відроджується меценатство – люди розуміють, що хоч самі грошей особливо не мають, але готові допомогти копійкою: хворій дитині, бійцю АТО, інваліду тощо. І це вселяє надію.

Про плани

[L]Зараз планую продовжити роботу в напрямку паліативної допомоги. Я долучився до соціального арт-проекту "Parasol". В ньому візьмуть участь відомі художники і письменники. Вважаю, що це круто, бо раніше художники взагалі в це не лізли.

Хочеться показати, що український художник є соціально активним і може торкатися складних тем про людей, які живуть поряд з нами й чиї проблеми значно більші ніж наші – їх зовсім скоро чекає смерть.

Коли спілкуєшся з колегами, починаєш розказувати, що в Україні є така проблема, про те, що люди мають право на знеболення й не мусять помирати в муках, людей це зачіпає. Ми, українці, такі – відгукуємося й болісно реагуємо, коли хтось потребує допомоги. А художники – не виняток, вони також хочуть зробити останні дні людини хоч би трохи щасливішими.

Мистецтво обрали ключовим інструментом проекту, бо воно здатне проявити себе у дії, привернувши увагу до соціального. Це історія про людську емпатію, доброту, допомогу ближньому, необхідність почути іншого.

В межах проекту ми готуємо арт-бук, в якому будуть художні й публіцистичні тексти й роботи художників, а також прикінцевий фаховий коментар щодо мистецької цінності арт-буку.

Моє завдання – зробити цей проект таким, якому немає аналогів в Україні, а в майбутньому залучати ще й іноземних художників.

Можливо, я неправий. Але я знаю, що в мене є мета, за яку треба боротися, – треба змінити світ на краще. Якщо зміститься ця стрілочка від чорного кольору до білого, від темряви до світла, вже буду радий з того.

Цей мій фронт, я так би сказав: стояти і направляти людей у світлу сторону.

Радослава Чекмишева, спеціально для УП.Культура