У боротьбі за "національну фільму", або Як українці знімали кіноопери в Америці

У боротьбі за національну фільму, або Як українці знімали кіноопери в Америці

Василь Кирилович Авраменко (1895-1981) відомий український балетмейстер та знакова постать в історії української культури.

У 1926 році він емігрував у Канаду, де став спочатку "батьком українського танцю" та поширювачем українського мистецтва, а потім ініціатором "народження справжнього українського кіно".

Заради останнього Авраменко створив в Америці власну кінокомпанію та зняв фільми "Наталка Полтавка" та "Запорожець за Дунаєм". За іронією долі, паралельно з цими картинами по той бік Атлантики, в Україні, фільмував свої стрічки за тими ж творами й у тому самому жанрі кіно-опери Іван Кавалерідзе.

Більш того, "Наталка Полтавка" і "Запорожець за Дунаєм" Кавалерідзе не просто були зняті в той же час, але й з’явилися в американському прокаті майже одночасно з роботами Авраменка, що, звичайно, викликало невдоволення останнього.

Цього травня до 130-річчя Кавалерідзе історики кіно Національного центру Олександра Довженка презентували найповніше в історії зібрання матеріалів довкола постаті Кавалерідзе "Іван Кавалерідзе. Мемуари. Драматургія. Публіцистика".

ВІДЕО ДНЯ

УП.Культура публікує статтю упорядника збірки Станіслава Мензелевського про парадоксальний збіг у фільмографії Івана Кававлерідзе та Василя Авраменка.

Події, що спричинилися до приходу Авраменка в кіно, мали доволі специфічну природу. На початку 1930-х, через Велику депресію та кілька невдалих проектів, він заборгував чималу суму. Позикодавці завалювали його листами, скаржачись на злидні та вимагаючи повернути позики.

Логотип студії Василя Авраменка

Утім, кіно все ще лишалося доволі прибутковою справою, особливо музичні фільмі з великим арсеналом вокальних партій і танцювальних номерів. Авраменко, який уже мав досвід фільмування власних виступів, вирішив продюсувати українське кіно, зокрема кінооперети. Не останню роль відіграло його прагнення прославити українську культуру в Північній Америці поза локальним діаспорним контекстом.

Культурне месіанство Авраменка, спрямоване на порятунок всього українського від асиміляції, помножене на економічні потенції кінематографа, дало в результаті обсесію "Українського Голівуду".

Судячи з листування Авраменка та Івана Пігуляка (сотник Армії УНР, головний редактор журналу "Промінь", згодом еміґрував у Канаду. – УП.Культура), ще в січні 1929 року хореограф знав, що на нещодавно відкритій Київській кіностудії збираються поставити кілька фільмів на фольклорну тематику.

Неясно про які фільми йшлося, але Авраменко натякає, що на студії розглядали навіть його кандидатуру. Та зрештою від його послуг відмовилися через репутацію радикального націоналіста і запропонували це місце Пігуляку. Розлючений Авраменко наполегливо рекомендував своєму приятелю не братися за цю справу. А в Радянську Україну їхати лише якщо він хоче бути "московським рабом і холуєм".

Для порятунку української молоді від асиміляції в Новому Світі та зйомок фільму 26 травня 1936 року було створено Корпорацію першого звукового фільму "Наталка Полтавка" ("Авраменко Філм Продакшн Інкорпорейтед") на чолі з Максимом Бойчуком.

Для чіткішого формулювання "меседжу" "Наталки Полтавки", популяризації майбутньої "першої української говорячої фільми" та заохочення потенційних інвесторів, ще в квітні 1936 року започаткували часопис "Промінь", "журнал, призначений українській фільмовій і балетній справі та народному житті".

Цільову аудиторію часопису визначали доволі простою анкетою з п’яти пунктів. Якщо комусь "доводилося соромитися своєї національної ідентичності" бо він належить "до невідомої, розколотої раси, з якої всі знущаються"; якщо він "остовпівав від питання друзів: "кажеш, що в Америці біля мільйона українців, та що ці люди взагалі зробили, аби заслуговувати на увагу та шану?" – він міг сміливо передплачувати "Промінь".

Обкладинка часопису "Промінь"

Риторика членів комітету "першої української говорячої фільми" загалом агресивно націоналістична, і йдеться не тільки про націоналізм ідеологічний, а й політичний, економічний та культурний. Що й не дивно, адже більшість з них були активними учасниками ОДВУ (Організація державного відродження України).

Усі ці мотиви простежуються в першому звернені комітету до українського громадянства. "Ми не хотіли допустити, щоб на успіхові української фільми збагачувався чужий капітал: вона повинна бути вироблена українським зусиллям та для українських цілей. … Справа цієї фільми є загально українською справою… Чужі фільми представляють нас або за поляків, або теж за москалів; за українців нас може представити тільки українська фільма".

Отож, значення "Наталки Полтавки" не стільки історичне (попри всю піонерську риторику), скільки культурно-політичне. Для створення чітко окресленої національної ідентичності в еміграції потрібне не просто національне кіно, а розбудова цілої української кіноіндустрії.

"Наталка Полтавка" – "перша українська говоряча фільма" за мотивами опери першого українського драматурга, вироблена рідною мовою, за участі українських артистів, у чисто національному дусі – ідеально вписувалася в обрані рамки.

Таке нав’язливе захоплення "першістю" ставило перед комітетом доволі серйозне запитання. Що робити з історією українського радянського кіно, починаючи хоча б з 1922 року? Очевидно, що Авраменко знав про доволі плідну діяльність ВУФКУ (Всеукраїнського фото- та кіноуправління. – УП.Культура ) та підпорядкованих йому студій в Одесі й Києві. Корпорація "Амкіно" ще в 1929 році випустила в американський прокат радянський український фільм "Два дні" (1927).

Відповідь на цей парадокс пропонує Євген Скоцко, редактор "Променя" й автор пізнавальних мемуарів про життя української діаспори в Америці. Українські радянські фільми є українськими на позір, тобто не є українськими взагалі, адже робить їх "большевицька зграя": це "такі українські фільми, що до них не може признатися ні один українець, що шанує себе та свою націю. Це не є український національний дух, а "воняюча" російсько-большевицька пропаганда".

Рекламний постер "Наталки Полтавки" Василя Авраменка

Утім, атмосфера української іммігрантської спільноти не надихала антибільшовицьких українських митців до дружньої співпраці. Так, український композитор і диригент Олександр Кошиць, який мав працювати над фільмом, попросив частину гонорару наперед, а згодом взагалі відмовився співпрацювати з Авраменком, бо мав уже сумний досвід попередніх колаборацій. Кінець кінцем, композитором фільму виступив Константін Швєдов, російський хоровий диригент, викладач Московської консерваторії.

Микола Новак, організатор і секретар "Авраменко Філм Продакшн Інкорпорейтед" у своїй доповіді "Як повстала українська фільма "Наталка Полтавка", її труднощі та зв’язані з нею критичні завваги деяких людей" не раз згадує про конфлікт із професором Кошицем, який не вірив ані в моральний, ані в матеріальний успіх "цієї першої звукової фільми", а після прем’єри розкритикував фільм на сторінках "Свободи".

"Натомість, – пише Новак про склад знімальної групи, – зголосилося в дуже короткім часі багато здібних артистичних сил чужинців". Одним із таких "здібних чужинців" став Едгар Георг Улмер, американський режисер, уродженець Австро-Угорської імперії, що на початку своєї кар’єри працював із Фрідріхом Мурнау. В 1934 році його другий фільм "Чорний кіт" (1934) став найуспішнішою стрічкою сезону компанії "Юніверсал".

Чому ж цей перспективний режисер взявся за маргінальну ініціативу продюсера-хореографа з доволі сумнівною репутацією? Ульмер закрутив роман із Ширлі Александер, дружиною продюсера Макса Александера, небожа голови студії "Універсал" Карла Леммле. Не дивно, що подальша кар’єра Улмера на великих студіях опинилася під загрозою.

Втративши роботу, Улмер прийшов у жанр "етнічного" кіно, яке формувалося в США в опозиції до англосаксонської (білої, пуританської, патріархальної) гегемонії в голлівудському кінематографі.

У США найпотужнішими агентами такої боротьби стали єврейська та афро-американська кіноіндустрії. Після співпраці з Авраменком над "Наталкою Полтавкою", згодом і "Запорожцем за Дунаєм", Улмер подався знімати нішові стрічки для інших меншин, зокрема, єврейської та афроамериканської.

У зверненні комітету "Наталки Полтавки" знаходимо цікаву репліку, яка свідчить про доволі консервативне сприйняття боротьби діаспор на ринку кіно: "Аж соромно подумати, що бачимо на екрані фільма навіть з життя африканських бушменів та прочих дикунів, – неначе б це більше цікавило глядачів ніж життя культурних людей. – але не можемо побачити фільми з життя великого українського народу, що має за собою славну історію та багату культуру".

Постер кіноопери "Наталка Полтавка" Івана Кавалерідзе в американському прокаті

Існує відоме інтерв’ю Пітера Богдановіча та Эдгара Улмера, в якому останній дає цікаву аутсайдерську перспективу на події знімального процесу "Наталки Полтавки" та "Запорожця за Дунаєм", далеку від екзальтації української діаспори.

Спершу, він мав асистувати Лео Булгакову та почав переписувати "бездарний" сценарій "разом ще з вісьмома людьми: танцюристом (ідеться про Василя Авраменка, якого Улмер чомусь називає Авраменков ), художником, мийником вікон та іншими – і кожен хотів щось вставити у сценарій! Та я отримував пристойні гроші, $35 на тиждень, тож писав. Тоді як Булгаков запросив собі величезного гонорару та нічого не робив".

Зйомки розпочалися 3 жовтня 1936 року на в містечку Флемінгтон, штат Нью- Джерсі, на українській фермі за допомогою друзів із Профспілки фінських тесль у Нью-Йорку.

Музичні номери записувалися наперед у студії Едісона, що в Бронксі. Авраменко взявся грати одночасно кілька ролей. Булгаков не виявляв особливої активності, тому його звільнили на третій день і передали справу Улмеру. "Коли ми почали зйомки, я думав що не переживу цього", – зізнавався Улмер.

Настав день, коли режисер і близько сотні "спонсорів" переглядали фільм у проекційній на Бродвеї: "Коли вони побачили перші кадри, то впали в екстаз – запитайте в моєї дружини: я не міг вийти з проекційної, бо мене всі цілували та обіймали. Я лише бажав спекатися цих шалених… Фільм мав одну особливість, якої потім мені так і не вдалося зафільмувати більше ніколи – ентузіазм тих шаленців, який ви бачите на екрані".

Американська прем’єра "Наталки Полтавки" відбувалася на Різдво 1936 року в Нью-Йоркському кінотеатрі "Венеція". За свідченнями очевидців, уже через півгодини після відкриття поліція міста була змушена завертати інших відвідувачів, яких на той час набралося в холі близько чотирьох тисяч. Фільм активно демонструвався в Бостоні, Філадельфії, Чикаго, Бафало, Клівленді та інших містах і містечках США. 4 березня 1937 року відбулася канадійська прем’єра "Наталки Полтавки" у Вінніпезі (потому в Торонто, Едмонтоні та інших).

Українська версія плакату кіноопери "Наталка Полтавка" Івана Кавалерідзе

"Крім летючок різних, афішів, оголошень в пресі, найняли ми фармера з білими кониками, збудували на його санях "українську хату", а на хату начепляли різні великі реклами, попросили дві дівчини, які через мікрофони голосили кожного дня по полудні про прем’єру фільму "Наталка Полтавка", – згадує Микола Новак, який займався дистрибуцією фільму в Канаді

Тут він учергове зачіпає комплекс проблем пов’язаних із кепською ідентифікацією української ідентичності: "А що найбільше мене злостило, так це те, що де я не говорив різним менеджерам театру, що наш фільм є не "рашен" а "юкрейніен", то їхня відповідь була: "Он воно що!..."

За три дні прокату фільм подивилися біля 10 тисяч американських глядачів. . "Український робітник" від 19 березня 1937 року повідомляє, що сотням людей, "серед яких було і чимало чужинців: росіян, поляків, жидів", не вистачило місця під час першого показу, і це зважаючи на суттєве підвищення ціни на фільм до 50–75 центів, коли квиток на голлівудський фільму коштував від 15 до 25 центів.

"Наталка Полтавка" отримала хорошу критику як від діаспорних так і американських медіа. Та вже на початку лютого американський дистриб’ютор радянських фільмів, корпорація "Амкіно", випустила "Наталку Полтавку" Івана Кавалерідзе в прокат у кінотеатрі Рузвельт.

Цей збіг одразу описуватися у доволі агоністичних категоріях конфронтації двох українських культур та ледь не світових цивілізацій. Для Новака "дистрибуція" радянської версії фільму – це ніщо інше як "саботаж Москви, який вона втяла своєю "Наталкою Полтавкою", щоб вбити наш бізнес". Згодом Новак виступив із промовою на нараді уділовців фільмової корпорації, де повторив цю конспірологічну версію, але зосередившись тепер на успішності і значущості власного проекту.

Оздоблення кінотеатру у Києві на вулиці Хрещатик до прем'єри "Наталки Полтавки" Кавалерідзе

"Ми проломили грубі верстви ледів, – пише він, – і заставили навіть Червону Москву змагатися з нами, бо коли б не наша "Наталка Полтавка", то не було б і сталінської. Ми для нашого фільму мусіли збудувати "українське село", а радянські люди були змушені фільмувати "Наталку Полтавку" на сцені, бо не мали часу виїхати на якесь село – так наглив на них Сталін, щоб пошкодити нашому бізнесові з нашим фільмом".

Натомість Улмер акцентує саме на кінематографічних аспектах двох фільмів: "Версія "Совкіно" вийшла у прокат у той самий вечір, що й наш фільм. І ми здобули кращу пресу, ми зробили кращий фільм, потужніший фільм, а совєти зняли якийсь мотлох. Можеш уявити, які політичні наслідки це мало. Якось ідучи додому ввечорі, мене відгамселили головорізи, які очолювали офіс "Совкіно" в Нью-Йорку".

Попри перший успіх, фільм провалився в прокаті. І не через погану критику, і навіть не через інтриги Кремля, а через невдало організовану дистрибуцію. Мрії про Український Голівуд так ніколи й не матеріалізувалися.

Та замість того, щоб серйозно зважити на помилки, змінити дистриб’юторську стратегію та інвестувати в рекламу, Авраменко вчинив інакше. Він не відмовився від месіанської риторики, голлівудських амбіцій, та прагнень уберегти молодих українців від асиміляції та радянської пропаганди. Він просто змінив локацію, і подався в Канаду.

9 грудня 1937 року у Вінніпезі Авраменко заснував Avramenko Film Company Limited і розпочав масштабну кампанію зі збору коштів на виробництво "дива", "величної української місії", ще однієї першої ластівки українського Голівуду – "Запорожця за Дунаєм".

Рекламний плакат "Наталки Полтавки" Івана Кавалерідзе в США

"Моїм бажанням є щоб канадійські українці теж мали свою власну фільмову продукцію й цю продукцію я започаткую історичною українською фільмою "Запорожець за Дунаєм". Фільм має бути двомовний (українська/англійська)", – вчергове звертається Авраменко до української імміграції, а потім просить $100.000 на виробничі потреби.

До роботи над фільмом він знову запросив Георга Улмера, що знімав тоді на ідиші єврейський мюзикл "Співочий коваль" (1938). Підходящі для двох фільмів локації знайшли в містечку Ньютон (штат Нью Джерсі) в монастирі Little Flower, що належав німецьким бенедиктинцям.

Зйомки розпочалися 18 липня 1938 року. Однак локація виявилася доволі пікантною. Журналісти New York Mirror розкопали, що поряд з монастирем розташувався табір нудистів та маєток пронацистського Германо-американського союзу: "Тут у Ньютон Гіллз панує свобода для єврейських та українських акторів, ченців, нудистів та нацистів".

І знов на початку липня "Амкіно" випустив у північноамериканський прокат "Запорожця за Дунаєм" Івана Кавалерідзе. Вже в жовтні того ж року радянський фільм збирав чималу аудиторію в сільськогосподарській провінції Манітоба. Прем’єра версії Авраменка відбулася 3 грудня у Вінніпезі в театрі "Орфей".

За різними даними фільм подивилося близько 4000 глядачів, серед яких були лейтенант-губернатор провінції Манітоба Вільям Джонстон Таппер, парламентар Джей Ті Торсон та єпископ Української греко-католицької церкви в Канаді Василь Ладика.

Winnipeg Free Press і The Winnipeg Evening Tribune схвалювали чи не всі компоненти фільму: музику, драматургію, гумор і зрештою декларували, що "нарешті з’явилися україномовні фільми як культурне вираження раси".

Іван Кавалерідзе і знімальна група "Запорожця за Дунаєм" на зйомках фільму

Окрім провінційних містечок, фільм подавилися чимало глядачів у Едмонтоні та Торонто, щоправда, кілька тамтешніх критиків охрестили фільм одним із найкращих російських фільмів. 27 січня 1939 року відбулася прем’єра і в Нью Йорку, у тому ж таки театрі Белмонт.

Фільм і далі отримував добру пресу, але через аматорську дистрибуцію і відсутність грошей на рекламу не міг себе окупити і вже в травні студія Авраменка заявила, що витратила на виробництво фільму $61415 і досі лишається винною позикодавцям 47000$.

Утім, Авраменко вже думав про зйомки наступних фільмів. Як і Кавалерідзе, він планував зняти фільм про Довбуша, а на додачу, про Мазепу і Тараса Бульбу.

Натомість створивши у Нью Йорку в червні 1939 року фільмову корпорацію "Кобзар", Авраменко продюсував "Трагедію Карпатської України", унікальну хроніку подій проголошення Карпатської України.

[L]Режисер фільму, колишній військовий та, серед іншого, дипломатичний кур'єр уряду УНР в екзилі, Лисюк Каленик (Василь Лепикаш) прибув на зйомки в містечко Хуст разом із сином. В Америку повертався один.

Узимку 1940–1941 років, Авраменко, рятуючись від критиків і позичальників і на Сході США, і в Канаді, перебрався в Голівуд, плекаючи мрії про кар’єрний ріст у кіно. Він не усвідомлював, що на той час його кар’єра вже скінчилася.

Станіслав Мензелевський, адаптація статті "Кавалерідзе vs Авраменко: у боротьбі за національну кінооперу" спеціально для УП.Культура

Титульне зображення на сторінці: NataliaMelnyc/Depositphotos

Реклама:

Головне сьогодні