Львів: СОЮЗники, або Історія "іншого" Львова

У путівнику Львовом радянських часів місто Лева згадується як індустріальний урбаністичний центр, у якому отримали роботу десятки тисяч робітників, колишніх безробітніх Львова (путівник 1974 року, вид-во "Каменяр").

Путівник більшою мірою ілюструє саме робітничий контекст – заводи паровозовагоноремонтний, газової апаратури, інструментальний, лакофарбовий, хіміко-фармацевтичний, будівельних матеріалів.

А ще фірми – взуттєва "Прогрес", шкіряна "Світанок", швейна "Маяк", трикотажна "Промінь", меблева "Карпати", кондитерська "Світоч". І це не ще весь перелік гігантів, які розгорнули свою діяльності після Другої світової війни.

Виставка "Львів: СОЮЗники", що триває у Національному художньому музеї України – це так само путівник радянською історією Львова, альтернативна породож містом часів СРСР.

Її куратори – Станіслав Сілантьєв та Галина Хорунжа, співзасновники "Першого пролетарського заповідника імені Жана Жореса". Це об’єднання вивчає історію мистецтва Львова радянського періоду, історію міста та індустріальних трансформацій, а також їхнього впливу на формування суспільно-культурних відносин у місті.

Експозиція виставки "Львів: СОЮЗники"

Подібно до кожного путівника, що розпочинається вступним текстом – редакційною статтею, так і виставка (тим паче авторський проект) має кураторський текст.

Свій текст Сілантьєв та Хорунжа завершують словами:

[L]"Нормування художньо-промислового процесу поєднувалось з інтенсифікацією розвитку окремих галузей господарства та наукоємких технологій. Сформувалась доволі специфічна ситуація у межах якої представники різних художніх практик перебували у перманентній взаємодії […] Радянський Львів стає точкою відліку нової технократичної епохи".

При вході глядачів зустрічаютьрезультати цієї нової епохи: два мотовелосипеди – В-902 (1958) та МВ-042 (1962).

Історія заводу починається у другій половині 1940-х, коли на реорганізованному польському заводі було запущено у серійне виробництво перші моделі двоколісних велосипедів.

А вже в кінці 1940-х львівський завод входить у сімку найбільших підприємств країни-гіганта. Знаменита модель мотовелосипеда МВ-042 ("Львів’янка"), представлена на виставці, у серійне виробництво була випущена у 1962 році й одразу сподобалась споживачам.

Експозиція виставки "Львів: СОЮЗники"

Сьогодні Львів радянський (або ж – Львів за радянську добу) – не є привабливою темою для розмови. Поміж дискусій, які точаться навколо міста, ви рідко почуєте діалоги про долю заводів-трударів та їхніх робітників.

Міста, до якого апелюють куратори виставки, вже не існує, немає тих людей, того ентузіазму й наснаги, із якою вироблялася та споживалася культура.

Поміж інших "артефактів", які трапляються на виставці – афіші львівських театрів, кадри з кінофільмів, альбоми із фотографіями проб до фільму "Іван Франко", фотографії з демонстрацій, опудало дикого кабана та ін.

Якщо порівнювати виставку із путівником, то варто було б написати щось на кшталт того, що у ній вишуканий смак, естетика і пам’ять поєднані у цілісну композицію, яка розпочинається із сорокових та завершується новим часом, уже після отримання Україною незалежності.

Експозиція виставки "Львів: СОЮЗники"

Наприклад, на виставці представлені роботи "ППЗ імені Жана Жореса", 2017 р., або ж колаж Ірини Нірод "Ставлення до Львівської опери", 1992.

Автори звертаються до міфології міста, складних і неоднозначних тем його історії, як то акція на підтримку держави рад за участі української інтелігенції чи убивство Ярослава Галана.

У публічних бібліотеках часто можна знайти газети чи книги радянського часу, які читачі або керівництво бібліотеки пошкодило, вирізавши звідти якусь публікацію.

Якщо далі розвивати метафору путівника радянським Львовов, то можна сказати, що його історія також була пошкодженою. Звідти з різних причин "вирізали" імена, практики і цілі спільноти людей, які свого часу складали цілісну історію.

Наприклад, робота Леопольда Левицього, що репрезентує зріз модерністичних пошуків у візуальній культурі Львова сполучена з фотографічними зображеннями Олександра Довженка та Олександра Корнійчука на офіційних заходах, розповідає про те, яким чином могли сприйматися знакові для УРСР особи у просторі, що існував поза радянським культурним впливом.

Юрій Щербатенко, Дівчата, 1968

Тобто, як пояснює співкураторка виставки Галина Хорунжа, наскільки трансформованими та складними для "візуального прочитання" є фігури у роботі Левицького, настільки складно було носіям іншої культури усвідомити значення вказаних культурних діячів поза тим простором, де функціонували результати їхніх художніх практик.

Виставка "Львів: СОЮЗники" – плід дворічного дослідження авторів, роботи в архівах: державних та приватних.

Лінія розповіді проекту має комбіновану природу та побудована на контрастах. Одним із них стали історії конфліктів та зіткнення колективних та індивідуальних історій – як біографії людей, так і історії цілих підприємств.

Серед таких контрастів співкуратор виставки Станіслав Сілантьєв називає протиставлення традиційної місцевої та революційної прийшлої культур.

– Ми намагалися розгорнути тему особистості та її роль у реалізації цілком реальних, а не утопічних планів, які стосувалися післявоєнної відбудови та індустріалізації Львова і Львівської області, – розповідає він.

Микола Кумановський, колаж, 1970-ті, А4

За словами Сілантьєва, деякі експонати привезли з Львівського музею історії релігії, Тернопільського краєзнавчого музею, Львівського історичного музею.

Разом із тим у підготовці та реалізації проекту кураторам відмовили Музей сухопутних військ (колись музей Прикарпатського воєнного округу) та Львівський музей етнографії та художнього промислу.

Через недоступність деяких матеріалів, куратори вводять у обіг термін – "постсувенір" – історичний документ, який став документом завдяки тому, що до появи своєї копії документом не був.

Постсувенір використано у висвітленні епізоду будівництва музею Івана Франко, який так і не був збудований. Або ж, копії робіт Василя Одрехівського "Барельєф Леніна" 1949 і 1950 років. Останні роботи були виконані ППЗ ім. Жана Жореса самостійно без урахування розмірів роботи.

Барельєфи куратори побачили у вигляді репродукції, оригінали ж зберігаються у фондах Львівського етнографічного музею.

Його працівники категорично проти того, аби виставляти подібні твори, тому постсувенір стає чимось спорідненим до двох популярних останнім часом понять.

Постпам’яті – терміну американського історика Маріани Гірш, яка досліджує травматичні події не зі слів свідків, а зі слів їхніх дітей – нового покоління, яке не має власних спогадів.

Та постправди – введеним Оксфордським словником на позначення політичних дій та мислення, "при яких об'єктивні факти є менш впливовими у формуванні громадської думки, ніж заклики до емоцій і особистих переконань".

Експозиція виставки "Львів: СОЮЗники"

Вважається, що префікс пост- позначає те, що виникає одразу після чого-небудь. Однак, словосполучення "пострадянський Львів" не так часто можна зустріти у культурному обігу.

Адже фактично це буде означати викриття власної радянськості (якщо він пострадянський, то має бути й радянський). А приховування творів радянського часу у фондах музею – це також результат радянськості, або ж кому зручно – совєцькості.

Власне куратори виставки продовжують дискусію навколо того, як правильно називати добу та історію – радянською чи совєцькою – вони вводять слово "союзники", яка якнайкраще характеризує ставлення людей до міста, а міста – до держави і навпаки.

– Ми з Галиною показуємо не лише робітничий Львів, а цілісний поліс закритого циклу Радянської держави, – говорить Сілантьєв. – А це означає, що період Радянського Львова в історії міста – найбільш інтелектуальний, найбільш розвинутий, найкультурніший і найперспективніший для регіону.

По суті, радянізація Львова і розвиток міста як наслідок цієї радянізації є нічим іншим як унаочнювання і матеріалізація на ділі всіх тих відозв та програм, які не спромоглися втілити в життя українські націоналісти у складі Польської держави.

Ніхто так не українізував регіон, як це зробила радянська влада.

У цьому сенсі породження ультраправого крила у Львові, нищення пам'ятника Тудору і меморіальної дошки Галану – це віхи неправильної політики радянської влади у Львові в питаннях формування різних типів ідентичності, зокрема національної.

Радянський спадок – твори, які були створені митцями за радянський час – одна із гострих тем, над якою мають сьогодні працювати музейники. Адже їхні колекції і є тим самим радянським спадком, залишеним після 1991.

Які б трансформації не відбувалися із музеями вже за час незалежності, перейменовування інституцій не змінить фондів та надбань.

Нова інформаційна та технологічна доба, "тотальна свобода" та утопія плюралізму вимагають від всіх максимальної відкритості та поінформованості. Чи не мають стати музейні архіви та фонди такими ж відкритими, якими ми хочемо бачити і владу, і суспільство?

Микола Кумановський, колаж, 1970-ті, А4

Виставка "Львів: СОЮЗники" спробувала вмістити в себе різну пам’ять (державні і приватні архіви; пам’ять лікаря та його пацієнта – фотографії Михайла Французова), різні практики роботи із нею (експонування оригіналу чи виготовлення постсувеніру); вмістила різні імена – невідомих робітників заводів, або ж художників, чиї біографії не описані.

Виставка відкриває Львівське мистецтво з точки зору різних практик – живопису, колажу, фотографії, скульптури.

Автори зібрали твори Галини Жегульської, Миколи Кумановського, Зиновія Флінти, Юрія Щербатенка, Мирослава Ягоди та багатьох інших. Виставку варто відвідати хоча б тому, що все це ви навряд чи зможете побачити десь іще, у такій живій та естетичній концентрації.

Катерина Яковленко, спеціально для УП.Культура