Художник Євген Самборський: Мистецтво – це спосіб знайомитися та ділитися енергією

Євген Самборський – молодий художник з Івано-Франківська, чия мистецька практика пов’язана із колективно роботою.

У минулому – ініціатор та учасник об’єднання "Відкрита група", але наразі працює самостійно.

Свою нову виставку у Dymchuk Gallery художник створив разом із 13-ма учасниками, людьми не з мистецьких кіл, пересічними героями із непересічними історіями.

Робота в експозиції "Красивої виставки" у Dymchuk Gallery

Скажімо, Саша та Віталік – музиканти, які зараз працюють у соціальному центрі із проектом з профілактики ВІЛ/СНІДу та гепатиту С.

"Я сам з Одеси, в Києві живу півроку, – розповів Олександр Лис, учасник проекту. – В Одесі жив собі, працював на простій роботі, знімав квартиру, займався творчістю. Коли переїхав до Києва, став працювати в громадській організації. Ми виявляємо споживачів наркотиків, спілкуємося із ними, консультуємо, тестуємо на ВІЛ/гепатит. Якщо є небезпека зараження, надаємо безкоштовну медичну допомогу".

Його історія так само непересічна, тривалий час він вживав наркотики, однак дев’ять років тому пройшов реабілітацію й з того часу займається творчістю.

Саша запропонував взяти участь у проекті Віталіку, своєму колезі по музичному гурту:

"Через мистецтво можна розповісти про свою творчість. Для нас, реп-музикантів, це – важливо. В репі є гасло: реп – територія правди, але так чи інакше, людина коли говорить, може прикрасити свою історію. Я намагаюся, щоб у моїх текстах було більше правди, аби передати свою емоцію. Здебільшого я пишу про життя людей, з якими знайомий". 

Робота, яку створили хлопці – одна із перших на виставці. Пейзаж, із елементами колажу.

Хлопці тренувалися малювати самих себе на аркушах паперу. Із цих листочків Самборський вирізав героїв та додав до основної живописної композиції.

"Для мене ця картина – про спосіб життя. На ній ми намалювали один одного: я намалював Віталіка, а Віталік – мене. Вся це гора – наш життєвий шлях, який ми зараз проходимо разом, тому що щільно взаємодіємо як у музиці, так і в житті", – каже Лис.

Роздивившись виставку і поговоривши зі співторцями Самборського, УП.Культура розпитала і його самого: про співпрацю та співтворчість, красу та естетику, соціум та правду, вміщені у його проекті.

Євген Самборський

– У твоїй практиці давно відбувається взаємодія із іншими людьми. Якщо раніше це були художники, то зараз – це представники не художніх спільнот, різних соціальних груп. Очевидно, що це твій унікальний метод роботи із художнім матеріалом та своєю аудиторією. Як ти прийшов до цього? Як плануєш розвивати цю ідею співтворчості?

– Мене не так цікавить мистецтво як наша реальність. Тому що мистецтво – лише засіб, який допомагає мені краще розуміти, де я живу, що я можу робити зі своїм життям та своїм оточенням. Власне, через мистецькі практики побудоване все моє життя.

Я займався цим з дитинства, починав з малювання. На даному етапі дійшов до такої стадії, що через мистецькі практики можу знайомитися, можу у певній мірі впливати на навколишнє середовище.

Справа у тому, що мене з дитинства цікавлять люди, які залишаються на периферії суспільства, які мають певні соціальні труднощі, або є ще більш іншими (бо всі ми є іншими) від решти.

В дитинстві якось я йшов з мамою вулицею та побачив бездомного. У мене виникло запитання: от зараз я прийду додому, мене мама нагодує, я ляжу у тепле ліжко, а куди піде ця людина?

Всі ми разом зустрічаємося на одній території, а потім розходимося по своїх приватних справах.

Я починав із того, що спостерігав, фотографував різних диваків, знайомився з ним, але тісно не працював, все відкладав на потім.

У 30 років в мене стався важкий переломний момент, коли я зрозумів, що відкладати більше не можна, адже життя дуже непередбачене та має властивість швидко завершуватися. Тоді переглянув своє життя та змінив деякі важливі його складові.

В цьому проекті мені цікаво було показати соціально незахищену частину українського суспільства якомога ширше. Одним із пріоритетів стало зібрати різні історії.

В проекті беруть участь абсолютно різні люди: мої близькі (як, наприклад, мій батько) і ті, з ким я познайомився спеціально для проекту (як це було із Сашею).

Своїх людей я шукав через соціальні центри, або просто підходив та знайомився на вулиці. В мене немає страху підійти до людини та почати із нею говорити. Навпаки, коли мистецтво та життя перетинаються це – інспірує.

Експозиція виставки

– Як тобі працювалося із людьми, яких ти, по суті, бачив уперше, наскільки їм комфортно було в цих умовах? Чи здійснилася робота такою, якою ти її хотів бачити?

– З мало знайомими людьми працювати завжди легше, бо вони не намагаються якимось чином підлаштуватися, догодити. Робота є більш чистою і не ангажованою, якщо можна так сказати.

Я про загальний результат не думав. У мене була початкова ідея створити виставку про мрії людей, у яких є складні життєві умови. Те, яким буде проект, я не знав. Адже для чого робити експеримент, якщо знаєш кінцевий результат.

Я знав, що я хочу зробити фільми, у яких би герої розповідали про свої прожиті історії; і я хочу створити роботи – інтерпретації їхніх мрій та бажань. Те, як це буде виглядати, я не знав, також не знав, скільки їх буде.

– Як у вас відбувався процес співпраці та співтворчості із твоїми героями?

– З усіма по-різному. Із Сашею та Віталіком, наприклад, ми зустрічались кілька разів. Один раз я їздив на їхній антинаркотичний концерт, який вони давали у Вишневому. Це все я знімав для фільму чи для подальших робіт.

Декого відвідував вдома, їздив на певні події де були присутні учасники, просто ходили на прогулянки, пленери, разом проводили час, працювали в галереї чи в помешканнях учасників.

Відбувалося так, що я спочатку записував відео, на якому просив розповісти історію, починаючи з того, хто це і де народився.

До того ж я просив заповнити невелику анкету, у якій було близько 15 запитань мрійливого характеру на кшталт того, щоби ви хотіли змінити у своєму житті, про що мріяли у дитинстві, що хотіли би мати або де побувати. Коли люди розповідали це та ділились своїм життям, то отримував досить повний портрет людини.

Я не дуже люблю ставити себе у рамки, мені подобається, коли є задані певні вектори, а далі все розвивається само собою. Велику увагу приділяю спонтанним речам. Тому що життя теж досить спонтанне. Наприклад, коли йдеш і вітер здіймає капелюх, починаєш за ним бігти...

– Щоб візуалізувати ці мрії та історії, ти обрав живопис. Чому саме цей інструмент?

– Чому ні? Живопис – це фундаментальне медіа, я практикую його давно. До того ж у рамках виставки буде проведений аукціон, де ми будемо продавати роботи і половину суми я віддам учаснику за участь у проекті. Відповідно роботи мали бути станкового характеру, які в принципі можуть придбати.

– Ти казав про важкі для тебе 30 років, після яких відбулась велика трансформація. Чи не пов’язаний твій вихід із "Відкритої групи" саме із цим?

–  Те, що я вийшов із "Відкритої групи" є однією із частин, котру я змінив у своєму житті.

Взагалі цей період тривав три місяці та супроводжувався депресією, відбулась тотальна переоцінка цінностей, перезавантаження внутрішнього комп’ютера. Я просто ставив собі запитання, чи дійсно це мені потрібно. Коли переважало, що ні, то я відмовлявся від цього.

Що стосується роботи у групі, то мені не вистачало там реальності, точніше я сприймав це як імітацію реальності.

Коли ми створили групу, мені було цікаво спробувати співпрацювати із іншими художниками, цікаво було поглянути, як вони можуть впливати на мене, а я на них, наскільки можна корегувати групову роботу, наскільки можна колективним розумом створювати один продукт. Але із часом я зрозумів, що там для мене мало життя.

До того ж група, в принципі, і без моєї участі функціонує. У мене був досвід, коли я не мав можливості брати участь у розробці проекту через те, що був задіяний в інших проектах – у Пекіні та Москві. Тоді "Відкрита група" робила персональний проект "Біографія" у PinchukArtCentre.

Мене не було на місці 2 місяці. Я приїхав і побачив, що група і без мене може створити проект, а в мене було дуже багато ідей, з якими мав працювати. Тоді вирішив вийти з колективу.

Крім того, у деяких моментах мої думки не співпадали із іншими учасниками проекту, а коли ти один, ти у меншості, адже є більшість, яка приймає рішення. І якщо чотирьом це підходить, а мені ні, то я все одно відповідальний за рішення чотирьох. Це досить дивно, але це і є специфікою роботи в групі.

До "Відкритої групи" я разом із 12 учасниками був членом музичного гурту. Жоден із нас не був професійним музикантом, троє людей трохи вміли користуватись музичними інструментами, ми всі вдягалися у дивний одяг, тож це скоріше нагадувало перформенс.

Ця група називалася "Франшиза", окрім відомого потрактування було ще одне: Фран – від Франківськ, та шиза – як шизофренія.

– Ця виставка має назву "Красива виставка", тому я б хотіла спитати тебе про естетику та естетичну функцію мистецтва. Зазвичай у соціальних проектах ця функція поступається, переходить на дальній план. Яке місце в своїй практиці ти виділяєш для цього?

– Насправді виставка – це досить складна конструкція. Це, звичайно, не виставка про красу, це і не виставка про людей, яким потрібно допомогти. Це виставка про складні соціальної взаємодії, і про реальність, у якій ми живемо, і яку самі можемо створювати.

Теодор Адорно сказав: "Писати вірші після Аушвіца – це варварство". Мені здається, що питаннями етики можна займатися через естетику. Важливим є те, як можна естетику застосувати. Це те, що я зараз намагався показати в виставці.

Звичайно, для мене на першому плані є етика. Візуальний вигляд робіт є символічним, вони вийшли такими, бо ми так працювали, але це могло б бути і щось інакше.

Це все такі ігри та забави, через мистецтво ми скоріше знайомилися один із одним, проводили спільно час та ділилися енергетикою. Ми не надто думали про форму, яка вийде. Мене дійсно цікавлять люди, я хочу з ними говорити, хочу їх, знайомити.

– Ти сказав про поезію після Аушвіца, але що стосується мистецтва під час війни, яким воно має бути, як має працювати?

–  Я не знаю, про це дуже складно говорити. Я б не хотів, аби мою думку сприймали як щось, що так і має бути. Бо я розумію, що мої слова мають силу і вони здатні впливати.

Щодо таких питань, то мені краще працювати, аніж поговорити. Звісно, що нам про це також потрібно говорити та висвітлювати, але так багато розмов і дуже мало роботи.

Світові інтелектуали вже написали найкращі речі, багато вже є сказано, то коли ми все це будемо втілювати в життя?

– Вносячи у білий галерейний простір історії своїх людей ти змінюєш своїх героїв, а галерейний простір впливає на аудиторію. Але що буде після цього проекту, яка подальша робота із героями?

– Все відбувається на фрістайлі, немає якогось плану. І якщо ми із кимось знайшли спільну мову, то будемо спілкуватись і надалі, якщо виникнуть ідеї, то будемо співпрацювати.

Одні з учасників – багатодітна родина із Івано-Франківська. Із цими дітьми я познайомився минулого року влітку, коли працював у соціальному центрі над своїм проектом. Потім я дізнався про їхню історію і тепер запросив сюди. Планую із ними працювати далі, здається, ми можемо дати одне одному те, що потрібно.

"Ви питаєте, що далі?, – запитує учасник проекту Саша. – Це якась дружба, я у цієї людини вчуся багато чому, навіть, в плані життя. Я просто така людина, що мене багато років цікавлять різні духовні практики. І в цьому плані ми з Женею один одного знайшли. Якщо раніше я представляв творчість певним чином, то знайомство з Женею розширило моє бачення".

– У "Відкритому архіві" ти назвав Андрія Сагайдаковського тим художником, який на тебе вплинув. На жаль, у архіві немає пояснення чому.

– Там було певне обмеження, потрібно було вибирати художника зі Львова. Отже з львівських, мені дуже імпонує те, як він живе і те, якими є його роботи.

По-перше, він на них витрачає мінімальні кошти, він малює на килимках, які знаходить. Крім того, його роботи легкі, сильні і ні на що не претендують. Здається, це добре.

Я спілкувався з ним на виставках. Але я ніколи не мав потреби знайомитися зі своїми авторитетами.

Наприклад, я маю собі шість авторитетів, які на мене достатньо вплинули в різний час, їх вважаю своїми вчителями: це Микола Павлюк – художник і мій куратор в інституті, Володимир Лукань – художник, викладач історії українського мистецтва, Олександр Нечведа – мій вітчим і підприємець, Тарас Прохасько – франківський письменник, Ярема Стецик – франківський художник і музикант, Павло Альтхамер – польський художник.

– На скільки "Станіславський феномен" та, зокрема, літературні кола були причетні до твого становлення як художника?

– Це не тільки літературні кола, візуальні кола цього теж стосуються. Звичайно, ці люди були першими, з ким я познайомився.

Перше знайомство відбулося із Ростиславом Котерліним, Анатолієм Звіжинським, Мирославом Яремаком. Це ті люди, які допомогли мені трохи краще зрозуміти, що таке сучасне мистецтво. Це ті люди, які створювали альманах по сучасну культуру "Кінець кінцем", який я читав.

Від Мирослава Яремака я дізнався про те, що таке концептуальне мистецтво. Толік Звіжинський завжди запрошував мене на виставки. Ростислав Котерлін порекомендував податись на стипендію до Польщі, що стало для мене досить сильним поштовхом.

– Я знайшла твій livejournal і помітила, що ти його вже не ведеш. Але що цікаво, що виросло ціле покоління на цій соціальній мережі, воно спілкувалося та обмінювалося історіями. Це зовсім інше, аніж, скажімо, facebook чи twitter. Але це мережа вже не так активно використовується, змінився час. То я б хотіла в тебе спитати, що тобі давала ця платформа, як ти її використовував?

– Це було дуже важливим. Я завжди говорю, що першу свою популярність здобув у livejournal, де ти можеш завантажувати якісь картінки, писати якісь речі, про які тобі хочеться говорити. На тебе підписуються якісь люди, щось коментять.

Це була велика частина життя. Я проводив багато часу за такими речами, дивився на те, що робили інші. Власне livejournal стимулював мене створювати нові картінки в фотошопі.

Потім я видрукував із цього самвидави, один із них на виставці в Івано-Франківську отримав нагороду.

Це також виникло спонтанно, у мене просто з’явився кольоровий принтер. Це була велика така штука, ну я й подумав: є кольоровий принтер, є картінки, чому б їх не надрукувати. Це були 2000-2008 роки.

Перший мій комп’ютер з’явився, коли я вступив до університету у 2000 році. Тоді я одразу встановив фотошоп і почав створювати якісь речі. Це мені дуже подобалось, бо здавалося якимось відходом від живопису та скульптури. Це було для мене новим.

Колажі створював із будь-чого. А от цифрової камери у мене тоді не було, вона з’явилася у колі друзів десь у 2004 році, то ми змогли завантажувати свої фотки.

Потім я познайомився із Котеліним, який створював "Кінець кінцем". До них, до речі, якось дійшли мої картінки й вони їх багато використовували у своєму журналі.

До того ж, livejournal – це були знайомства між містами. Я писав: буду на вихідних у Львові, можемо зустрітися, і мені писали, давай.

[L]– Повертаючись до виставки, ти сказав, що виставка про мрії, тож я б хотіла записати про твої мрії.

– Я не зможу дати конкретну відповідь, бо відповіді немає. Все це складна конструкція. Якщо я скажу лише щось одне, або навіть декілька, це не означатиме правду.

Я трохи живу в мрії, тобто у її перманентному втіленні. Мені вдається жити і працювати так, як я хочу й як відчуваю.

Я не ставлю перед собою мету, бо коли я чогось хочу, то просто беру та роблю. Коли я маю ідею, записую її, а потім,  коли думка доповнюється, дописую і в такий спосіб створюється форма мети.

Звісно я б хотів, аби люди отримували хороші умови для життя, щоб всесвітній капітал був розподілений трохи інакше і так далі. Про це складно і довго можна говорити. Все це дуже абстрактне.

Я намагаюся втілювати свої мрії і намагаюсь максимально ловити момент, який є зараз.

Катерина Яковленко, спеціально для УП.Культура

"Красиву виставку" можна відвідати у Dymchuk Gallery до 9 липня.

22 червня у Карась Галереї відкрилася інша виставка Євгена Самборського "Без Назви".