Дівчина з фотоапаратом: як Анастасія Власова знімає війну, переселенців та молодь Донбасу

Професію фоторепортера в гарячій точці досі часто вважають чоловічою.

Утім, у світі, а нині – в Україні, працює чимало жінок-фотографів, котрі мають справу зі складними темами війни та конфліктів, їхніх передумов та наслідків.

Тож УП.Культура вирішила розпитати кількох найпомітніших українських фотографинь про їхній шлях у професії.

Перша розповідь – про Анастасію Власову.

Анастасія Власова нині фрілансерка. Перед цим кілька років працювала к штаті газети KyivPost. Події в Криму та конфлікт на Сході висвітлює від самого початку.

Вона регулярно їздить на зйомки до зони АТО, працювала на територіях ЛНР та ДНР, на місці катастрофи літака MH17 Malaysia Airlines.

Має кілька нагород міжнародних фотоконкурсів, серед яких College Photographer of the Year та Picture of the Year International. Також була фіналісткою премії Anja Niedringhaus Courage in Photojournalism Award.

Її фото виходили у провідних західних ЗМІ, зокрема в National Geographic, The Guardian, NBC, Newsweek, Wall Street Journal, Washington Post, New York Times’ Lens blog та TIME’s Lightbox.

Серед проектів – "Батьківщина у вигнанні". Це фотоісторія про кримських татар, які переїхали до Західної України після анексії Криму.

А ще серія "Невидимі воїни" про жінок-військових та фотопроект про "Театр переселенця". Це документальний театр, де героями вистав є переселенці з Донбасу, волонтери та нещодавні військовослужбовці, а на сцені відтворюють реальні історії цих людей.

Нині працює над циклом Growing Up in a War Zone – про молодь на Донбасі. Частину фотографій цієї серії вже публікував National Geographic.

***

У нас викривлене уявлення про конфліктну фотографію. Думають, що це поїхати безпосередньо на "передок", сидіти там в окопах та дивитися, як солдати гатять на передовій.

Але конфліктна фотографія – це і наслідки конфлікту, і дуже широка його географія, і навіть історії, які ти робиш для того, щоб запобігти цьому конфлікту.

Так, ми розповідаємо про проблеми і жахи, які відбуваються, про злидні постраждалих, про смерті – це наше першочергове журналістське завдання. Але світові тенденції журналістики вже відходять від цього.

Зараз частіше йдеться про так званий solution journalism, коли ти йдеш від зворотного – разом з негативними даєш і позитивні кейси, демонструєш, як можна було б вирішити проблему.

У чому специфіка роботи військового фотографа, у тому числі й на Донбасі? Дуже часто ми десуб’єктивуємо наших героїв, зображуємо як загальну масу, не даємо жодного зв’язку з конкретною людиною, не даємо відчути її історію.

Є така тенденція – коли ти бачиш людину у формі та зі зброєю, ти дуже рідко запам’ятовуєш її обличчя. Так само, якщо ми бачимо чергу за гуманітаркою, ми бачимо лише суцільний натовп. Ми позбавляємо нашого персонажа його особистості.

В українських реаліях досі залишається незвичним працювати і думати при цьому, чи буде комфортно твоєму персонажу. Я зрозуміла це вперше, коли поїхала навчатися в Нью-Йорк [за програмою Magnum Foundation Human Rights and Photography].

Там нам постійно радили запрошувати своїх героїв на фінальні презентації робіт, запитували, чи бачили мої персонажі їхні фото, чи прийняли фотоісторію? Це був для мене новий підхід, раніше про таке не було й думки.

Мені страшно від того, що, скажімо, я знімала Майдан і не знаю, хто ці люди на моїх фото і де вони.

Коли я працювала над історією про жінку-військовослужбовицю Оксану "Маму" (Шахрай), до неї було важко знайти підхід. Ми знали одна одну вже рік, і все одно вона була "непробивна".

Я дуже переживала, щоб коли ми випустимо цей матеріал, їй з ним було комфортно. Фотографії їй зрештою сподобалися. Не знаю, що я робила би в протилежному випадку, але мені б точно було огидно з самою собою, мала б відчуття що я її зрадила.

Зараз, коли війна тиражується направо й наліво, важливо не позбавляти її людських облич. Це головне правило.

Для своїх особистих проектів я не знімаю солдатів заради солдатів. Для KyivPost – так, їжджу на зйомки в окопи, на позиції, укріплення, на бази. Але для себе – розумію, що мені нецікаво просто показати людину в уніформі. Якщо вже й знімаю такого героя – то я його знаю, для мене він особистість і щось додасть у мою історію.

У людей, яких знімаємо, багато хибних уявлень про нашу роботу. Коли я лише почала їздити на Донбас, перші 20 хвилин завжди зустрічала ворожу, негативну реакцію. Потім, звісно, ви стаєте найкращими друзями. Але перед тим маєш витримати весь шквал стресу, горя та трагедії цієї людини.

Що чесніший ти з нею, що менше намагаєшся її експлуатувати, то краще. Дивлюся я на жінку, яка не хоче зі мною навіть розмовляти і кажу: "Добре, тоді я піду і ми більше не побачимося". Вона у відповідь йде за мною і вже запрошує додому. Ми всі люди, співіснуємо одне з одним, і фальш дуже відчувається.

Якщо ти приїжджаєш знімати довготривалий документальний проект і хочеш, щоб за нього не було соромно, щоб він мав вплив, то вкладаєш набагато більше моральних і душевних сил, ніж коли просто відпрацьовуєш завдання. Так само, як вкладає їх і людина, з якою спілкуєшся.

В англомовному світі є різниця між taking a photograph і making a photograph. Перший випадок – це коли на фото наче і є окопи, Донбас, але все це схоже скоріше на звичайний репортаж, який можна відзняти і під Радою. З іншого боку, є making a photograph – коли фотографію ви творите разом з героєм. І це завжди видно на фото.

Ти ніколи не знаєш, чого б могла досягти, якби мала такі ж сприятливі умови, як і твої колеги-чоловіки. У фінальному продукті і в тому, як чоловіки та жінки-фотографи роблять свою справу, немає жодної різниці.

Різниця в тому, як ми отримуємо доступ, скільки часу витрачаємо на те, щоб нас прийняли в своє коло ті ж чоловіки-військовослужбовці.

Одного разу я знімала на блокпосту, де стояв батальйон "Київська Русь". Командир почав розвивати тему, мовляв жінкам тут не місце, акредитацію в АТО нам взагалі давати не можна, маємо сидіти вдома, варити борщі та виховувати дітей.

Нарешті я не витримала і сказала: "Давайте кожен буде займатися своєю справою. Я приїхала знімати, а ви тут несете службу". Тоді він почав на мене дико волати, якісь абсолютно трешові речі звучали: вижену, камеру розіб’ю. Зрозуміло, що нерви в усіх на межі, але з чоловіком-фотографом такого б не було.

Таких випадків безліч – дрібні, суттєві. Або, наприклад, телефонуєш прес-офіцеру домовитися про поїздку. І тобі інтелігентно дають зрозуміти, що не вийде: на завтра немає планів виїжджати, ще якісь причини. І тут же, при тобі, телефонує колега-чоловік, і одразу все складається: так, проїдете, легко, машину ми дамо.

Так було, коли я знімала медичну роту Нацгвардії. Їхній командир запевняв, що відкритий до журналістів. А потім – немає машини, немає бензину... Ввечері я зустрічаю колегу-журналіста і виявляється, що він таки був сьогодні в шпиталі з тим же командиром.

Ти все розумієш, але подібні речі дуже виснажують – щоразу комусь щось доводити.

У нас з чоловіками також різні страхи і ризики. Не секрет – найбільше боюся, що мене зґвалтують. Цей фактор дуже сильно обмежує дії.

Увесь 2014 рік я не сприймала Донецьк та Луганськ як повністю закриті для себе. Коли починала, працювала лише на сепаратистських територіях. Відчуття остраху з’явилося лише після того, як мене і мого колегу, американського фотографа Алана Чіна, затримали в Донецьку.

Тоді ми цілий день просиділи "в особливому відділі" без телефонів, а мене допитували три години. Коли вже нас відпустили, Алан мені розповідав, що дуже боявся, аби мене там не зґвалтували під час допиту, коли він сидів в окремому коридорі. Він боявся за мене, навіть коли я не боялася.

Були моменти, коли нас зупиняли під Горлівкою вночі і розводили по різні боки – хлопців та дівчат. Тоді, звісно, в голові прокручуєш, що може трапитися далі.

Страх – дуже природне відчуття, ти не можеш перестати боятися.

Про жінок-фотографів в Україні треба говорити більше. Ці рольові моделі мають з’являтися. Коли я зростала і шукала професійні орієнтири, то рівнялася на чоловіків. Про відомих жінок-фотографів я навіть не знала, та й на перших своїх зйомках бачила довкола дуже мало жінок. Це надзвичайно прикро.

Коли тільки розпочався Майдан, фоторедактор намагався мене туди не пускати – мовляв, куди ти підеш, що тобі там робити. Одного разу не витримала: сказала, що він лише мій керівник, а не батько. Я професіонал і виконую свою роботу.

Зараз не виникає подібних риторик щодо мене як дівчини, яка їде на війну. Але на це пішло дуже багато часу: Майдан, Крим, початок конфлікту на Сході.

Ще складніше на місцевому рівні, коли спілкуєшся з людьми, а більшість з них не має достатнього рівня гендерної освіченості. Але ж я не почну читати лекцію про фемінізм там, де мені ще працювати.

Багато подібного в собі просто втоплюєш, посміхаєшся, але насправді це знесилює.

Мені здається, проблема в тому, що жінки-фотографи самі себе відмітають, заганяють в кут, вважаючи, що їм не місце на війні, в репортажі або взагалі в професії.

Тому потрібні сильні жінки, рольові моделі, які б давали приклад дівчатам-початківцям. Щоб потім вони не пропадали, бо перші роки в професії дуже складні.

Оксана Мамченкова, Інна Семенова, спеціально для УП.Культура

Титульне фото на сторінці: Євген Малолєтка