Жива глина. Як народжується гаварецька кераміка

Чорнодимлена, чорнолощена, чорна, сива, задимлена, закурена… Так по-різному називають славнозвісну гаварецьку кераміку, яку місцеві гончарі виготовляють за технологією прадідів-гончарів.

Сама ж Гавареччина – невеличке, оточене лісом, село в Золочівському районі на Львівщині, неподалік Білого Каменя.

Колись у селі було 116 хат і працювали 64 гончарі. Зараз майстрів залишилося семеро.

Місцеві гончарі розповіли УП.Культура, в чому секрет чорної кераміки та який вигляд має весь процес – від підготовки глини до випікання виробів.

Гавареччина – невеличке, оточене лісом, село в Золочівському районі на Львівщині

Михайло Гавришків, 30 років

– То ви, мабуть, до нас? – виходить чорнявий хлопець з подвір’я на вулицю.

– Мабуть. Ви Михайло? – запитую.

– Так, ходіть за мною.

Михайло Гавришків

Заходимо на подвір’я. Старенький хлів, стодола, напівобмурована блоками стара хата, а в центрі господарки – дерев’яна фіра зі свіжоскошеною травою. Довкола бігають двоє світловолосих дітей, років шести-семи: хлопчик та дівчинка.

Заходимо в невеличкий будинок навпроти хати. Вздовж двох стін – дерев’яні стелажі. На одному – готові чорні глечики, підсвічники, горнята. На іншому – ще не випечені, світлокоричневі вироби. Глина скрізь: на стінах, на підлозі, на дверях, на столі. Десь засохла, десь ще сира. Повітря насичене її запахом. Це – майстерня.

Хлопець сідає за гончарний круг біля вікна і починає розминати заздалегідь підготовлений шмат глини.

Спершу Михайло лише готував глину для виробів, але врешті й сам сів за гончарний круг

Михайло один із семи гончарів, що живуть і працюють у Гавареччині

Михайлові тридцять. Він – один із семи гончарів, що живуть і працюють у рідній Гавареччині. Він уже десять років – помічник свого дядька, гончара Володимира Гарбузинського. Дядько живе тут з дружиною, дітьми і старим батьком, який теж колись був гончарем, а зараз доглядає пасіку.

Спочатку Михайло лише готував глину для виробів, але, зрештою, й сам сів за гончарний круг. Каже, навчитися було не так важко. Головне – бажання.

"Спершу я займався гончарством заради грошей. Але потім зрозумів, що мені це приносить задоволення, – розповідає. – Мені подобається бути цілими днями в майстерні, робити різні вироби. А ще: проводити майстер-класи, показувати техніку туристам, які час від часу приїжджають до нас".

Розімнувши глину, Михайло кладе її в центр гончарного кола і міцно стискає обома руками. Одночасно ногою починає розкручувати механічний гончарний круг. За електричним працювати не хоче. Каже, так йому краще контролювати швидкість обертів.

Якихось десять хвилин – і виріб готовий

"Спочатку треба відцентрувати глину, щоб вона була міцно закріплена в середині кола, а тоді давити по центрі великими пальцями. Зараз я роблю невеличке горнятко, але цей принцип універсальний для усіх виробів: як великих, так і малих, – розповідає хлопець і одночасно демонструє кожен етап. – Тут важливо не перестаратися, щоб не зробити дірку в дні. Тобто треба не дотиснути приблизно п’ять міліметрів.

Далі однією рукою притримуємо виріб, а іншою – витягуємо стінки вгору. І знову треба мати чуття в руках, щоб товщина скрізь була однакова. Інакше виріб почне кидати у різні сторони. Після цього наносимо візерунки: продовжуємо ногою крутити гончарний круг, прикладаємо до виробу гострий предмет, і виводимо лінії, як заманеться. Зараз роблю дві горизонтальні, а між ними – хвилясту".

Якихось десять хвилин – і горнятко готове. За цей час глина міцно прикріпилася до залізного круга. Щоб забрати виріб з гончарного кола, треба зрізати його жилкою чи дротиком попід дном. Далі відкладаємо виріб на два-три дні сохнути.

Володимирові діти

Глину розбивають спеціальним міксером і проціджують крізь сито

– Як ви отримуєте таку однорідну глину? В природі вона ж з різними камінчикам, корінцями, – запитую.

– Ми розбиваємо її спеціальним міксером і проціджуємо крізь сито, щоб очистити від каміння. А потім накладаємо глину в мішки, щоб вона висохла. Але це – нова технологія. Колись люди робили по-іншому: стесували пісну й масну глину тоненькими пластинами, кожну з яких окремо очищали від камінчиків чи корінців.

Потім два види глини перемішували, повторювали процедуру, і знову, як тісто, перемішували, щоб глина стала однорідною. Але зараз ми практично не використовуємо стару технологію, бо через сито вдається вибрати більше сміття.

– А якщо цього не зробити?

– Тоді при випіканні на місці домішок утвориться дірка. Вважайте, виріб зіпсовано.

Коли виріб сформований, його відкладають на два-три дні сохнути

Наступний етап – не менш відповідальний: випікання глечиків у спеціальній печі. Її Гарбузинські збудували позаду подвір’я, щоб дим не заважав. Оминаємо господарку. За кілька метрів ми вже на місці.

Спершу не знаєш, на що дивитися: великий дерев’яний стіл, чавунна ванна, в якій розмішують глину перед проціджуванням, позаду металеві деталі чи то трактора, чи то комбайна.

Ліворуч – невелика прямокутна дерев’яна конструкція, оббита дошками та поліпропіленовою тканиною. З неї зазвичай виготовляють мішки. Наблизившись, бачиш у центрі такої "кімнатки" невеличку кам’яну піч, трохи більше метра заввишки.

Дрова, вогонь, земля й кисень дають реакцію, внаслідок чого утворюється чорний дим, який глина через пори втягує

– Це маленька піч. Колись були значно вищі, в людський зріст. Дідусь розказував, що міг, випроставшись, зайти в неї, а зараз сміється з нас. Каже, що то вже не та піч, що колись була.

[L]– А де вони поділися, ті великі печі?

– Їх переробили на малі. Просто зараз вироби, здебільшого, маленькі: горщики, макітри, різні сувеніри. Хоча колись гончарі робили значно більший посуд, величезні каструлі.

Дідусь якось згадував одного гончара. Мовляв, "ото він баняк зробив, що семирічний хлопець сховався б у ньому". А для такого посуду й печі потрібні були велетенські. Зараз усе змінилося.

Михайло підходить ближче до печі, присідає і починає розповідати, як із глини, яка після випікання в печі мала б стати коричневою, народжується унікальна чорнодимлена кераміка.

Колись гончарі робили значно більший посуд, то й печі були потрібні велетенські

– Спершу в печі впродовж тижня ми сушимо дрова. Найкраще – бук, граб. Вони довго тримають високу температуру. Сирі дрова палити не можна, бо вони виділяють пар, через який у кераміці можуть з’явитися тріщини.

Згодом ці дрова рівномірно розкладаємо по всій печі, а по краях робимо спеціальні "доріжки", якими надалі пропихатимемо дрова попід кераміку. Так вогонь рівномірно горітиме у всій печі.

Далі глиняні вироби складаємо одні на одні аж до самого верху (у таку піч вміщається приблизно дев’яносто великих макітр). Отвори закладаємо цеглою, щоб вироби не попадали. Потім запалюємо дрова. Перші п’ять годин просушуємо на невеликому вогні. Все довкола прогрівається: і піч, і цегла, і вироби.

Далі збільшуємо температуру до 1000 градусів і так випікаємо до дванадцять годин. Кераміка аж червоніє. Тоді підкидаємо у піч землю: один шар, потім другий, тоді ще трохи сухих дров, і знову шар землі. Так продовжуємо ще щонайменше десять годин. Тоді чекаємо до двох днів, щоб кераміка охолола, і тільки тоді витягуємо з печі.

Весь секрет – саме в підсипанні землі. Дрова, вогонь, земля й кисень утворюють реакцію, внаслідок якої утворюється чорний дим. Його глина втягує через пори. Так кераміка стає чорною. Звідси й назва – задимлена чи чорнодимлена. Без землі вироби мали б властивий для глини коричневий колір.

Без землі вироби мали би властивий для глини коричневий колір

– Дехто питає нас: "Ви що, фарбою малюєте вироби, що вони такі чорні?". Тобто не всі знають, чим особлива наша кераміка, що то не фарба, а випал такий, – розповідає Михайло.

– У майстерні є ще й сірі, ніби посріблені вироби. Звідки взявся цей колір?

– Після чорного йде срібний. Тобто якщо кераміку перетримати у печі з високою температурою, вона з чорної перетвориться на сіру.

– А якщо температура вища за тисячу градусів, то що тоді?

– Усе просто: ваші глечики склеяться докупи (сміється).

– А після правильного випікання всі вироби вціліють?

– Ні. Буває, деякі потріскають: через камінчик у глині, чи різкий перепад температури, або вироби надто сильно притиснуться один до одного.

Буває, що вироби надто сильно притиснуться один до одного

Михайло сідає за дерев’яний стіл. Після кількасекудної паузи додає: "Узимку й улітку, практично щодня я в майстерні, але мені це не набридає. А коли чую, що людям подобаються наші вироби, ще більший азарт отримую".

Євген Гарбузинський, 78 років

Повертаємось на подвір’я. Михайло обіцяв познайомити нас з дідусем. Той, мовляв, розкаже більше про те, як колись жили гончарі у Гавареччині. А ось і він – повертається з пасіки.

Вітаємось, просимо розказати про той час, коли ще він був молодим гончарем, а про Гавареччину тільки починали говорити як про унікальний осередок чорнодимленої кераміки.

Євген Гарбузинський

– Колись у селі було 116 хат, у яких жило 64 гончарі. Серед них був і мій дідо, а згодом тато. А перші мешканці Гавареччини – це гончарі-переселенці з сусіднього села Білого Каменя, – розповідає дідусь Євген. – Через наказ місцевої пані Терези (дружина князя Юрій Вишневського – УП.Культура), якій заважав дим від гончарських пічок, вони були змушені переселитися в ліс. А там уже продовжити розвивати своє ремесло. І так гончарство почало стрімко розвиватися.

А в 1984 році гаварецька кераміка навіть була представлена на Міжнародній виставці в Італії. Наш гончар Дмитро Вислинський здобув золоту медаль та диплом. Тоді й про Гавареччину заговорили, до села почали приїжджати багато людей. Однак через високі податки на виготовлення виробів з часом гончарів ставало дедалі менше... Врешті лишилося семеро майстрів.

– Розкажіть, як тоді жилося гончарям, чи був попит на гаварецьку кераміку?

– Гончарі були заможними людьми, бо завжди мали стабільний дохід. Від жебраків хата не закривалася. Але продати свої вироби було не так просто, як зараз, коли люди самі приїжджають в Гавареччину.

Колись гончарі вантажили кераміку на фіри, обкладали соломою і везли на продаж до Львова, Тернополя, і навіть до польського кордону. Бувало, що тиждень дома не було.

Не раз зимою, перед святвечором, намерзлися, поки розпродали макітри для куті. Глиняні вироби не тільки продавали, але й вимінювали на картоплю, пшеницю, що кому треба було. І так постійно: місяць робили, а потім тиждень продавали.

Володимир Гарбузинський, 53 роки

З хати виходить син діда Євгена – Володимир. Він працює за гончарним кругом двадцять п’ять років. Саме від нього Михайло навчився гончарства.

Володимир Гарбузинський

– Чи можна подивитися, як ви вправляєтеся? – запитую.

– Чого ж ні. Заходьте.

– Це все пішло за традицією. Колись дідо робив, потім тато, а тепер я. Виходить, що глина жива, бо ремесло передається від покоління до покоління, – розповідає Володимир, а в цей час з-під його рук росте ваза. – Хоч якби не подобалося, то не робив би. Великі вироби, ясна річ, складніші, але очі закрию, та й роблю.

– Один неправильний рух – і все може впасти.

Нервовий коло глини не може робити

– Так, тому я завжди кажу, що нервовий коло глини не може робити. Знаю хлопців, які по півроку вчилися, але залишали, бо не мали терпіння до такої справи. Як не вдається, треба просто тримати спокій і пробувати ще раз. Так і я навчився. Зараз, коли сідаю за гончарний круг, не задумуюся над тим, як і що робити. Руки наче самі все знають, тому й роблю швидко. За день, буває, до ста виробів вдається зробити.

Глиняний посуд екологічно чистий, каже Володимир, тому їжа в ньому не втрачає корисних властивостей і краще зберігає продукти гарячими чи холодними. Якщо заварити у глиняній турці каву, то напій ще дві-три хвилини кипітиме, після того, як його забрати з плити.

– Ми також їмо з глиняного посуду, мабуть, гріх використовувати будь-який інший. Особливо люблю тушковане м’ясо, плов, картоплю, куліш, приготовлені в глиняних каструлях, – додає гончар.

Макітра коштує 90-100 гривень

– Але чи вигідно займатися гончарством? Хто купує посуд?

– Час від часу до нас приїжджають люди спеціально, щоб придбати вироби: хтось на подарунок, хтось собі. Дехто замовляє навіть оптом. Це, здебільшого, власники ресторанів. Іноді й ми виїжджаємо на різні фестивалі, святкування – поблизу Олеського, Золочівського замків – і там пропонуємо людям свою кераміку.

Ми не ставимо високих цін, щоб люди все ж приїжджали до нас. Наприклад, макітра коштує 90-100 гривень, а підсвічник – 40. Декому не подобаються наші вироби, а дехто – навпаки: просить посуд з дефектами, мовляв, так у нього природніший вигляд.

Після короткого майстер-класу виходимо на двір. На прощання запитую Володимира, чи не має спокуси залишити село й шукати заробітку в місті.

Як-то кажуть, менше вкусиш, швидше лигнеш

"Старі гончарі вмирають, а молодь шукає роботи деінде: хтось до міста їде, хтось за кордон. І мене запрошували за майстра до Львова, але я не хочу. Моя робота, дружина, діти – все тут. І, як-то кажуть, менше вкусиш – швидше лигнеш. А є хліб, значить, є достаток, – каже гончар. – Тішуся, що Михась зі мною працює вже більше десяти років, радиться, старається. Кажу, щоб добре вчився, бо хто після нас буде робити?"

Оксана Левантович, спеціально для УП.Культура

Усі фото: Катя Москалюк