Письменниця Наталка Сняданко: Ідея вільного вибору ідентичності є досі незвичною в Україні

Три роки – стільки часу знадобилось українській письменниці Наталці Сняданко, аби вкласти в 540 сторінок історії кількох поколінь.

Розповіді з життя сучасного і довоєнного Львова, в якому співіснують різні національності, авторка об'єднала у новому романі "Охайні прописи ерцгерцога Вільгельма".

Постать винесеного у заголовок Вільгельма унікальна. Він був нащадком австрійської династії Габсбургів і при цьому очолив сотню українських Січових Стрільців.

Так він став героєм українського визвольного руху під псевдонімом Василь Вишиваний.

Крім маленької площі, названої на честь Вишиваного, та нової книги, з’явиться ще й документальний фільм. Наразі німецькою, а згодом і українською мовами. Наталка допомагає писати сценарій для ігрових сцен фільму.

Водночас роман Сняданко вже перекладають німецькою. Його представлять на Франкфуртському книжковому ярмарку в жовтні.

УП.Культура зустрілася з письменницею у Львові під час Форуму видавців і розпитала про новий роман, ексцентричність ерцгерцога та різні світи галицької столиці.

– З чого почалася твоя історія з Вільгельмом Габсбургом?

– Зазвичай буває так: письменник знаходить тему і героїв, пише роман, а потім за цим романом знімають кіно. У мене сталося навпаки.

Моя історія з Вільгельмом почалася з прохання австрійського режисера перекласти українською опис майбутнього документального фільму про Вишиваного.

Я перечитала монографію [історика] Тімоті Снайдера "Червоний князь" і здивувалась, чому досі ніхто в Україні не написав про нього роман, не зняв фільм, не створив якийсь візуальний або театральний проект. Це ж неймовірно цікавий персонаж.

Тоді я вирішила сама це зробити.

Окрім монографії Снайдера в Україні виходила ще ґрунтовна збірка матеріалів про Вільгельма "Український патріот із династії Габсбургів" дослідників Тетяни Осташко та Юрія Терещенка.

Серед інших матеріалів у збірці вміщено мемуари, які Вільгельм диктував Осипові Назаруку в Кам’янці-Подільському на замовлення Івана Огієнка, який тоді був міністром освіти УНР. В Огієнка зародилась думка, щоб кожен в уряді (а там було багато важливих історичних та культурних діячів) написав свої спогади.

Василь Вишиваний був одним із них і диктував свої спогади. Для мене це була дуже цінна деталь, бо в мемуарах зберіглася його автентична мова, якою він розмовляв у 1920-х роках. І взагалі цікавий феномен, як розмовляла українською людина, яка народилась і виросла в багатомовному середовищі.

В тих мемуарах також є історична розвідка, протоколи допитів, його вірші і листи – все, що стосується його реальної біографії до 1947 року. Усе це я використовувала у романі.

Мені для книги дуже потрібні були жіночі мемуари відповідної доби, адже головні героїні у книзі – жінки. Але таких спогадів у нас опубліковано дуже небагато, тож часто мені доводилося відштовхуватися від чоловічих.

– То чим видався тобі цікавим й ексцентричним Василь Вишиваний?

– Він – абсолютно нетипова постать австрійського ерцгерцога. Не вписується у жодні рамки.

Наприклад, його сестри вийшли заміж за польських магнатів Радзивіллів та Чарторийських. Такі шлюби з точки зору Габсбургів були страшенним мезальянсом.

А що вже говорити про ерцгерцога, який по-панібратськи поводився з українськими солдатами, вчив українську мову, став ледь не отаманом Запорізької Січі – таке для члена цісарської родини було абсолютно неприпустимою поведінкою і вимагало неабиякої персональної мужності.

Навіть його відносно прогресивний батько не зміг цього пережити. Але і окрім "українськості" Вільгельма у його біографії є чимало ексцентричних деталей.

– А те що він був бісексуалом?

– Це відомий факт. Він не надто це приховував. Це теж було ексцентрично на той час і у більшості країн вважалося злочином, який передбачав кримінальну відповідальність.

– А критики не боїшся? Про роман як такий можуть забути, а про факт бісексуальності – ні.

– Ну я ж не вигадала цей факт, то чого ж тут боятися? Хоча якщо серйозно, то мені дуже не подобається, коли такі речі у нас або взагалі замовчують, або ж використовують суто з метою привернення уваги.

Я думаю, що вже настав той час, коли це навіть в нашій літературі, такій цнотливій, має перестати бути скандалом. Це має стати нормою так, як воно є в житті. І ставлення до цього має бути толерантним, як всюди в світі.

Тож чим більше такі теми будуть з’являтися на сторінках книжок, у фільмах, тим швидше люди звикнуть, що це нормально.

– Виходить, у Вільгельма було багато ідентичностей. Як гадаєш, зі скількома ідентичностями може ужитися людина? Існує якась межа?

– Він наважується на доволі нетиповий для початку ХХ ст. крок, самостійно обираючи собі ідентичність. Це було дуже незвично у час піднесення національної свідомості, яка була прив’язана до певних маркерів: мови, місця народження і проживання, соціального походження. Вважалося, що ці маркери апріорі тебе визначають і їх не можна змінювати.

Першим наважився на радикальний крок у справі ідентичності батько Вільгельма, Карл-Штефан, який вирішив, що час великої імперії наближається до кінця і незабаром вона розпадеться на багато менших національних держав. Кожна з них потребуватиме свого монарха, шукаючи його серед освічених і підготованих на цю роль австрійських ерцгерцогів.

Тож власних дітей Карл-Штефан заздалегідь почав готувати на таку роль у Польщі, виховуючи їх у польському середовищі і польській культурі.

Вільгельм виріс у польському місті Живєц, яке донині знамените одноіменним пивом. Броварня, яка випускає це пиво, була модернізована і розбудована саме батьком Вільгельма.

Вільгельм іде ще на крок далі від свого батька, і вибирає собі українську ідентичність, що не може не дивувати, враховуючи його постійне спілкування із антиукраїнським середовищем польської шляхти.

Сама думка про те, що можна вільно вибирати собі ідентичність, була чимось абсолютно незвичним. І є незвичною дотепер. Принаймні в Україні. Згадаймо хоча би затяті дискусії про те, кого можна вважати українським патріотом: чи має тут значення мова, місце проживання, віросповідання тощо, чи можна усе це змінювати за власним бажанням.

Перехід від колективної до індивідуальної свідомості – оце мені у Вільгельмові страшенно симпатичне, і це було основним, що промовляло до людей.

– Чи бувала ти в австрійських місцях пов’язаних з Вільгельмом. Наскільки відома ця постать там?

– Я була в Ґраці, де жив такий собі Роман Новосад, він одним із перших опублікував спогади про Вільгельма, про його життя в 1940-х рр. У Відні була у будинку, де жив Вільгельм перед своїм ув’язненням.

В Австрії про Вишиваного дуже мало знають. Як, зрештою, і у нас.

– В твоєму попередньому романі "Фрау Мюллер не налаштована платити більше" прописані досить сильні жіночі постаті. В цьому романі також складається враження, що бабця Софія та онука Вільгельма Галина сильніші, ніж сам Вільгельм. Чому так склалось?

[L]– Творення образів сильних жінок є важливим у всіх написаних мною книжках. Їх багато в житті, але дуже мало в літературі і в кіно.

Патріархальність у суспільстві заганяє жінок на другий план, тобто жінка може бути сильною і повинна бути сильною, але вона не має права це показувати, не має права бути амбітною і виражати це відкрито та відверто, бо так не прийнято.

Так само в цьому романі мені було важливо створити подругу Вільгельма, з якою могли б можливими ці його партнерські стосунки. І ця жінка мала би бути не менш відкритою, сильною і нестандартною особистістю, ніж сам Вільгельм.

– Час у твоїй книжці як куля, а не лінія. Як у тебе змінилось сприйняття часу і пам’яті?

– Я дуже багато довідалась під час писання цієї книги. З різних джерел. Наприклад, мені було дуже важливо відтворити дитинство Вільгельма. Але я не знала, де взяти про це матеріали.

І я довго шукала якісь спогади, поки випадково не натрапила на мемуари його англійської гувернантки. Вона видала книжку, яка відразу стала бібліографічною рідкістю.

Я не знаю, наскільки ці спогади відповідають дійсності, але вони мені дуже допомогли у відтворенні цього фрагменту життя мого персонажа.

Найважче, що було в роботі над текстом – створити таку конструкцію, щоб велетенський обсяг матеріалу якось тримався купи і читався більш-менш легко. Адже дія книги відбувається протягом 150 років.

Важливо було також позбутися спокуси розповісти читачеві якомога більше. Бо дуже легко передати куті меду і зробити роман перенасиченим. Довелося багато вирізати, дописувати і переписувати.

Цю, як ви кажете, кулю було дуже непросто сформувати, значно легше було би написати хронологічно. Але мені було цікаво, щоб це читалося так, як працює наша пам’ять, яка асоціативно відтворює якісь шматки, тоді і сприймається усе це набагато жвавіше. Можна собі все краще уявити.

– То скільки часу ти потратила, щоб зібрати матеріал?

– Я ніколи раніше не писала книг, де було би так багато історичного матеріалу. Тож пошук і перевірка фактажу тривали фактично до самого кінця.

Уже на етапі фінального редагування я попросила редактора ще трохи зачекати і дати мені кілька тижнів на переписування розділу про австрійську імператрицю Сіссі, бо я випадково наштовхнулася на чудову монографію про неї і вирішила додати фактів і у свій текст, де ця неймовірна жінка коротко згадується.

Думаю, писання такого тексту в доінтернетну добу зайняло би суттєво більше часу, зараз інформація є значно більш доступною. Але як мінімум два роки мені доводилося на всі стипендії возити величезну валізу із книжками, яких не було в ніякому більше вигляді, тільки в друкованому.

Ці cпогади були зачитані до дір і я постійно мусила звірятися з назвами, історичними реаліями, давніми словами, які давно вийшли з ужитку. Це було важко, але і надзвичайно цікаво.

– То цей роман лише про Вишиваного?

– Це роман не тільки про Вишиваного і вигаданий пласт його біографії.

Це насамперед роман про Львів. Мені йшлося про певну реконструкцію Львова як міста, в якому співіснували кілька світів.

Коли ми читаємо мемуари з австрійського Львова, то не побачимо у ньому польських чи українських елементів і навпаки. Мультикультурне місто з цих книг часто відтворюється як простір, у якому ці культури не перетиналися. Але у реальному житті австрійський, польський і український Львови співіснували на тісних сусідніх вуличках.

Тож мені було важливо об’єднати у книзі всі ці три іпостасі, але хотілося зробити це не в уявному, міфічному, просторі, а зі збереженням документальної складової, зі справжніми листами, спогадами, фактами.

Мені хотілося написати текст, у якому можливе співіснування різних культур, і знайти постать, яка би в собі ці три культурні складові поєднувала.

Василь Вишиваний ідеально надається до цього. Він однаково близький і далекий до всіх цих культур. Ця книга є такою собі реконструкцією документального в художньому і художнього в документальному.

Фото і текст: Діана Горбань, спеціально для УП.Культура