"Східно-Західна вулиця. Повернення до Львова": уривок із книги юриста-міжнародника

Коли відомий юрист-міжнародник Філіп Сендс отримав запрошення прочитати для студентів-юристів лекцію у Львові, то вирішив, що це також чудова нагода відкрити для себе місто свого дідуся.

Тоді Сендс не здогадувався, що це стане початком семирічної роботи над книжкою.

Чому Львів став точкою відліку сучасного міжнародного права?

Який стосунок до цього мають найвидатніші юристи-міжнародники Лаутерпахт і Лемкін, чиї зусилля призвели до того, що терміни "злочини проти людяності" та "геноцид" включили до суду у Нюрнберзі?

Вибудовуючи потужну подорож-медитацію, автор врешті знаходить несподівані відповіді на питання про свою професійну сферу та про свою сім’ю.

Усе це – книга "Східно-Західна вулиця. Повернення до Львова", яка щойно вийшла у Видавництві Старого Лева.

Пропонуємо уривок із новинки читачам і читачкам УП.Культура.

Леон

1

Мої найдавніші спогади про Леона беруть початок із 1960-х років, коли він жив у Парижі разом зі своєю дружиною Ритою, моєю бабусею.

Вони мешкали у двокімнатній квартирі з крихітною кухнею на третьому поверсі пошарпаного будинку дев’ятнадцятого століття. Будинок стояв на півдорозі, якщо підніматися вулицею де Мобеж, в оточенні затхлих запахів і гуркоту потягів з Північного вокзалу (Ґар-дю-Нор).

Я навіть пам’ятаю деякі речі звідти.

Там була ванна кімната з рожевою і чорною плиткою, де у невеличкому просторі за пластиковою шторкою Леон проводив багато часу наодинці. Для мене і мого ще більш допитливого молодшого брата заходити на цю територію було заборонено.

Іноді, коли Леон та Рита виходили на закупи, ми тихенько пробиралися туди. З часом ми стали сміливішими і брали до рук та розглядали різні речі з дерев’яного столика, що стояв у кутку ванної кімнати і слугував дідові за письмовий стіл.

Там були розкидані різні папери, на яких дідусь щось нерозбірливо писав французькою та іншими іноземними мовами (дідова манера письма відрізнялася від усього, що ми бачили, слова на списаних аркушах розповзалися, наче павуки).

Столик також був завалений старими поламаними годинниками, які підживлювали нашу впевненість у тому, що він займався контрабандою годинників.

До дідуся з бабусею іноді приходили гості: дивні літні пані з чудернацькими іменами. Серед них вирізнялася мадам Шайнман – у чорній сукні зі смужкою коричневого хутра на плечі, білим напудреним лицем і червоною помадою на губах.

Вона говорила пошепки дивною говіркою, переважно про минуле. Я не розумів, що це за мова (згодом дізнався, що її мовою була польська).

Ще одним спогадом була відсутність фотографій. Я пригадую лише одну чорно-білу світлину, що гордо стояла у скошеній скляній рамці над каміном, який не використовували, – на світлині Леон та Рита у день свого весілля 1937 року.

Рита не посміхалася на цьому фото. Вона взагалі не посміхалася. Я це помітив ще зовсім малим і ніколи не забуду.

Здається, у дідуся з бабусею не було жодних альбомів з фотографіями, жодних фото батьків, братів і сестер (мені сказали, що їх давно вже немає) і жодних сімейних спогадів, виставлених на загальний огляд. Був чорно-білий телевізор, старі журнали "Парі Матч", які любила читати Рита, і жодної музики.

Про тяжке минуле Леона та Рити і часи до переїзду у Париж у моїй присутності або зрозумілою мені мовою не говорили. Нині, через більш як сорок років, я із соромом збагнув, що ніколи не розпитував дідуся і бабусю про їхнє дитинство. Якщо така цікавість і була, то її не можна було виявляти.

У тій квартирі здебільшого було тихо. З Леоном було легше, ніж з Ритою, яка справляла враження геть замкнутої в собі. Вона зазвичай була на кухні, часто готуючи мій улюблений традиційний віденський шніцель з товченою картоплею. Леон любив після того, як поїв, начисто витерти шматком хліба тарілку так, що вже й не треба було її мити.

У помешканні панувала атмосфера порядку і гідності. Друг родини, який знав Леона ще з 1950-х років, запам’ятав мого діда як стриману людину: "Завжди бездоганно виглядає, у костюмі, врівноважений, ніколи не нав’язує своє товариство іншим".

Саме Леон заохотив мене до вивчення юридичної науки. У 1983 році, коли я закінчив університет, він подарував мені англо-французький юридичний словник і нашкрябав на форзаці: "Для твого вступу у самостійне професійне життя".

Через рік він надіслав мені листа з вирізкою з "Ле Фіґаро". Це було оголошення про пошук англомовного юриста-міжнародника для роботи у Парижі. "Mon fils, – як він казав, – Що ти про це скажеш?". "Синку", – так він до мене звертався.

Лише тепер, через багато років, я почав розуміти, які Леонові довелося до того пережити жахіття і зберегти почуття власної гідності, бути чуйним і усміхненим.

Він був ґречною, палкою людиною з гарячим темпераментом, який іноді міг зненацька спалахнути гнівом; це був відданий соціаліст, який обожнював французького прем’єр-міністра Леона Блюма, любив футбол, дотримувався єврейських традицій.

Релігія була для нього чимось особистим, свою релігійність він ніколи не виставляв напоказ іншим. Його не цікавив матеріальний світ і він не хотів бути для когось тягарем. Важливими для нього були три речі: родина, їжа і дім.

У мене є багато щасливих спогадів, та все ж дім Леона і Рити ніколи не здавався мені радісним місцем. Навіть маленьким хлопчиком я відчував тяжку і напружену атмосферу, що тихо висіла в повітрі цього помешкання, якесь недобре передчуття. Я бував у них хіба раз на рік, але і досі пам’ятаю там відсутність сміху.

Вдома розмовляли французькою, але якщо йшлося про щось особисте, мої дідусь і бабуся переходили на німецьку, мову прихованих таємниць та історії.

Здавалося, що Леон не ходив на роботу або для його роботи не було необхідності рано виходити з дому. Рита не працювала. Вона дбала, щоб дім був охайним і акуратним, тож край килима у вітальні завжди лежав рівнесенько, наче під лінійку.

Як вони сплачували свої рахунки, було для мене загадкою. "Ми думали, що він під час війни торгував годинниками, – казала мені мамина кузина".

Про що ще мені було відомо?

Про те, що Леон народився десь далеко, у місті під назвою Лемберг, а потім ще малим хлопцем переїхав до Відня. Це були часи, про які він не став би говорити, принаймні зі мною.

"C’est compliqué, c’est le passé, pas important", – це усе, що він міг сказати про ті часи, тобто все дуже складно, це минуле, нічого важливого. Краще не допитуватися, зрозумів я, це захисний інстинкт. Стосовно його батьків, брата і двох сестер панувала повна і непробивна мовчанка.

Що ще? Він одружився з Ритою 1937 року у Відні. Їхня дочка Рут, моя мати, народилася через рік після весілля, через кілька тижнів після того, як німці увійшли до Відня, аби анексувати Австрію і приєднати її до нацистської Німеччини.

У 1939 році він перебрався до Парижа. Після війни у них з Ритою народилася друга дитина, син, якого назвали французьким ім’ям Жан-П’єр.

Рита померла у 1986 році, коли мені було двадцять п’ять.

Через чотири роки Жан-П’єр загинув у автокатастрофі разом з двома своїми дітьми, моїми єдиними кузенами.

У 1993 році Леон приїхав на моє весілля до Нью-Йорка і через чотири роки після цього помер на дев’яносто четвертому році життя.

Лемберг він забрав із собою у могилу, разом із шарфом, який йому у січні 1939 року подарувала матір. Як розповіла мені моя мама, коли ми прийшли провести його в останню путь, це був прощальний подарунок з Відня.

Ось, мабуть, і все, що мені було відомо, коли я отримав запрошення зі Львова.

2

За кілька тижнів до моєї подорожі до Львова ми сиділи з мамою в її світлій вітальні у північному Лондоні. Перед нами лежали два старих портфелі. Вони були напхані фотографіями і паперами Леона, вирізками з газет, телеграмами, паспортами, посвідченнями, листами і записками.

Більшість усього цього була ще з віденських часів, втім деякі документи – ще з ранішого періоду життя у Лембергу. Я ретельно вивчив кожен папірець і як онук, але й також як судовий адвокат, який любить купу доказів.

Очевидно, Леон мав причини зберігати деякі документи. Ці пам’ятні речі, мабуть, ховали в собі важливу інформацію, закодовану у мові та контексті.

Невеличку частину документів, що становлять особливий інтерес, я відклав набік. Там було свідоцтво про народження, яке підтверджувало, що він народився 10 травня 1904 року у місті Лемберг. Документ також містив адресу.

Також була інформація про родину, про те, що його батька (мого прадіда) звали Пінкас і він був власником невеличкого готелю. Пінкас – те саме, що Філіп або Філіпп.

Леонову мати, мою прабабусю, звали Амалія, але усі називали її Мальке. Вона народилася 1870 року у містечку Жолкєв, що десь за п’ятнадцять миль від Лемберга. Її батько Ісаак Флашнер був торговцем збіжжям.

Інші документи я поскладав окремо.

Старий потертий польський паспорт з імперським орлом на світло-коричневій обкладинці був виданий Леонові у липні 1923 року у місті Львув як мешканцеві цього міста. Я здивувався, оскільки думав, що він австрієць.

Ще один паспорт. Цього разу з темно-сірою обкладинкою, що викликала у мене шок. Виданий у грудні 1938 року Німецьким Рейхом у Відні, цей документ мав зображення іншого орла, який сидить верхи на золотій свастиці. Це був так званий Фремденпас, проїзний документ, виданий Леонові, оскільки його було позбавлено польської ідентичності і він був особою без громадянства (штатенльос), без національності і усіх колишніх прав.

Серед Леонових паперів було три таких посвідки: друга видана моїй матері у грудні 1938 року, коли їй було шість місяців, а третя видана моїй бабусі Риті у Відні, три роки по тому, восени 1941 року.

Я додав до цих документів ще трохи паперів.

Невеличкий клаптик з тонкого жовтого паперу, складений вдвоє. З одного боку він був порожній, інший бік містив ім’я і адресу, написані олівцем гострим почерком. "Міс Е.М. Тілні, Норидж, Анґлєтерр".

Три маленькі фотографії, на кожній з яких було зображення одного і того самого чоловіка у формальній позі, з чорним волоссям, сильними бровами і злегка бешкетним виразом на обличчі. Він носив костюм у тонку смужку і, видно, любив краватки-метелики та хустинки.

Ззаду кожної світлини, здається, однією і тією ж рукою було підписано дату: 1949, 1951, 1954. Імені вказано не було.

Моя мама сказала мені, що вона не знає, хто така міс Тілні і хто цей пан у метелику.

Я поклав до купки четверту фотографію, трохи більшу за попередні, але теж чорно-білу. На ній було зображено групу чоловіків, дехто з них був у військовому однострої, які прогулюються поміж дерев і великих білих квітів.

Хтось дивився у фотокамеру, інші мали більш скрадливий погляд, а одного з них я відразу впізнав: високий чоловік у самому центрі фото, лідер у військовій формі, яка, як я собі уявляв, мала б бути зеленою, туго підперезаний чорним ременем.

Я знав цього чоловіка і того, хто стояв позаду нього – у нечіткому зображенні можна було упізнати обличчя мого діда Леона. На зворотному боці фотографії Леон написав: "Де Голль, 1944".

Я забрав ці документи додому. Міс Тінлі та її адреса висіли у мене на стіні над робочим столом, поряд з фотографією 1949 року з паном у метелику. Світлину де Голля я вставив у рамочку.

3

Я вирушив із Лондона до Львова наприкінці жовтня, під час "вікна" у моєму робочому розпорядку, після слухання у Гаазі у справі, яку Грузія порушила проти Росії, звинувачуючи її у расовій дискримінації групи людей.

Мій клієнт, Грузія, висунула звинувачення у тому, що в Абхазії та Південній Осетії порушуються права етнічних грузинів, що суперечить міжнародній конвенції .

Більшу частину першого перельоту з Лондона до Відня я переглядав подання в іншій справі, що висунула Хорватія проти Сербії стосовно "геноциду". Звинувачення були пов’язані з убивством людей у 1991 році у Вуковарі, які призвели до наймасштабніших у Європі масових поховань з 1945 року.

Я подорожував зі своєю матір’ю (скептичною, схвильованою), з овдовілою тіткою Енні, яка була колись заміжня за братом моєї мами (спокійною) і своїм п’ятнадцятирічним сином (допитливим).

У Відні ми сіли на менший літак, аби подолати 650 кілометрів на схід, через невидиму лінію, яка колись позначала межу, де проходила "залізна завіса". На північ від Будапешта літак зменшив висоту у безхмарному небі над українським курортним містечком Трускавець, тож ми змогли побачити гори Карпати і, у далечині, Румунію.

Ландшафт навколо Львова – "криваві землі", як їх описав один історик у своїй книзі про жахіття, яке діялось тут через Сталіна і Гітлера – був рівнинним, лісистим, з обробленими полями, що рясніли навколо селищ і невеличких приватних господарств з червоними, коричневими і білими дахами над будиночками, де живуть люди.

Ми мали пролітати саме над маленьким містечком Жовква, коли у полі зору з’явився Львів з його хаотичною забудовою на околицях, притаманною колишнім радянським мегаполісам.

Потім ми побачили центр міста, бані і шпилі величних будівель, що виринали "один за одним із зелені пагорбів", вежі, які стануть мені знайомими – "Святого Юра, Єлизавети, Ратуші, Кафедрального собору, вежа Корнякта і Бернардинів", які були такими дорогими серцю Віттліна.

Я бачив, але ще тоді не знав, що це бані Домініканського собору і Оперного театру, копець Люблінської унії (Високий замок) і Лиса гора, що "увібрала кров тисяч мучеників" під час німецької окупації. Я ще ознайомлюся з усіма цими визначними місцями.

Літак вирулив на зупинку біля низької будівлі. Вона б чудово вписалася у старі часи, у книжку про Тінтіна, наче ми знову у 1923 році, коли аеропорт мав ім’я Скнилів.

Симетричні для родини і міста історичні дати: імперський залізничний дворець міста відкрили 1904 року, саме тоді, коли народився Леон; аеропорт Скнилів було відкрито 1923 року, коли він покинув місто; новий аеропорт постав 2010 року, коли сюди повернулися його нащадки.

Старий термінал не дуже змінився за минуле століття: з мармуровим холом і масивними дерев’яними дверима, пильними, зовсім юними охоронцями, вбраними у зелені однострої, наче з "Чарівника країни Оз", які гаркають на всіх, не маючи на це повноважень.

Ми з рештою пасажирів стояли у довгій черзі, яка поволі звивалася до дерев’яних кабінок, де сиділи похмурі співробітники імміграційної служби, кожен з величезним, зле припасованим зеленим кашкетом на голові.

– З якою метою до нас? – спитав службовець.

– Читати лекцію, – відповів я.

Він безпорадно витріщився. Тоді повторив моє слово, але не один раз, а тричі.

– Лекцію? Лекцію? Лекцію?

– Університет, університет, університет, – відповів я. Це викликало у нього посмішку, а я отримав печатку в паспорті і право на в’їзд. Ми пройшли митницю, минули темноволосих чоловіків, які у блискучих шкіряних куртках курили цигарки.

На таксі ми попрямували до старого центру, минаючи пошарпані будівлі дев’ятнадцятого століття в архітектурному стилі Відня і прекрасний український греко-католицький собор Святого Юра, проїхали повз колишній галицький парламент, далі виїхали на головний проспект міста, що впирається в Оперний театр з одного боку, і має дивовижний пам’ятник поетові Адаму Міцкевичу – з іншого.

Наш готель був розташований близько до середньовічного центру, на вулиці Театральній, яка за поляків називалася ulica Rutowskiego, а за німців – Lange Gasse. Щоб простежити назви і підтримати відчуття стосунку до історії, я взяв із собою на прогулянку три мапи: сучасну українську (2010 р.), стару польську (1930 р.) і ще давнішу австрійську (1911 р.).

У свій перший вечір у Львові ми шукали будинок Леона. Я мав адресу з його свідоцтва про народження у перекладі на англійську, який зробив у тодішньому місті Львув такий собі Болеслав Чурук.

Професор Чурук, як багато хто у цьому місті, мав складне життя: перед Другою світовою війною він викладав в університеті слов’янську літературу, потім працював перекладачем для Польської республіки, допомагаючи сотням євреїв міста Львув отримати підроблені документи під час німецької окупації. За ці зусилля радянська влада відплатила йому після війни в’язницею.

Переклад професора Чурука свідчив, що Леон народився у будинку 12 на вулиці Шептицьких, і що його прийняла на світ акушерка на ім’я Матильда Агід.

Нині вулиця Шептицьких називається так само, як і за Польщі, вона розташовується неподалік від кафедрального собору св. Юра.

[L]Щоб туди дістатися, ми обійшли площу Ринок, захопливо розглядаючи будинки купців п’ятнадцятого століття, пройшли повз міську Ратушу і собор Єзуїтів (який за радянських часів був зачинений і використовувався як архів і книгосховище), далі вийшли на непримітну площу перед собором св. Юра, зі сходів якого нацистський губернатор Галичини д-р Отто фон Вехтер вітав новобранців "дивізії Ваффен СС Галичина".

З цієї площі ми за кілька хвилин дійшли пішки до вулиці Шептицьких, названої на честь Андрея Шептицького, славетного митрополита, архієпископа Української греко-католицької церкви, який у листопаді 1942 року видав пастирське послання під назвою "Не вбивай".

Будинок номер 12 був двоповерховою будівлею кінця дев’ятнадцятого століття з п’ятьма великими вікнами на першому поверсі, поруч з будинком, на якому фарбою з балончика було намальовано велику зірку Давида.

З міського архіву я згодом отримав копію будівельних планів і дозволу на будівництво. Я дізнався, що будинок було зведено 1878 року, що він мав шість квартир, що у ньому було чотири вбиральні спільного користування і що на першому поверсі був готель (можливо, той, яким управляв батько Леона, Пінкас Бухгольц, хоча каталог фірм міста за 1913 рік вказував його як власника ресторану за кілька будинків вище, під номером 18).

Ми зайшли всередину. На першому поверсі постукали у двері і їх відчинив старший пан Євген Тимчишин. Згідно з його словами, він народився там 1943 року, під час німецького панування у місті. "Євреї пішли, – додав він, – квартира була порожньою".

Запрошуючи нас увійти, його приязна, однак сором’язлива дружина з гордістю показала нам розширену кімнату, яка була для подружжя рідною домівкою. Ми пили чорний чай, милувалися картинами на стінах, говорили про виклики, перед якими стоїть сучасна Україна.

За крихітною кухнею у задній частині будинку був невеличкий балкон, на який ми вийшли з паном Євгеном. Він носив стару військову шапку.

Ми посміхалися, світило сонце, перед нами, як і в травні 1904 року, вимальовувався собор св. Юра.

Філіп Сендс

"Східно-Західна вулиця. Повернення до Львова"

Переклад: Павло Мигаль

Видавництво Старого Лева

Заголовне фото: Pakhnyushchyy/Depositphotos