Актор Роман Ясіновський: Завдяки "Кіборгам" жінки починають розуміти, що саме роблять на війні чоловіки

Український актор Роман Ясіновський зіграв одного з бійців з позивним "Гід" у фільмі "Кіборги", який цього року подивилися більш ніж 320 000 глядачів.

Фільм став абсолютним фаворитом другої національної кінопремії "Золота Дзиґа".

Сам актор Ясіновський ще у 2014 році хотів поїхати на схід, захищати країну, але в день коли він вирішив йти у військкомат, йому запропонували хорошу роботу і він залишився.

Роман певен, що поза фронтом він і його однодумці намагаються приблизити мир у нашій державі.

"Українській правді. Життя" актор розповів, що саме, його поєднує з "Гідом" і чим його приваблює робота у театрі.

Український актор Роман Ясіновський зіграв одного з бійців з позивним "Гід" у фільмі "Кіборги"

– Чи змінилось ваше життя після виходу "Кіборгів" – можна сказати, що ви відразу стали популярним?

– Ні. Я не прагну популярності, просто дуже люблю свою роботу. Хотілось би мати більше роботи.

– Пропозицій щодо зйомок після "Кіборгів" побільшало?

– Так. Але, чесно кажучи, мене завжди не залишає думка, чи взагалі я в тій професії, в якій повинен бути.

– Чому такі думки?

– Наразі в Україні акторство як професія сприймається дещо несерйозно. Наприклад, я працюю паралельно у Франції, то там мені значно комфортніше працювати.

У нас в кіно і на телебаченні випускається багато продуктів задля того, щоб тільки розважати глядача, а не спонукати його думати.

Хоча якщо зараз мені запропонували б якийсь не зовсім хорошої якості серіал, напевно, я погодився б, але не з того, що хочу зніматися, а тому, що необхідно заробляти гроші.

Це певна безвихідь, бо хочеться працювати, люблячи свою справу, у виставах чи фільмах, які тобі близькі.

– Щодо гонорарів . У акторів вони знизились з 2014 року. При цьому деякі можуть за день заробити середню зарплатню. Наскільки це правда?

– Так, правда, тому що сума гонорарів залишилась у гривнях за доларовим еквівалентом станом на 2014 рік.

Я не дуже люблю говорити про фінансові речі, але гонорар звичайно важливий для актора. Як і для кожного, хто робить свою справу.

Говорити про те, що актор заробляє за один день у зйомках гроші, що дорівнюють середній заробітній платі у нашій країні – не зовсім правильно і коректно. Це нестабільна професія – сьогодні є зйомки, а завтра немає.

Але іти до театру і працювати лише на ставку – особливо нічого не вирішить. Я працюю як запрошений актор у театрах "Золоті ворота" і "Дах" в тих виставах, які я люблю. Хоча думки про трудовий стаж приходять часто.

Роман працює як запрошений актор у театрах "Золоті ворота" і "Дах"

– У "Золотих воротах" на вашу виставу "Тату, ти мене любив?" за два тижні практично неможливо купити квитки. З режисером і керівником театру Стасом Жирковим ви відразу знайшли спільну мову?

– Ми давно знайомі. Уперше працювали в проекті "Схід-Захід" у 2016 році. Ми зі Стасом думаємо в одному напрямку. І він для мене як режисер дуже комфортний.

Стас насамперед вміє слухати, а не просто втілює свою ідею.

– Це дуже потужна вистава, де кожен глядач може для себе знайти щось близьке. Власне у вашому житті подібні ситуації в сім'ї були?

– Так, були. Я шукаю в кожній темі щось своє, особисте, інакше не зможу це зіграти. А якщо не зможу, тоді відмовляюсь. Інколи це потрібно робити.

– Часто відмовляєтесь?

– Не часто, але трапляється. В такому випадку завжди пояснюю причину.

"Тату, ти мене любив?" – це моє, тому що в житті є схожі речі у стосунках з моїм батьком. Я його дуже люблю, але ми про це не часто говоримо один одному.

І справа не тільки в цьому. Окрім сім’ї, ми навіть іншим людям інколи забуваємо говорити просто "дякую" або "люблю". Ми хочемо це сказати, але якось боїмося. Тому що сказати, наприклад, "люблю" – це велика відповідальність, як на мене. З дитинства мене вчили, що за свої слова треба відповідати.

Вистава про те, що в житті завжди необхідно шукати діалог, як сина з батьком, так і сестри з братом. Щасливе життя буде тоді, коли люди знайдуть цей діалог. Або будуть у постійному пошуку.

Ми постійно репетируємо цю виставу, їздимо з гастролями і кожен раз відкриваємо щось нове. І це дуже круто. Власне, чим мене і приваблює робота в театрі – пошук чогось нового.

Ти приходиш на виставу і розумієш, що саме цей уривок з діалогу ти раніше робив не так, а зараз це відчуваєш інакше і виділяєш нові акценти. Робота актора, я вважаю, це постійний пошук і будування себе.

Роман Ясіновський у ролі бійця з позивним "Гід"

– У травні має вийти вистава "Погані дороги", де йдеться про Донбас (за п'єсою Наталки Ворожбит). У грудні цю виставу побачили у Великобританії. Чим вас зацікавив матеріал і кого ви граєте?

– Яка саме роль, не буду говорити – подивитесь на прем’єрі. Зацікавив сценарій Наталки, тому що я вважаю її однією з найкращих сценаристів і драматургів сьогодення.

По-друге, талановитий молодий режисер Тамара Трунова, з якою мені комфортно працювати.

Можливо, багато людей вважають, що тема Донбасу вже "дістала всіх", але на мою думку, це буде актуально до того часу, поки ця війна не закінчиться. І ми не повинні ніколи забувати такі теми.

Звичайно, не маніпулювати цим, як, наприклад робить це Росія на тлі Другої світової війни, говорячи, що нібито перемоги досягли тільки завдяки росіянам. Ми ж всі знаємо, що це не так, бо перемогу здобули спільними зусиллями і ціною життя різних народів: українців, білорусів, казахів та багатьох інших.

– Ви були на Донбасі?

– Під час воєнних дій – ні.

– Але ви хотіли піти на фронт захищати країну. Коли саме відчули цю потребу?

– Після Майдану і з початком війни на сході, у червні 2014 року, в мене не було роботи ні в театрі, ні у кіно. Тоді вирішив піти на фронт, обрав день, коли піду до воєнкомату, але напередодні мені зателефонували і запропонували дуже хорошу роботу, і я зрозумів, що це знак.

Зараз вважаю, що можу зробити більше тут, ніж там. Але якщо буде оголошено військовий час, то поїду на схід країни.

Насправді після "Кіборгів", дехто нам, акторам і авторам фільму, закидає, що нібито ми піаримось на війні. Це безпідставні звинувачення, якби нам було все одно, "Кіборги" були б черговим, "шароварним фільмом", а на мою думку, поки що, це один з найкращих фільмів зроблених в Україні.

– Власне "Кіборги" – це наша зброя в певному сенсі. Як ви проходили кастинг на роль "Гіда"?

– Я сам напросився до Ахтема Сеітаблаєва, написав йому, що хотів би взяти участь у кастингу. Він пообіцяв запросити.

Коли почався кастинг, я був в Одесі, не зміг приїхати, але записав відео і відправив по Facebook. Потім приїхав, мене ще раз запросили, а згодом вже затвердили на роль "Гіда.

Мене привабила його незламність духу. Це людина з непростою долею, яка в своєму житті часто себе переборювала, що і я намагаюсь робити.

Після полону мій герой не відсиджувався, а знову пішов воювати, вдосконалювати і перемагати самого себе. Я теж так хочу.

– Які відгуки від глядачів "Кіборгів" вас вразили?

– У Житомирі волонтери нам сказали, що завдяки "Кіборгам" різко зменшилась кількість розлучень у сім'ях військових.

Жінки починають розуміти, що саме роблять на війні їхні чоловіки. І це ще один доказ того, що "Кіборги" – це потрібне кіно.

– Ви сказали, що працюєте у виставі у Франції? Як вас запросили туди?

– Це вистава "Антігона", режисер Люсі Берелович, що була створена на базі театру "Дія" в Україні. На прем’єру до нас приїхав французький імпресаріо і запросив нас на гастролі.

Далі ми місяць працювали над виставою у Шербурі, щоб адаптувати її до французького глядача – і в цей час в театрі не грали жодного спектаклю.

Минуло вже два роки, але й досі вистава популярна, і ми періодично туди їздимо. В ній задіяно багато людей, масштабні декорації – це дуже дорога вистава, навіть за мірками Франції. І тому, коли я спостерігаю за нашим театром, стає сумно.

– Чому?

– Взагалі я проти державного театру в тій формі, в якій він зараз існує.

Необхідно запровадити систему кастингу акторів на виставу, а не через призначення, як це наразі відбувається. Тоді буде якість вистави.

Саму виставу потрібно грати до тих пір, поки вона заробляє гроші – збирає зал. Але не через примусовий метод, коли дітей приводять зі школи, а вони глузують з артистів. Це принижує акторів, які потім ідуть на проби у кіно, а режисер скаржиться, що актор не може слова сказати.

У Франції театр підтримується державою, але штат не роздутий, як у наших державних театрах. Там працює директор і технічна група. Керівник вирішує, які саме вистави будуть йти у конкретному театрі.

"Жінки починають розуміти, що саме роблять на війні їхні чоловіки". Фото Андрій Швачко/Facebook

– Як вважаєте, чого прагне український сучасний глядач?

– Хлєба і зрєліщ. Глядач в нашій державі, на жаль, не звик думати, не звик серйозно сприймати щось зі сцени. Йому це не властиво, але талановиті режисери ставлять вистави таким чином, щоб захоплювати публіку і спонукати її думати.

Проблема в тому, що більшість людей дивиться телевізор, де виробляють контент для одурманювання глядача.

Все настільки спрощується, що нівелюється якість, критичне мислення. Деколи приходжу на проби у серіал, намагаюсь знайти щось цікаве, зробити це якісно, а мені кажуть: "Не парся!".

Зараз, в основному, в телевізійному продукті головне – не харизма і працьовитість актора, а те щоб він гарно виглядав у кадрі, красива голова яка говорить.

Часом згадую інтерв'ю актора Олексія Серебрякова, який сказав, що мовляв, ми будуємо красиві міста, фасади, а коли заходиш у двір, то бачиш, що знаходишся серед сміття. Тому, може, краще почати не з фасаду, а з середини?

На жаль, в Україні велика зацикленість на "фасадах". В мене деколи таке відчуття, що телевізійний україномовний продукт, навмисно роблять неякісним.

– Можливо, це внаслідок багаторічного засилля російськомовного контенту на нашому телебаченні?

– Може, і так. Україномовний продукт не сприймається серйозно. І поки це не зміниться, ніякого результату не буде.

[L]Ще я не розумію, коли кажуть, що немає українських акторів. А їх треба вирощувати, але багато російських акторів продовжують їздити до нас на зйомки у кіно, серіали.

Ми звикли, роблячи щось своє, повертати голову в бік тільки Росії, а ми маємо розуміти, що є й інші напрямки.

– Чого ще бракує для розквіту українського кіно?

– Віри в себе. В те що, ми зможемо зробити кіно завдяки наполегливій і чесній праці над собою.

Ірина Голіздра, спеціально для УП.Життя