Як це – бути солісткою однієї з найкращих опер у світі. Історія львів’янки Зоряни Кушплер

Здається, Зоряна завжди знала, що буде оперною співачкою.

Її тато Ігор Кушплер був народним артистом і солістом Львівського національного театру опери та балету ім. С. Крушельницької.

Мама Ада – багаторічний декан вокального, диригентського та факультету народних інструментів Львівської державної музакадемії ім. МиколиЛисенка.

З двох років Зоряна відвідувала оперний театр, а тепер працює солісткою Віденської опери, яка входить в п’ятірку найкращих у світі. 

В інтерв’ю "УП.Життя" співачка (мецо-сопрано) розповіла про самодисципліну, запах львівської опери та радить твори, з яких варто почати знайомство з цим мистецтвом.

– Як би ви пояснили оперу людині, яка ніколи в ній не була та її не розуміє?

– Маю дивовижний досвід зі своїм чоловіком. Коли ми познайомилися 10 років тому, він мені одразу заявив, що не любить оперу. Я подумала, як в анекдоті: "Викреслюємо" (сміється).

Але так сталося, що ми постійно зустрічалися в несподіваних місцях: то на вулиці, то в ресторані. Симпатизували один одному, почали зустрічатися. 

Думаю: "Ні, так же ж з оперою не може бути". Кажу: "Давай спробуємо з легкого репертуру. Беру тобі квиток у ложу, і як тільки не сподобається, встаєш і йдеш. Чекаєш мене в буфеті, на вулиці, в ресторані навпроти, де хочеш".

Перша наша опера – "Пікова дама". Він залишився до кінця. Потім інша вистава – лишився. І так далі. Коли дійшли до "Арабелли" Ріхарда Штрауса, я була впевнена, що точно піде, а не пішов! 

Людина, яка до 45 років терпіти не могла оперу…

Молоді люди зараз звикли до підсиленого звуку, вухо не налаштоване на природній звук.

Живий звук є в опері, в камерній, симфонічній музиці, там, де нема підсилювачів. Відкриваєш рот – і маєш те, що маєш, а не десь підкрутили, десь забрали і все чудово.

Тепер ми з чоловіком відвідуємо оперу регулярно: як на мої вистави, так і просто вдвох. Навіть коли відпочиваємо в інших країнах.

Думаю, йому було легше прийти в оперу через кохану жінку. 

Але Віденська опера практикує таку річ: у нас 4 місяці на рік – квітень, травень, червень і вересень – висить на вулиці великий екран, де ідуть прямі трансляції вистав.

Це надзвичайно заохочує глядачів. Ви йдете повз театр, а тут таке видовище, ще й безкоштовно.

Люди зупиняються, дивляться, і в багатьох з’являється думка, чи не піти в театр.

До того ж, квиток можна придбати від трьох євро (стояче місце), і до 250 євро.

– Віденська опера входить в число найкращих у світі. Чим вона виділяється з-поміж інших?

– У нас найбільший репертуар в світі – 54 опери. Понад 300 вистав у сезон. Щодня вистави практично без вихідних.

– Якщо опера настільки популярна у Відні, чи впізнають вас на вулицях?

– Безумовно. Постійно. Артистів знають. У нас в опері 2500 місць і все розпродано щодня. Квитки знайти дуже важко. Треба заздалегідь купувати. "Чорний" ринок теж процвітає.

– Квитків?

– Так. Коло театру ходять люди в камзолах аля Моцарт і продають квитки. Це офіційний "чорний" бізнес. Ніхто їм нічого не каже.

– Чи може опера стати масовою?

– Ні. Це все-таки елітарне мистецтво. Як живопис, він не може бути масовим. Щоб знатися на цьому мистецтві, потрібно бути в курсі справи.

В оперу треба йти, підготувавшись: почитати лібрето хоча б. 

У нас в опері є екрани, на яких йде переклад текстів опери шістьма мовами. Ви обираєте мову і дивитеся переклад усю виставу. Але згодіться, що увесь час дивитися в комп’ютер і не бачити, що на сцені…

– З чого варто почати знайомство з оперою?

– Це індивідуально. Я б почала з раннього Верді-"Ріголетто", "Травіати".

Також Доніцетті, "Кармен" Бізе, звісно. І якщо сподобається, потрохупереходити на важку артилерію (сміється).

– Маєте улюблені українські опери?

– Звичайно. "Украдене щастя" Мейтуса. Фантастична музика, написана на дуже високому композиторському рівні, вдало використаний фольклор і твір Франка. 

– Коли ви сказали батькові, що хочете стати оперною співачкою, він попередив вас, що це важкий хліб. Що він мав на увазі?

– Я потім зрозуміла (сміється). Ми дуже залежимо від здоров’я, нервової системи, від вокальних данних, який Господь дав, від вчителя, якого ти зустрів, завжди треба стежити за своїм зовнішнім виглядом.

Важливою є дисципліна. Але мені подобається мати контроль над собою.

Людина має вміти опановувати себе. Тато завжди казав: "Зоряна, май стрим". У відповідних ситуаціях ніби чую його голос: "Стримайся!". Це дуже організовує, а потім бачиш результат.

– Наскільки ви мали себе стримувати ще до кар’єри за кордоном, у студентські роки?

– Я цьому вчилася. Звичайно, коли тобі 18 років, і на дискотеку хочеться піти, і з друзями погуляти. Всі гуляють, а ти маєш о 23:00 іти спати, ну як? (усміхається) Але всьому свій час.

Була певна свобода від батьків, але вони пояснювали, що і як. І я з часом почала розуміти: якщо затримаюсь десь допізна на дискотеці… Там голосно, ти розмовляєш, голосові зв’язки втомлюються, ще в той час курили поряд, а зранку встаєш без голосу.

Це означає ніякого навчання, вилітаєш на 2-3 дні часом. Бувало, захрипала і на тиждень вилітала.

Зрозуміла, ці кілька додаткових годин псевдозадоволення не еквівалентні тим проблемам, які виникають через них.

Я зробила свій вибір. Зрозуміла, що хочу досягти певних висот, завжди хотіла співати в найкращих оперних театрах з найкращими співаками.

Дискотеки, друзі – це одне і те саме. Це не розвиває тебе. 

– Тому й питаю про обмеження, бо голос – найбільший скарб оперного співака.

– Але ти маєш це збагнути. Батьки строго до цього ставилися. Десь на третьому курсі я прийшла до тями і після того в нас почалися успіхи.

– Як це – працювати з власним татом?

– Нам було непросто, але ми знайшли стежку. В нас не було виходу. Я знала, що хочу співати і що, крім тата, мене ніхто не навчить. Тато знав, що хоче, щоб я добре співала. В нас був спільний інтерес і звичайно любов!

Були різні моменти на початку: я плакала, тато нервувався… Але потім ми прекрасно займалися. Почалися успіхи – він дуже цим пишався. 

До останнього ми з ним займалися. Комп’ютер стояв на роялі, і ми по скайпу проводили уроки.

Навіть у театрі перед виставою телефонувала йому на кілька фраз. Він прибігав для цього з роботи… Слава Богу, що в нас з татом були такі стосунки, що я виправдала його вклад в себе і продовжую це робити.

–  Якою ви з дитинства пам’ятаєте львівську оперу?

– У львівської опери свій запах. Коли туди приходжу, його відчуваю. Так у жодному театрі нема. Приємно пахне гримом, мастикою, якою цей грим змивають, щось таке.

– Яким є закулісся опери?

– Мене воно здивувало в дорослому віці. Сам процес роботи дуже напружений. Я тоді не знала, що треба стільки репетицій, що це в такому ритмі на Заході відбувається.

У нас по 6 годин репетицій на день: три години зранку і три – ввечері. Це не означає співати 6 годин в повний голос, ти сам вирішуєш, де що хочеш попробувати.

У нас хороші стосунки між солістами. У Віденській опері – 60 штатних солістів, не враховуючи гостьових.

Думаю, стосунки з колегами хороші й тому, що тато завжди вчив: "Зоряна, не затримуйся в театрі довше, ніж це потрібно". 

Засідання на кавах в буфетах – не моє. У мене є сім’я. Хочу провести час з сином, з чоловіком. А якщо це перерва між репетиціями – на ту ж йогу сходити, яку дуже люблю.

– Балерина Катерина Кухар в інтерв’ю сказала, що багато балерин до 35 років так і не наважилися народити дитину, бо бояться, що не зможутьповернутися на сцену. Як у опері? Наскільки страшно піти в декрет?

– Страшно. Але після того, як я народила – не страшно. 

Думаю, це насаджені стереотипи, повна дурня. Я повернулася на концерти через 6 місяців після пологів, до театру – через 8. 

– Вас не гнітить, що ви постійно мусите себе контролювати?

–Я люблю гарно вдягатися, а гарні речі сидять на тобі, коли ти у гарній формі. Думаю, набагато більше гнітить, коли не можеш стриматись. Бо совість є, і вона не спить (сміється).

– Вам доводиться в чомусь собі відмовляти заради голосу? Може, не їсте морозива вже 20 років…

20 років тому запитала це свого тата. Він сказав: "Зоряна, треба вміти співати". Все можна їсти, хіба що організм щось не сприймає.

– Буває, що в артиста зникає голос на сцені?

Буває. У нас була прем’єра "Валькілій". Головний герой заспівав першу дію, другу дію вже щось співав, щось на октаву нижче. 

Він був зранку у лікаря. Йому сказали, що горло червоне, але співати можна, зв’язки в порядку. 

До третьої дії всі зрозуміли, що співати він не може.

І на третій дії за кулісами з нотами стояв інший співак, була пряма трансляція, і він замість нього співав.

– У вас були такі ситуації?

– Була дуже давно. Прийшла в театр, почала розспівуватись – і все, голос пропав. 

Моя колега за кулісами співала всю виставу, а я ходила по сцені в костюмі. Це непросто, але що робити? 

– Ви відмовлялися колись від партій?

– Звичайно. Треба співати те, що підходить по голосу. Є партії, які хотіла б співати, починаю вчити і чую, що не моє, що втомлююсь.

Є речі, які бачиш, що треба попрацювати добре і вийде, а є – що не твоє.

Думаю, співати "свій" репертуар – запорука вокального довголіття. Будь-які перевантаження голосу – це зношування матеріалу.

– Є вік, коли артист уже покидає оперну сцену?

– Як у кого складається. Буває, закінчуються контракти і співака більше не кличуть, хоча він і велика зірка. Буває, уже пора, а артиста далі ангажують і він не йде. Я прошу в Бога розуму відчути, коли треба піти.

Колись читала книжку співачки Бригіти Фассбендер. Вона закінчила сольну кар’єру, коли відспівала свій сольний концерт, їй було близько 60.

Це був гарний концерт, приїхало багато її друзів, вони після концерту разом сиділи в ресторані, і вона подумала, що це був би прекрасний вечір, щоб закінчити кар’єру.

Коли їй сказали: "Навіщо ти це зробила? Ти прекрасно відспівала", вона відповіла: 

"Так, але мій голос уже не такий, яким він був. І я хочу піти зі сцени, коли я це помітила, а не публіка". Це дуже мудро.

Ірина Андрейців, УП