Режисерка фільму "Клондайк" Марина Ер Горбач: Військові воюють на кордоні, а ми – за камерою

Українська режисерка Марина Ер Горбач отримала нагороду американського кінофестивалю "Санденс" за найкращу режисерську роботу за фільм "Клондайк".

Стрічка – про місцеву родину, яка опинилася в епіцентрі подій авіакатастрофи рейсу MH17 "Малайзійських авіаліній" 17 липня 2014 року в селі Грабове Донецької області.

"Це передусім картина, яка нагадує, що війна в Україні йде з 2014 року, і від того, є ця повістка в західних медіа, чи ні – війна не зупиняється", – пояснює режисерка.

"Клондайк" – четверта повнометражна робота Марини Ер Горбач. Вона також є авторкою сценарію.

"Українська правда. Життя" поспілкувалася з режисеркою про створення фільму, геополітичний контекст і очікування від прокату.

Українська режисерка Марина Ер Горбач. Автор: Рафаль Новак

– Фільм "Клондайк" – про що чи про кого ця стрічка? Судячи з тизеру – про родину на війні?

– Так. За фабулою – це фільм про родину, яка чекає на першу дитину. Ірка і Толік живуть майже на кордоні України і Росії, у селі Грабове, на місці авіакатастрофи МН17. А якщо говорити про "нутро" картини, то це, насамперед, моя особиста боротьба з власними страхами.

Незважаючи на те, що я живу вже тривалий час у Стамбулі, я дуже сильно емоційно прив'язана до подій в Україні. У якийсь момент спіймала себе на думці, що мені стало дуже страшно за свою родину, друзів, близьких.

Постійний страх переповнював мене настільки, що треба було його кудись виплеснути, перевтілити. Вихід – створити кіно. "Клондайк" – жіночий погляд на події і мій особистий протест цьому страху.

– А коли фільм вже був готовий, ви позбулися цього страху?

– Насправді, це сталося ще на початку зйомок, коли мене оточили молоді креативні та енергійні люди. Військові воюють на кордоні, а ми – за камерою.

Відчуття спільноти, яка може реалізувати велику справу, надає мені сміливості в реалізації своїх задумів. Також надихає, коли ти живеш на одній хвилі з поколінням, котре попри війну прагне і створює мистецькі продукти. Це акумулює велике бажання промотувати Україну.

Мені завжди цікаво говорити про силу спротиву України, а ніж про те, як ми, нація, боїмося сусідню державу, котра постійно намагається нас принизити, нападає та маніпулює.

Мене часто запитують: а як вам зараз дивитися кіно, коли знов поблизу кордону велика кількість техніки? І я відповідаю, що мені наразі легше, бо я щось зробила, зокрема, цей фільм.

– Цікава деталь: дата вашого дня народження – 17 липня – збіглася з датою збиття літака. Чи це вплинуло на щось?

– Дата народження вплинула на те, що я постійно спостерігала цього дня за інформаційним простором. Наприклад, спочатку було величезна увага до трагедії МН17 у ЗМІ. Та кожного року її ставало все менше й менше.

Коли сталася трагедія, війна в Україні прозвучала у геополітичному просторі, бо для багатьох у світі до того вона була, скоріше, локальною проблемою. Увага до України посилюється лише тоді, коли з'являється загроза міжнародній спільноті, як-от сьогодні. Страх Європи, що вони можуть стати сусідами з РФ, акумулює їхню увагу до України.

Власне, у фільмі є маркери того, що ми на кордоні: але питання в тому, який це кордон – твого будинку, території, між державами або світовий контекст.

– Чому вирішили саме так назвати фільм так само, як американський серіал?

– Через назву ми маємо можливість комунікувати, особливо з міжнародною аудиторією про індустріальну складову Донбасу. Про місцеве населення та завойовників, піднімати питання корінних народів.

Зізнаюся, в мене є ще і неофіційна версія такої назви фільму: так називається одна комп'ютерна гра, за мотивами якої в фільмі навіть є епізод.

Кадр з фільму "Клондайк"

– Чи претендує "Клондайк" на точність відображення реальності? І де межа документування реальності і художньої складової?

– Ми намагалися бути максимально прискіпливим щодо візуалізації фактів, наративів, пов'язаних з трагедією МН17. Так, у нас було багато документального матеріалу, який ми не використали, але через те, що суд ще триває.

Проте такі обмеження у фільмі реалізувались у творчі рішення того, як примусити глядача включити свою уяву, підключитись до емоцій та переживати історію живих. Це було свідоме рішення.

Українська аудиторія, яка більше розуміє контекст, зчитає для себе ці образи, а міжнародна аудиторія буде запитувати: що там відбулося, намагатися назвати речі своїми іменами.

До речі, для мене було важливо, що після показу на "Санденсі", критики, (які не є ані проукраїнськими, ані проросійськими), у рецензіях написали саме слово war – війна, а не конфлікт. Цей висновок глядач зробив сам для себе.

– Ви сказали, що не могли використовувати певні матеріали – що саме?

– Наприклад, ми не могли в 2019 році використовувати реальні імена, а лише в образах натякнути про кого йде мова. НВО зняв серіал про Чорнобиль, коли вже всі факти були всім відомі.

Якщо завдяки "Клондайку" великі міжнародні кіностудії звернуть увагу на тему МН17 і, коли суд закінчиться, зможуть створити серіал-розслідування. За матеріалом це міг би бути проєкт рівня "Чорнобиль".

Наразі ми оперуємо образами, стиками подій, які генерують у глядача постійні запитання.

– Де саме знімали фільм? Чи були якісь обмеження щодо локацій, враховуючи невеликий бюджет фільму?

– Ми знімали недалеко від Одеси, тому що нам потрібен був певний ландшафт. В Інституті географії нам порадили три області, у яких ми шукали локацію.

Перед зйомками, під час карантину, наш співпродюсер та оператор-постановник фільму Святослав Булаковський поїхав в пре-тур шукати правильну локацію, а вже потім підключилась уся команда.

Кадр з фільму "Клондайк"

– Акторський склад – Оксана Черкашина, Сергій Шадрін і Олег Щербина. На жаль, Сергія Шадріна вже немає з нами. Розкажіть, як ви його знайшли?

– Сергій Шадрін багато років знімався на другорядних ролях. У нього доволі бандитський типаж, і мене це насторожувало. Ми з кастинг-директоркою Танею Симон шукали контрасти в зовнішності й характері. Ніколи не прошу актора на першій пробі грати роль, важливо зрозуміти його можливості. Це як перевірка хорошого спортсмена.

Пам'ятаю, як він прийшов першим на кастинг. Я його попросила зіграти абсолютно протилежний до ролі образ – хлопчика, який вперше прийшов в дитячий садок, боїться виховательку, намагається адаптуватися. І мене вразило, наскільки він класно це зробив!

Відразу стало зрозумілим, що це наш герой, але треба було ще подивитися інших акторів. Дуже тішуся, що він зіграв у нас, і дуже боляче, що він так рано пішов з життя.

– Від українських режисерів і кастинг-директорів можна почути, що зараз тренд на нові обличчя у серіалах і кіно, мовляв, шукають немедійних акторів. Ви теж шукали таких?

– Насамперед, я шукала своїх героїв. У мене не було ніяких обмежень – медійні актори чи ні.

Режисер у пошуку свого ідеального касту, як звір – він уважно ходить по лісу і на нюх намагається знайти тих, хто зможе втілити його задум. Нам потрібні були наші актори – з певною пластикою, великим спектром можливостей та акторською дисципліною.

– А як обрали акторку Оксану Черкашину, яку глядачі знають за фільмом теж про Донбас – "Погані дороги" Наталки Ворожбит?

– Оксана Черкашина – з Харкова, а я завжди слідкую за акторами звідти, тому що моїм викладачем з акторської майстерності був неймовірний Віталій Савчук з Харкова, і я знаю їхню акторську школу. А Оксану я побачила на сцені Театру на Лівому березі у виставі "Погані дороги" режисерки Тамари Трунової.

На той час ще не було фільму Наталки Ворожбит. Ми одразу ж запросили її на зйомки першого тізеру "Клондайку". Найбільше зачепила її сильна жіноча енергія – це акторка, яка своєю майстерністю і жіночою природою, пластикою, змогла зіграти ключові мізансцени, що є квінтесенцією взагалі всього фільму.

Коли я знайшла Оксану, то не мала ніяких сумнівів, що історія складеться, бо у фільмі надважливою є виконання жіночої ролі.

– До того ж погляд жінки-режисера зазвичай має інший ракурс на тему війни.

– Це правда. І міжнародна аудиторія це теж зчитує. Були особисті повідомлення з подякою, що фільм не смакує естетику війни. А я якраз ставила собі режисерське завдання зробити анті-war film – проти війни, проти насилля, проти військової агресії, і при цьому не промотувати війну як явище, не переводити смерть в візуальний атракціон. За відгуками, здається, нам це вдалося.

Команда фільмк "Клондайк"

– Після 2014-2015 років в Україні коли почалася хвиля фільмів, вистав про вплив війни на життя і події на Донбасі, то дехто обережно ставився до цього, мовляв, треба дистанціюватися в часі, а вже потім працювати над темою. Як думаєте, чи на часі зараз знімати фільми про Донбас або логічніше це робити через певний період?

– Можу говорити лише про себе – мені ніякої дистанції не потрібно. Моя позиція зрозуміла. Я не розглядаю у фільмі війну під лупою. Якщо режисер ставить собі саме таке завдання, то рано чи пізно буде змушений перейти певний етичний кордон. І глядач може бути до цього не готовим, хоч з мистецької точки зору фільм буде точним.

Але я мала іншу мету – боролся з власним страхом: я не хотіла пестити в собі жертву, тому в фільмі спостерігаю за родиною, яка тут і зараз вже живе у війні.

– Якщо сприймати цей фільм як певний інструмент у гібридній війні, то яким чином його використовувати на свою користь?

– По-перше, це покази для фестивальної аудиторії, яка цікавиться мистецтвом і політикою, вона самостійно зробить висновки.

Вважаю, що "Клондайк" дуже вчасно потрапив у контекст – глядачі Санденсу, Берлінале та інших фестивалів, де зранку читають новини про українсько-російський кордон, а ввечері дивлячись кіно – ніби потрапляють на бекстейдж цих новин.

І в цей момент ніхто з екрану їм не говорить – є герой і антигерой, є праві і не праві, а показують – ось родина, яка живе своїми блоками життя, у які вриваються трагічні події. У фіналі фільму глядач самостійно можете дати ім'я цим подіям.

Марина Ер Горбач: "Для мене було важливо, що після показу на "Санденсі", критики, (які не є ані проукраїнськими, ані проросійськими), у рецензіях написали саме слово war – війна, а не конфлікт. Цей висновок глядач зробив сам для себе"

– Фільм створено у копродукції з Туреччиною – там вже бачили його?

– У широкому прокаті – ще ні. Такі фільми спочатку проживають міжнародний тур. Бачили лише ті, хто причетний до його виробництва.

– У контексті останніх політичних подій, коли Туреччина намагаєтся виступити як посередник між Україною і РФ, наскільки така кінематографічна копродукція допоможе посилити позицію нашою держави?

– На мистецькому рівні Туреччина сприймає цей фільм як свій – пишається ним, інформаційно підтримує. Ну і, будемо відвертими, Санденс та Берлінале – гіганти кінобізнесу, звісно, партнери горді. Але відчуваю, що наразі така культурна підтримка є частиною поваги до українського спротиву в цілому.

– А нащо Туреччині підтримувати українські фільми?

– Краще запитати представників їхньої кіноіндустрії. У турецьких медіа "Клондайк" зараз з’являється як єдина стрічка від Туреччини на "Санденсі" та Berlinale, це дуже престижно для індустрії.

– А які точки дотику у кіноіндустрії можуть бути між Україною і Туреччиною?

– На минулому пітчингу Держкіно ми разом з турецькими партнерами подавали проєкт дитячого фільму за мотивами українського письменника Сашка Дерманського. Чому з української сторони цей проєкт тоді не отримав підтримку – я не знаю, і мене це сильно засмучує.

Велика спільна тема – це кримські татари. Серед них багато біженців, як після окупації Криму, так і з часів депортації.

Також між Україною і Туреччиною є більше ментальних подібностей, ніж здається на перший погляд. Оскільки я тут живу певний час, то бачу ставлення до дітей, родини, приватної власності, гостинності. Між нами багато спільного саме у контексті людських взаємовідносин.

Але і є багато відмінностей. Наприклад, питання жінок-режисерок: в Україні – ціла когорта, а у Туреччині – вкрай мало.

– Чому?

– Кіно – це колективна робота, і якщо ти береш на себе зобов'язання бути керівником, то твої підлеглі, команда мають з повагою ставитися до тебе. І якщо в Україні для реалізації фільму треба 60% енергії на переконання кіногрупи, що я є керівником, то у Туреччині – всі 240%.

Мова не про професійні здібності режисерки, а про те, щоб зайняти потрібне місце в головах певних груп людей.

– Нагорода на американському фестивалі "Санденс" за найкращу режисерську роботу міжнародної програми World Cinema Dramatic Competition – як це вплине на прокат фільму?

– Нагорода – це увага до фільму, а значить до теми, яка зараз дуже актуальна.

– А які у вас очікування від Берлінського кінофестивалю, що розпочався 10 лютого?

– Особисто очікую прожити радість прем‘єри в залі з глядачами. А ще очікую, що європейські прокатники стануть партнерами в мистецькій боротьбі України.

– Коли український глядач побачить "Клондайк" у кінотеатрі? І які у вас очікування від українського прокату?

– Я би вже була готова показати фільм в Україні, але є певна ієрархія показів авторського кіно. Спочатку – на престижних міжнародних фестивалях. Було б влучно, якщо у кінотеатрах фільм показали восени.

У липні – річниця катастрофи MH17, тому будемо шукати можливість зробити окремий показ ближче до цієї дати. Я б дуже хотіла, щоб на "Клондайк" прийшла його аудиторія, бо це ще і фільм, який зроблений з великої подяки тим, хто не втомлюється боротись за свої принципи.

Ірина Голіздра, спеціально для УП. Життя

Вас також може зацікавити:

Що там у кіно: "Носоріг" Сенцова, "Паралельні матері" Педро Альмодовара та ще 4 фільми лютого

Режисерка та сценаристка Наталія Ворожбит: Ми зараз починаємо замовчувати події на Донбасі

Хочете дізнатися більше здоров'я та здоровий спосіб життя? Долучайтеся до групи Мамо, я у шапці! у Telegram та Facebook.