"Фільм ніколи не буде цікавіший за пацанів, які зі "Стугни" валять російський танк". Інтерв’ю з актором Павлом Алдошиним

Війна, яка триває понад 8 років, для декого залишалася непоміченою до 24 лютого.

Герой фільму "Снайпер. Білий ворон" Микола також не одразу помітив, що зло вдерлося в його дім.

Микола – колишній екопоселенець і пацифіст із Донеччини.

До весни 2014 року він жив у єднанні з природою у власноруч створеній землянці, подалі від людей.

Однак російські окупанти загарбали його землю, вбили його дружину і зруйнували світ навколо, тому чоловік став снайпером.

У героя є реальний прототип – Микола Воронін з Горлівки. Він також був диваком-екоактивістом і вчителем математики, який жив з дружиною у "норі" та доглядав тварин.

Однак після того, як окупанти познущалися з його товариша у 2014 році, Микола став на захист України і був одним із "кіборгів", які захищали Донецький аеропорт.

Фільм "Снайпер. Білий ворон" завершили у 2021 році, а в український прокат випустили у День Незалежності.

Головну роль у стрічці зіграв Павло Алдошин.

Головну роль у фільмі "Снайпер. Білий ворон" зіграв актор Павло Алдошин з Херсонщини. Фото: @paldoshyn/Instagram

Актор родом із Генічеська, як і герой фільму, не міг подумати, що його рідна Херсонщина може опинитися в окупації.

Нині він захищає Україну в лавах ЗСУ. На фронті Павло перебував і тоді, коли стрічка вийшла на екран – у 31-й День Незалежності.

"Українська правда. Життя" поспілкувалася з Павлом про його досвід війни на екрані і в реальності, близькість із персонажем та особисті метаморфози, рідну Херсонщину в окупації та культурний фронт в тилу.

"Мій герой – це людина, яка дуже сильно любить свою землю"

– Як почалася ваша робота над цим фільмом і чому саме ви стали виконавцем головної ролі?

– До моєї агентки Жені дійшла інформація, що триває кастинг на українську військову драму, і мене захотіли спробувати на головного персонажа. Вирішальною в отриманні моєї ролі, як сказав режисер, стала моя пісня, яку я колись записав і виклав у YouTube. Режисер сказав: "Якщо він так мислить і відчуває, то він покаже Миколу на екрані".  

Кадр із фільму "Снайпер. Білий ворон"

– Як би ви описали вашого персонажа?  

– Мій герой – це людина, яка дуже сильно любить свою землю. І це не просто слова "Я люблю Україну". Мій герой любить землю нагально – тоді, коли їй щось потрібно. Для нього любов – це давати. До війни він хотів створювати блага на всій землі.

І навіть екологічний експеримент, який він влаштував, це про любов до землі. Він знаходив альтернативні відновлювальні джерела енергії. Вирив собі яму, "нору", в якій вони жили з дружиною. 

Він робить все для того, щоб його земля квітла. Коли на землю, яку він хотів зробити квітучою, прийшла російська загарбницька армія, йому нічого іншого не лишилося, як спочатку створити умови, щоб ця земля квітла, а потім її засівати. Тому на той момент його користь полягала в тому, щоб захищати землю у війську.

"Мій герой – це людина, яка дуже сильно любить свою землю"

– Що ваш герой робить зараз, якщо уявно продовжити сюжет фільму? Він перебував би зараз на фронті?

– Стовідсотково. І прототип героя зараз на фронті. Більшість свого часу він на фронті. Служить з 2014 року. Коли я спитав у нього, що змінилося після 24 лютого, він відповів "нічого". Людина відчувала цю небезпеку. Для нього війна почалася не 24 лютого, а у 2014 році. 

– Ви якось сказали, що ваш герой дуже суперечливий і ви обрали ризикований спосіб наблизитися до нього. У чому полягав ризик і чому цей герой для вас такий незвичний?

– Якби ми брали персонажа Миколу як реального воїна, який зараз перебуває на фронті, брали його біографію і намагалися підпорядкувати її системі Станіславського, тобто причинно-наслідковій лінії, ми б дуже швидко спіткнулися, тому що сам Микола, прототип – дуже складний персонаж. І те, що з ним відбувалося протягом його життя і донині – дуже суперечливе. 

Тому ми пішли шляхом довіри. Ми відчували цього персонажа таким, яким він став у фільмі. І Мар’ян, режисер, зрозумів, що я відчуваю цього персонажа правильно.  

"Я ніколи не служив у армії, але це завжди було моєю мрією". Фото з бекстейджу

– Ви спілкувалися з прототипом героя Миколою особисто?

– Спілкувався, але вже після того, як ми відзняли більшу частину фільму. Мар’ян влаштував зустріч, і ми зустрілися вперше. У нас не було завдання робити копіпаст з реальної людини на персонажа.

"Він робить все для того, що його земля квітла"

– Як тривали зйомки фільму і ваша підготовка до нього? У вас раніше не було ні бойового досвіду, ні досвіду військових ролей. Як ви готувалися до цього?

– Я ніколи не служив у армії, але це завжди було моєю мрією. Не опинитися в армії, а відчути на собі, що таке армія, що таке військова система. Мій запит був почутий. Я почав тренуватися і готуватися до цієї ролі.

Для мене було важливо, щоб персонаж, якого я зображую, був переконливим, щоб все було трушним, справжнім, наскільки це собі можуть уявити професіонали, які зі мною працювали.

 – Вас консультували нацгвардійці?

– Ні, мене тренували люди з такої організації "Дике поле". Це люди, які займаються військовою підготовкою. Також там військові отримують підвищення кваліфікації. Там працюють справжні професіонали, які передавали свій досвід мені. 

"Це була така собі невеличка підготовка перед великою повномасштабною війною"

– Наскільки складною була фізична підготовка? Снайперська робота навіть у кадрі незвична, до неї треба готуватися. Як це було?

– Я дуже хотів отримати максимум від занять, на які ми погодилися з продюсером і режисером. Щоб це було не "дивись, ось так ставиш руку, ось так ногу. Коли летить міна, ми робимо перше, друге, третє. Коли поранення, ми робимо так і так". Щоб це були не просто слова, а навички, які я здобував протягом 2 місяців. 

Я не страждаю слабким тілом, я завжди підтримував його у формі, тому мені це допомогло не перевантажуватися на перших порах, але все одно було фізично важко. Те, що я робив під час вправ, виходів, завдань – це вже незвичне для цивільної людини навантаження.

Це і голод, і виживання, і пересування по різній місцевості, полем, лісом, болотом. Під час цього стрільба, маскування – навички, якими має володіти снайпер.

Я частково опанував їх за допомогою інструкторів і небайдужих студентів "Дикого поля". Не можу сказати, що повною мірою, тому що на це треба покласти пів життя.

– Наскільки ці навички допомогли вам у нинішній службі?

– Зараз вони рятують мені життя. Це була така собі невеличка підготовка перед великою повномасштабною війною. 

"Я, як людина, яка воює, в залі дивлюся на цю стрічку, як на щось дуже справжнє"

– Фільм розповідає історію про 2014 рік. Наскільки війна, на вашу думку, змінилася?

– Для мене єдине, що змінилося – це наявність тяжкого, важкого озброєння, яке нам надають західні друзі. Все решта – те саме.

Російська армія намагається окупувати всю територію України. Українці, які з цим не погоджуються, чинять опір. І роблять це дуже успішно. Все решта – це час, зброя і кров.  

– Наскільки ваші емоції у фільмі відрізняються від реальних, коли зараз ви самі на війні? Чи було таке, що ви, опинившись на війні, переосмислили якісь сцени?

– Я подивився цей фільм не так давно, якщо чесно. Уже всі мої колеги його побачили, навіть військові, а я до останнього не бачив, тому що ми були на фронті. Є сцени, які я б зараз зробив інакше. Це вже усвідомлення не через логіку, а через кров.

Але я, як людина, яка воює, в залі дивлюся на цю стрічку, як на щось дуже справжнє. Немає в ній приблизності. Єдина відмінність у тому, що раніше я не був на фронті, а зараз є. 

"Мій перший бій був у Мощуні. Одразу м'ясорубка"

"Для мене війна почалася, як і для всіх цивільних людей – вибухами о 4 ранку". Фото: @paldoshyn/Instagram

– Повернімося до 24 лютого. Як почалася для вас велика війна і як ви вирішили доєднатися до Збройних сил?

– Для мене війна почалася, як і для всіх цивільних людей – вибухами о 4 ранку і думками "О, почалося". У мене в голові було два пункти: перше – убезпечити свою сім’ю, а друге – піти на фронт, захищати свою землю. І ще була третя думка: "Чому я вчора не заїхав на заправку долити до повного бака?". 

Я одразу написав знайомим хлопцям, з якими ми працювали над фільмом, що готовий долучитися до спільної справи. Вони досвідчені, тому я одразу вирішив зв’язатися з ними. Я був у Києві, чекав на вказівки, поки ми вирішували, як можемо бути корисними під час захисту Київської області. Власне, так і почався мій шлях до лав ЗСУ. 

– Яким був ваш перший бій?

– Мій перший бій був у Мощуні. Одразу м'ясорубка. На той момент ми звикли до вибухів, мін, кацапських гелікоптерів, які над нами періодично шастали. Це полегшило наше перебування там, але це був бій абсолютної міскомунікації. Між підрозділами не було комунікації і це була така "каша".

Було дуже емоційно, тому що це було вперше. Слава Богу, тоді всі наші, хто виїхав, повернулися.

"Найважче на фронті – це втрата своїх"

– Що зараз найважче дається на службі?  

– Найважче на фронті – це втрата своїх. Це дуже тяжко переживати, перебувати в цьому, тому це породжує певну відстань. Якщо не хочеш, щоб було боляче, не зближуйся з людьми максимально. Водночас ми всі стоїмо один за одного, тому тримати дистанцію дуже важко. Все решта можна пережити – це час, кров і ресурс. 

– Чи перетинаються історії вашого героя з вашими особистими історіями війни? Наскільки ви схожі?

– Думаю, ми схожі, тому що ми зараз обидва військовослужбовці і в нас одна ціль. І коли зустрічаємося з прототипом героя Миколою, нам є про що помовчати. Ми з ним досі спілкуємося, обговорюємо новини. Висловлюємо думку одне одному. Часто ця думка полярна. І це прекрасно. Ми в цьому знаходимо діалог. 

"Найбільша особиста мотивація – прийти у своє село переможцем"

"Ця земля є для мене дуже сильною мотивацією. Це Херсонщина, Генічеськ, село Семихатки". Фото: @paldoshyn/Instagram

– У вашого персонажа сталася метаморфоза після загибелі дружини, втрати близьких і рідної "нори" – це стало поштовхом до того, щоб він став військовим. Я хотіла запитати про вашу сім’ю, ваше рідне місто Генічеськ, яке зараз в окупації. Чи залишилися там ваші рідні? Як вони та ваше місто живуть в окупації?

– У мене залишилося там усе рідне. Навіть не люди, а місце. Авжеж, там є мої родичі, мої сусіди, яких я дуже люблю. Моя мама там жила, але я її звідти забрав з допомогою свого друга. 

Зараз там залишилися мої друзі, родичі. Ця земля є для мене дуже сильною мотивацією. Це Херсонщина, Генічеськ, село Семихатки, де проходило моє дуже яскраве дитинство. Моє місце сили.

Якщо я туди не їжджу, у мене починається криза. А я там вже не був майже рік, і цього року туди не поїхав. Через кого? Через русню, яка перейшла кордон української землі і хоче робити чорні справи на моїй землі. 

"Люди, які не поважають свою землю, прапор, країну – це трутні, пристосуванці"

– Що найбільше мотивує боротися далі? 

– Для мене найбільша особиста мотивація – не як громадянина України, а власне моя, дуже особиста – прийти у своє село переможцем. Принести у своє село повітря, якого там зараз немає через те, що там зараз перебувають війська російської армії. 

Я хочу подивитися людям в очі. Тим, хто їздить зараз на машинах з літерами Z. Тим, хто каже "нехай би Росія, аби не стріляли, аби не бомбили". Я не розумію, як вони продовжуватимуть жити на цій святій для мене землі. Мені хочеться подивитися їм в очі і спитати: "Як? Ця земля дала вам усе, а ви так її зраджуєте?". 

Для мене люди, які не поважають свою землю, прапор, країну – це трутні, пристосуванці. Вони не є корисними для цієї землі, вони не оздоблюють і  не кохають цю землю. Вони просто такі: "ну, бляха, так вийшло, ми народилися в цій дірі". 

"Мені хочеться подивитися їм в очі і спитати: "Як? Ця земля дала вам усе, а ви так її зраджуєте?"

– Серед ваших знайомих виявилися такі люди?

– Я вам більше скажу: я знаю їхні імена, координати, чітко, поіменно. У мене є список цих людей. Я хочу поїхати на Херсонщину, бо я знаю цю місцевість, а для військових це дуже важливо. На початку війни це було моє надзавдання – їхати на Херсон.

– Але, на вашу думку, більшість людей все-таки проукраїнські і чекають на Україну?  

– Мене цей факт дуже ображає і непокоїть, але в Генічеську реально багато "сєпарських" настроїв. Не кажу, що всі. Є багато проукраїнських, але й багато "сєпарів". Ця проблема більша, ніж росіяни. Московитів ми виженемо. А коли це заблудша українська душа – велике питання, що з нею робити. 

"Фільм ніколи не буде цікавіший за пацанів, які зі "Стугни" валять російський танк"

"Я відчув, що я можу бути ефективнішим на фронті". Кадр з фільму

– Чи поділяли ви у певний період своєї кар’єри позицію, що культура і мистецтво поза політикою? Чи що актори не мають воювати, а мають тримати умовно культурний фронт?

– Я вважаю, що кожен має нести відповідальність за рівень власного сумління та свідомості. Якщо цей митець робить для перемоги України у війні більше, ніж він би міг робити на фронті як боєць – будь ласка. Якщо він вбачає в цьому свою силу і розкривається в цьому до останньої краплі поту – окей.

Я відчув, що я можу бути ефективнішим на фронті, тому що маю певні навички, які можуть бути корисні.  

"Митець не може стояти осторонь, бо він не може покинути своє тіло"

– Але мистецтво не поза політикою і не поза війною? 

– Колись я міркував так: "Не думай про війну, війни не буде. Своїми думками про війну ми її продовжуємо". Мені за це не соромно, бо зараз я вже думаю інакше. Коли й*бнуло 24 лютого, то мене нормально так трухануло. Я ж думав, що якщо вірити, що війни не буде, то її і не буде. А вона є. 

Так само я думав і про митців. Ніби митець спілкується з астралом, завжди перебуває в ефірі, тому має транслювати щось надвисоке, недоступне іншим людям. Але це помилка.

Якщо митцю прилетить ракета в будинок, нічого він вже думати не зможе. Тому логічно, що митець не може стояти осторонь, бо він не може покинути своє тіло.

Якби він міг зробити так: "О, війна, я побіг" – скинув тіло, воно охололо, лежить на вулиці, а він душею десь літає. Тоді так, без питань. Але я не знаю таких прикладів. Усі митці – живі, фізичні істоти. Якщо війна стається, вона стосується всіх живих істот.  

"Вагомого зараз в мистецтві бути не може. Це моя думка"

– На вашу думку, чого зараз бракує нашим митцям для наближення перемоги?

– Якщо чесно, я зараз поза контекстом того, що відбувається в культурному житті. Можу лише сказати, що я зараз відчуваю до культурного середовища. Відчуваю, що зараз під час війни всі ці спроби культурних діячів створити щось вагоме в мистецтві – нездійсненні. Вагомого зараз в мистецтві бути не може. Це моя думка. 

Зараз у нас дуже активний фронт. Він змінюється кожної хвилини. Коли митці намагаються створити щось дуже якісне, дуже кайфове, глибоке – воно через хвилину нас уже не стосується. Вже інший світ, інша енергія, інші ритми. Це стосується всього – музики, графіки, живопису, кіно, театру. 

Щось вагоме ми можемо зробити, лише переосмисливши події, вийшовши з цього простору, відволікшись від нього. Коли ми будемо спостерігати минуле збоку, а не перебувати в ньому зараз.  

"Душа буде очищатися від багнюки, лайна, металу, солярки, пластиду та вибухівки, які висипалися на нашу землю"

– Тобто після перемоги?

– Авжеж. Спершу буде така хвиля "переможності". Будемо пів року чи рік придумувати щось на тему перемоги, а от далі почнеться щось дуже вагоме, свідоме, чисте. Може десь незручне, але глибоке і потрібне. 

Душа буде очищатися від багнюки, лайна, металу, солярки, пластиду та вибухівки, які висипалися на нашу землю, через фізичне очищення землі. Українці будуть викопувати, розміновувати, повертати безпеку землі.

Те саме буде відбуватися на культурному фронті. От тоді, митці, ваш вихід.  

"На війні все те саме, тільки дубль один"

– У фільмах про війну зазвичай є наліт пафосу – не всю гірку правду показують в кіно. Як би ви це оцінили, адже ви самі грали військову роль, а тепер опинилися поміж солярки та крові в реальності?  

– Я почну відповідь з цитати мого режисера, якого я дуже поважаю – режисера цього фільму Мар’яна Бушана. Я йому якось написав СМС-ку про те, наскільки війна схожа на те, що ми робили в кіно. Він мені відповів: "Єдина відмінність – це відсутність дублю". На війні все те саме, тільки дубль один. 

Стрічка, яку ми зняли – художня. Вона передбачає певний рівень вигадки, і це прекрасно. Це кіно, воно має бути дієвим. Актор має бути переконливим. Через це середовище кіно і середовище реальної війни існує по різних законах, хоча б через те, що на війні в тебе один дубль. 

Як любить повторювати ще одна з моїх улюблених режисерок Поліна Бараніченко: "Життя – найкращий режисер". Тому ніколи фільм не буде цікавіший за пацанів, які зі "Стугни" валять російський танк. 

"Я б подзвонив своїм дітям і сказав "Ви можете повертатися"

"Я б хотів зателефонувати своїй дружині і з нею помовчати або просто сказати їй "дякую". Фото: @paldoshyn/Instagram

– Чому глядачеві потрібно піти і купити квиток на фільм "Снайпер. Білий ворон"? 

– Тому що це кіно, яке на своїх початках було задумане режисером, як кіно про свідомість нації. Кіно про те, що нація усвідомлює сама себе з приходом війни на її землі. Оце тотальне, глобальне усвідомлення, яке гуртує всю націю, має вилитися в поході в кінотеатр. 

– На вашу думку, цей фільм зміг би "перевиховати" пацифістів?

– Я не думаю, що він має за мету таке робити. Він не несе повчального характеру, а просто показує людину, яка діє на користь власної держави, власної землі. А керувати вибором людини, яка це подивиться, у нас взагалі не стояло за мету. І Слава Богу, що є такий вибір. 

– Що перше ви зробите, коли Україна переможе?

– Я сподіваюся, що на той момент я буду дієздатний, зможу говорити і телефонувати. Я б хотів зателефонувати своїй дружині і з нею помовчати або просто сказати їй "дякую". Ця людина для мене і для перемоги України в цій загарбницькій війні Росії зробила дуже багато. Потім я б подзвонив своїм дітям і сказав "Ви можете повертатися". 

Олена Барсукова, "Українська правда. Життя"