"У книгах військових нема ура-патріотизму й пафосу", – дослідниця воєнліту Марина Рябченко

У книгах військових нема ура-патріотизму й пафосу, – дослідниця воєнліту Марина Рябченко

Твори українських військових все частіше потрапляють у літературні топи. Йдеться як про книги професійних письменників, які зараз воюють, захищаючи Україну від країни-агресорки Росії, так і про літературу, написану комбатантами, що друкуються вперше. На початок 2023 року український воєнліт вийшов на лідерські позиції за продажами – одразу у кількох видавництвах. Також популярність воєнної літератури засвідчила велика кількість імен у опитуванні, яке в кінці грудня 2022 оприлюднив письменник Мартин Якуб.

УП.Життя поговорили з викладачкою літератури, літературознавицею, дослідницею воєнліту Мариною Рябченко про те, що таке нова українська воєнна проза, чому її некоректно називати ветеранською, чи має вона художню цінність і чим докорінно відрізняється від усього раніше написаного.

Марино, в Україні усталився термін ветеранська література – які твори до неї зараховують?

"Ветеранською літературою" називають твори про війну від непрофесійних авторів і тексти від тих письменників, які мають бойовий досвід. Тобто це і книги учасників війни на Донбасі Артема Чеха, Бориса Гуменюка, Сергія Гридіна, які були письменниками до 2014-го, і твори вояків, які описали свій досвід, коли повернулись із фронту. З початку повномасштабної війни її учасниками стали ще більше професійних авторів – це і Олександр Михед, Артем Полежака, Ігор Митров, Артем Чапай. Дуже сподіваюсь, що їхні переживання, досвід потім з’являться у вигляді книг.

Стосовно термінології – вона досі не усталена. Якщо взяти визначення "ветеран" – то це людина, яка повернулась з війни – часто з тієї, що закінчилась. Наша ж війна триває і велика кількість авторів беруть в ній участь. Що стосується ветеранів АТОвців – то багато з них зараз продовжують воювати. Я свого часу пропонувала взяти термін "комбатантська" – комбатант це діючий військовий, який захищає, воює, або який залишається в активному резерві. Бо воєнна література це дуже широке поняття – її можуть писати як бійці, бійчині, так і цивільні люди – журналісти, волонтери, також ті письменники, які не беруть участь у війні.

ВІДЕО ДНЯ

Тоді давай у нашій розмові будемо використовувати термін "комбатантська література". Чим вона відрізняється від інших напрямів? Чому зацікавила тебе як дослідницю?

Книги про війну тих письменників, які не мають безпосередніх вражень, досвіду – часто просто неможливо читати. Якщо говорити про масліт – у так званих "цивільних" авторів переважають гіперболізація, пафос, ідеалізація героїв – якщо вояки, то "наші мальчики, наші сонечки". На початку війни на Сході можна було знайти лише одиниці дійсно класних книжок.

Комбатантська література цікавіша. Людина, яка пережила страшні події, в переважній більшості краще передасть свої враження, аніж людина без такого досвіду, яка намагається створити художній сюжет за чужими враженнями. Твори авторів із бойовим досвідом опукліші, правдивиші, позбавлені пафосу й ура-патріотизму. Навіть якщо така література може бути кострубато написана, погано відредагована, невичитана – але все одно ти ці тексти переживаєш.

Але ж образ захисника у "новій воєнній літературі" вже інший?

Так. У цих книжках простежується, що ми нарешті побороли постколоніалізм і антиколоніальне, які співіснували в суспільстві навіть після відновлення Незалежності. Про чистий постколоніалізм не випадало говорити. Його ознаки проглядались в постмодерністичній літературі, але вона не була тотальною. Були інші тексти, було інше життя. Говориш українською, вдягнув вишиванку – це не просто поклик, а своєрідний протест. Постійно мав виборювати свою позицію в засиллі імперських наративів. У ветеранській літературі вже ніхто не оглядається – ані "на маскву", ані на імперію.

Автори цілковито переборюють радянські наративи "вєлікой отєчественной". У нас цей міф не розрісся так. як у Росії, але все одно вплив був. У всякому разі до Революції Гідності точно. Ці всі печалі, пафос, про "дєдов, які воювали". Був образ жертовної героїчності, великого подвигу, радянського солдата як спасителя, сформований радянськими книгами, фільмами. Це відкладалось у свідомості, культивувалось. Відбувалась ідеалізація бійця.

Читання ж комбатантської літератури – показує інший бік війни. Також простежується "філософія національного чину" – не можу не воювати, бо на мою землю прийшов окупант. Не тому, що так сказала партія – а тому, що якщо я цього зараз не зроблю – загинуть мої товариші. Відповідно це перетворюється на повсякденну філософію.

Читайте також: Як українська культура виходить з тіні Російської Імперії: пояснює креативна директорка Українського Інституту

Найбільше це видно з щоденників, спогадів. Записи АТОвців демонструють таку собі "повсякденну героїчність". З одного боку, так, воїни – вони захисники, герої, але з іншого – не суцільно ясні сонечки. Армія це зріз суспільства, в якому не може бути все ідеально. У частині книжок можна побачити національне самостановлення – у того ж Валерія Ананьєва (Маркуса).

Марина Рябченко (на фото – праворуч) досліджує воєнну літературу з 2016.

Фото: Facebook Марини Рябченко

Коли ти почала цікавитись воєнлітом? Після роботи з військовими як волонтерка?

У 2016, відійшовши від свого волонтерства, вирішила почитати воєнну літературу – хотіла спробувати, чи зможу. Вживу чула історії від бійців і при думці, що це потрібно буде читати – мене всю пересмикувало, не хотіла цього. Бо зазвичай очікуєш важких, натуралістичних описів – а насправді все не так криваво.

Навпаки, дуже часто у книжках сучасних бійців нема цієї надмірності – можливо, вони навіть свідомо цього уникають, бо це теж для них живе й болюче. Книжки комбатантів, як правило, не є гіперболізовано трагічними або гіперреалістичними. Першою книгою, яку прочитала, була "Психи двух морей" Юри Руденка. Потім знайшла в мережі список воєнліту дослідниці Анни Скориної. Він користувався популярністю. На перше інтерв’ю на радіо пішли з нею наприкінці 2016 року.

А коли загалом почали з’являтись перші твори про російсько-українську війну на Донбасі?

Активно книжки почали виходити чи не в 2016 році. Бійці провоювали – хто рік хто півтора. Дуже часто казали, що вели замітки, щоденники. Після демобілізації вони вже просто почали їх видавати. Художка з’явилась дещо пізніше. Спочатку – і зараз це також спостерігається – було багато поезії. Паралельно – документальні тексти – ті ж самі щоденники, репортажі, есеїстика чи інша мала проза. Потім почали з’являтись більш розлогі тексти – повісті й романи. Зараз, якщо подивитись на так звану "стару" літературу про АТО – все більш-менш врівноважено: є поезія, документалістика й художні тексти.

А як дізнавались тоді про комбатантську літературу? Не пам’ятаю, щоби вона була на слуху…

Якщо брати ветеранське середовище – то в ньому автори, які писали воєнліт, були доволі відомі – навіть склався пул своїх зірок. Самі комбатанти намагались одне одного піарити. Можливо, потім з’явилась здорова конкуренція – а напочатку не було цього бажання вискочити один поперед одного – навпаки їм хотілось донести свою правду, пам'ять про своїх загиблих побратимів і розказати, що таке ця війна.

Воєнліту навіть вручали окремі премії – але вони були більш спорадичними: у 2016 Валерій Пузік переміг у конкурсі "Новела по-українськи", а у 2018 його збірка отримала 2-гу премію видавництва "Смолоскип". Тоді не йшлось про великі конкурси, на кшталт Книги року ВВС чи Шевченківки, а більш локальні. Щоправда. у 2018 "Книжка року" – зробили позаконкурсну номінацію на вибір читачів військова книга – там перемогли Сергій Лещенко (Сайгон), Мартин Брест і Олексій Петров. У них були призи глядацьких симпатій. Плюс премія пам'яті білоруського активіста євромайдану і журналіста, члена Самооборони Майдану, кавалера ордена героїв Небесної сотні Михайла Жизневського "Воїн світла".

На Шевченківську премію почали висувати із 2020 – тоді був скандал із Віталієм Запекою, коли його "Цуцик" не увійшов у короткий список. Також у 2020 роман Сайгона "Юпак" став книгою року ВВС. Тоді вже про книги комбатантів говорили значно більше – тож коли 2 важливі премії вручили Гасьці Шиян за її відверто слабкий роман "За спиною", – стало видно, що справжня правдива література про війну висувалась на маргінес – на неї закривали очі. Не порівняти з тією увагою, яка з’явилась до книжок комбатантів після лютого 2022.

Книга Костянтина Чабали "Вовче" спершу оформилась у соцмережах.

Фото: Facebook Книги_про_війну

Коли стало зрозуміло, що ця література якісною (популярною у читача)?

На 2018-2019 роки масив комбатантської літератури був уже серйозним. Можна було виділити якісні імена. У моєму топі книжок за той час було позицій 16. І список постійно поповнювався. Книжки були в різних жанрах. Для мене, наприклад, була значима книга Максима Петренка "Спокійної ночі" – це щоденник. На сьогодні Максим Петренко у списках тих, хто зник безвісти. З художньої прози – Влад Якушев "Карателі" – грубий фоліант, який проковтнула за кілька днів.

Знаковий "Безодня" Влада Сорда – про війну з використанням фантастики й містики, Дмитра Вербича "Точка неповернення" – вже були дуже міцні художні тексти. "Фуга смерті: 119 днів полону" Ігоря Михайлишина – музиканта, який потрапив у полон після виходу з Іловайська. Бомбезна книга – написана за структурою музичної фуги. Він музикант – використовує всі структурні елементи фуги в літературі. Якщо ти в цьому не розберешся – виходить какофонія. Як на мене, останній раз подібне зустрічала у Тичини в "Сонячних кларнетах", де в окремих віршах автор використав вертикальний контрапункт і їх необхідно читати, лише знаючи музичне багатоголосся.

Читайте також: Переклад під час війни. Кому цьогоріч вручають премію Drahoman Prize

А відколи комбатантську літературу почали сприймати як серйозний окремий розділ?

Як на мене, літературознавці активніше почали звертатись десь після 2019 року. До цього були поодинокі статті і мегадослідження Анни Скориної – був її список і намагання аналізувати ці явища. Але в науковому середовищі, в літературознавчому, траплялись лише окремі розвідки. Навіть якщо це була монографія, як у Оксани Пухонської, у Ярослава Поліщука – то комбатантська література не була центральною для дослідження, подавалась розділом. А якраз у 2019 – почала більше натрапляти на різні розвідки, статті – науковці почали активніше до цього звертатись. Було помітним пожвавлення. Можливо, не в останню чергу можна "завдячити" скандалам, які періодично зчиняються навколо ветеранської літератури. Власне у 2019 році трапився великий скандал із Книжковим Арсеналом – досі використовую фразу Максима Петренка "Битва при Арсеналі".

У 2019 на Книжковому Арсеналі працював ветеранський намет. Фото: Facebook Марини Рябченко

Частині ветеранських видавництв тоді відмовили у місці для стендів. Серед них був "Залізний тато" Дмитра Савченка, і ще кілька. Тоді Мартин Брест написав у соцмережах пост – за ним понісся грандіозний скандал, який нарешті оприявнив досить зневажливе ставлення до ветеранської літератури в середовищі професійних літераторів. Тоді висловились ряд більш і менш відомих письменників. Далі це повторилось у скандалі Андрій Кокотюха VS Валерій Маркус.

Ставлення до авторів-аматорів нібито й інтелігентно замовчувалось, але в принципі було помітним. Часто цитую вислів однієї з літераторок про те "нехай пишуть і складють – а потім прийдемо ми, справжні письменники, і напишемо на цьому матеріалі знакові романи". Але врешті розголос допоміг – частина читачів вперше дізнались, що у нас, виявляється, існують письменники-ветерани, щось пишуть.

Той же "Арсенал" породив дуже потужний проєкт – Ветеранський намет. Ідея належала Мартіну Бресту і спочатку була подана як жарт: "Як немає місця – давайте поставимо воєнну палатку". За це вхопились. Була одна з найбільш відвідуваних локацій на Арсеналі і одна з локацій, яка найбільше продала. Після цього почалось більш активна увага до комбатантської літератури. Виокремилась в окремий напрям – можемо умовно про це говорити як про пласт текстів від письменників з бойовим досвідом і дотичних до них – цивільні люди, які також пишуть про війну.

Новим поворотним моментом у розвитку комбатантської прози став початок повномасштабної війни?

Так, гадаю саме 24 лютого – бо війна торкнулась усіх і відповідно уже ніхто не може відпетляти. Спочатку здавалось, що всі українці об’єднались – було страшно, незрозуміло, важко передбачити, що буде далі. Також можемо говорити про різні досвіди: досвід переселенців всередині країни, досвід емігрантів, досвід людей, які втратили все одномоментно, плюс влились нові люди у лави армії.

Часто чую від друзів і знайомих, що сьогоднішня війна дуже сильно відрізняється від АТО. Також війна підсилила увагу до книжок військових про попередню фазу війни, які продовжують виходити. За підрахунками Анни Скоріної, попри складний рік, у 2022 вийшло близько 100 найменувань воєнліту. Це, наприклад, книга Влада Якушева "Мобілізяка", у Андрія Кириченка, який раніше був відомий як поет, вийшла книжка "Мисливці за градами" нещодавно отримала премії імені Богдана Хмельницького й Олени Теліги та Олега Ольжича. Зараз буде виходити книжка Валерія Пузіка "З любов’ю тато". Це його листи до сина.

А про повномасштабну війну також уже маємо книги?

Найперше, звісно, виходять щоденники. Наприклад, від мешканців Чернігова про час масованих атак на місто знаю вже про два резонансних. Перша від чоловіка пенсійного віку – її критикували за радянські штампи, друга від жінки. У Олега Бородая вийшла книга-щоденник "Вогневий вал". Він воював на Луганському напрямку, описує перші 80 днів так званої спецоперації. Михайло Жирохов видав документальну роботу про Чернігів.

У журналісток Дар’ї Бурої й Євгенії Подобної вийшла "Лютий лютий 2022 – свідчення про перші вторгнення". Вийшла книга Володимира Короті "Роздуми фантома про державотворення". Він з Ірпеня. Був АТОвцем, потім повернувся. Тримав активну громадянську позицію – навіть був місцевим депутатом. Разом із однодумцями утримували позиції під час окупації Київщини. У нього філософські й публіцистичні роздуми. Навіть Олександр Красовицький, очільник видавництва Фоліо, вже видав 2 книжки про нову фазу війни.

Про яку художню літературу вже можемо говорити?

У Віталія Запеки, наприклад, вийшла повість "Це к". Але там не про його військовий досвід, а про пережиття умовної цивільної особи. Головна героїня – пенсіонерка – збірний образ. Є книжка письменника, культуролога Олександра Михеда, який зараз служить. Його "Котик, півник і шафка" – про окупацію Бородянки. Відомі мемні образи шафку, півника й кішку Глорію – об’єднав в одному сюжеті. Насправді сюжет є не казковим, а дуже реалістичним.

Казковим є лише очуднення – шафка, півник і кішка діють як живі персонажі-спостерігачі. Ця тема актуальна, всім болить. Частина міст досі залишається окупованою. Звісно, що твори будуть з’являтись – здебільшого від очевидців. Шкодую, що не зберегла фейсбучний допис чоловіка, що пережив бомбардування. Це був лонгрід про те, який жах пережив пересічний мешканець міста, що прокинувся від бомб, і як йому вдалось врятуватись.

Олександр Михед видав книжку про окупацію Бородянки. Фото: Facebook Книги_про_війну

Загалом дописи у соцмережах часто привертають увагу як малі жанри? Особливо він профі – того самого Павла (Паштета) Бєлянського або Артема Полежаки?

Дуже хотіла би, щоби оповіді Паштета Бєлянського видались окремою книжкою. Вважаю його одним із кращих майстрів малої прози – він настільки вдало в короткому описі може передати весь спектр емоцій – змусити читача сміятись або плакати. Загалом Фейсбук – один із важливих майданчиків, де зароджуються книжки комбатантів. Якщо взяти першу фазу – АТО – теж багато книжок від бійців і бійчинь зароджувались у ФБ. Хтось заводив окремі сторінки – Костянтин Чабала для повісті "Вовче", Костянтин Машовець – "Діалоги з нулів". Той же Мартин Брест – частину своїх дописів скомпілював, розширив і видав "Піхоту".

Читайте також: Росіянка не головуватиме в журі Премії Андерсена. Чи допоможе це репутації "Дитячого Нобеля"?

Які явища зараз уже спостерігаємо або будемо спостерігати в нових творах комбатантів?

– По-перше, розшириться пул письменників, які будуть писати про війну. Після повномасштабного вторгнення до лав ЗСУ пішла певна кількість профі, які до цього не воювали. Цікаво буде оцінити й співставити досвід війни від комбатантів – тих, які воювали ще в першу фазу – так звану АТО, і тих, які продовжували воювати або зараз пішли на фронт. Зараз вони говорять про те, що це різні війна – ця фаза війни набагато складніша, трагічніша й кривавіша.

Зрозуміло, що це відіб’ється на літературі. Також, вочевидь, буде поповнення поезії новими іменами з новими сильними книжками. Зараз, наприклад, багато говорять про Павла Вишебабу – виходить його книга. Кількість авторів також розшириться за рахунок тем еміграції й переселенців. Вже є проєкт Тетяни Белімової "Біженка", який вона почала втілювати в життя. Дитяча література також стрімко розвивається.

Чи можемо говорити про те, що ветеранська проза від аматорів все ж таки зараз уже має певну репутацію й захищена від упередженого ставлення профі?

У мене є таке побоювання і воно вже частково справджується – що непрофесійних письменників, які стали відомими нехай і не в широких колах – знову відсувають на другий план. Зараз тема війни стала дуже популярною – місцями навіть модною. Коли пишуть про літературу комбатантів – одразу згадують тих письменників-профі, які пішли на війну після лютого 2022. Не заперечую їхній досвід, бо вони воюють, стали на захист. Але ті, хто воював раніше і написав раніше – про них знову забувають. Хоча є письменники і з попереднього пулу. Той самий Артем Чех. Зараз він в процесі написання нової книги. Воює й пише. Цікаво буде порівняти нові твори із його попереднім текстом "Точка нуль", який перекладається за кордоном.

Тож як будуть вибудовуватись стосунки між літераторами й нелітераторами – з одного боку, це можна спрогнозувати. З іншого боку, можливо, це не так печально. Можливо, повномасштабна війна вплинула на думки культурного істеблішменту, і їхнє ставлення дещо зміниться. Про неписьменників досі мало говорять. Хоча повертаючись до опитування Мартина Якуба, яке він оприлюднив у себе в соцмережах в кінці 2022 – йому читачі таки накидали імен письменників-комбатантів. Список доволі пристойний. Зараз видно закономірність – чим більше ти медійний, з’являєшся на просторах інтернету – тим краще твої книжки продаються.

Популярність автора-комбатанта залежить від того, наскільки він соціально активний, яку промоцію проводив.

Реклама:

Головне сьогодні