“Ми запропонували війні себе самі”: солдатка Ярина Чорногуз видала збірку поезій прямо з передової

"Бути поетом в Україні – вічно плакати у віршах на ще зовсім свіжих могилах" каже у своїй новій книжці магістр філології Ярина Чорногуз. Та навряд ридання – єдина її місія, адже вона з 2021 року на передовій, "бо поети у цій країні чують війну першими...".

Збірка поезій має назву [dasein: оборона присутності], де квадратні дужки – важлива частина назви. Вона ось-ось з’явиться у книгарнях. Чому ця книжка варта місця у домашній бібліотеці – розмірковує книжкова оглядачка УП.Життя Олена Лисенко, яка вже прочитала збірку.

Читайте УП.Культура у Telegram

Ця книжка про те, як війна створює нову мову, змушує досліджувати топографію навпомацки та народжує бажання загинути першим. Як написав у передмові до збірки поезій розвідниці Ярини Чорногуз український філософ Вахтанґ Кебуладзе: "коли одною з військових виявляється поетка, оборона присутності набуває нового виміру".

Я спитала Вахтанґа, чому йому важлива ця книжка. Він був не по-філософськи прямий у відповіді: "Українські книжки про війну Росії проти України формують наш історичний наратив, нашу культурну та політичну суб'єктність. Вірші про війну, які не поетизують її жахи, а виявляють глибини людської екзистенції, що виходять на яв під час війни, є культурним надбанням не лише України, а й усього людства. А коли авторкою віршів є військова, то в них промоволяє її власний неповторний досвід".

В "Обороні..." Ярина несподівано веде діалог зі своєю колегою по перу Галиною Крук і її тезою "Мені шкода, що поезія не вбиває". Чорногуз наче у відповідь їй пише, що таки "...навчилася віршами вбивати". Уся ця збірка – не просто переосмислення, вона про набування нових навичок людяності в умовах війни.

Читайте також: "Зруйнована бібліотека" на гастролях: як Україна просуває свою літературу за кордоном

"Бог промовляє загибелями, відповіді приймає залізом"

Та найвиразніше Ярина веде діалог з Мартином Гайдеґером. Недарма в назві збірки є важливе його поняття, що вплинуло чи не на всю європейську філософію – "dasain". Солдатка ЗСУ ніби говорить німецькому мислителю: дивись, я ось тут в самому серці твоєї екзистенції, твого хваленого "тут-буття", ось тут поза усіма категоріями і поняттями. Тут є я, суб’єкт, і не лише моя думка уможливлює цю екзистенцію. Твоє "об’єктивне тут-буття" не існує без моєї зброї і моєї оборони:

"Поезія перестала бути справжньою, якщо не кровоточить" з вірша [непокараність]. І там же: "Мова втратила риму і нині полює на сенси".

Якщо вірити філософу Гайдеґеру, мова є домівкою буття. Але на війні, якщо вірити солдатці Чорногуз, домівка буття порожня, бо мова – німа. Тож, навіть і Бог промовляє до нас "німою" мовою – смертями. І нам доводиться відповідати йому мовою мовчання, тобто мовою заліза і крові.

Ландшафти Донбасу та козацькі могили також не говорять до нас поетичною мовою на цих сторінках – неможливо співати козацьких пісень про Сіверський Донець на війні:

"Сіверський Донець на початку мого століття / ти став Стіксом на якому рибалять рибалки / і в якому лежать снаряди, що не долетіли / до одного з твоїх берегів".

Чорногуз пропонує нам перейти цей Стікс разом і опинитися в новому вимірі, який авторка називає післяжиттям. Виразність мови, її поетика в цьому післяжитті втрачає сенс: "століття тому мішок 200 назвали б білим саваном для ангела у плоті".

Стара поетика заважає Чорногуз розказати про війну і лишитись чесною. Але не тільки поезію здатен змінити воєнний стан. Наше післяжиття стає фікцією, облудною схованкою, якщо ми відкидаємо біль: "у цій країні все брехня / окрім болю / у цій країні / правду здатен розповісти тільки біль".

Проте (і тут знову парадокс) українська мова є для солдатки ЗСУ тією затишною домівкою, до якої прагне повернутись її єство. Я міркувала про це, коли прочитала інтимну згадку про когось, хто загинув на війні і носив на своєму тілі татуювання українською мовою. А ще ось це: "правда так довго шукається і сходить на сході / Моєю мовою".

Ця книжка про парадоксальність життя під час війни і післяжиття – єдину можливу форму існування людей, які бачили смерть. "Ми зустрілися з Яриною у прифронтовому українському місті, і я почув від неї слова, яких ніколи не забуду: "Ми навчилися жити в мирі з війною". У такий парадоксальний спосіб вона коротко та влучно описала досвід людини на лінії фронту" – пише у передмові Вахтанґ Кебуладзе.

Друг Вахтанґа та інший учасник поїздки до цього прифронтового міста філософ Володимир Єрмоленко сказав мені, що текстами Ярини Чорногуз промовляє саме життя:

"Для мене Ярина – одна з тих людей, хто висловлює своїм буттям, своїми вчинками та своїми текстами глибину і сміливість українства. Її тексти - це більше, ніж література. Вони народжуються в боях, в ризику для життя, народжуються тоді, коли в руках – автомат, розвідувальний дрон чи засоби першої медичної допомоги. У цих текстах говорить саме життя – в ситуації, коли воно так близько зустрічається зі смертю, – і в цій зустрічі цінність життя просвічується з ще більшою гостротою".

Ярина Чорногуз з Володимиром Єрмоленком, Вахтанґом Кебуладзе та іншими учасниками поїздки українського ПЕН Тетяною Огарковою та Браяном Хопкінсом. Фото зі сторінки Володимира Єрмоленка