"Скульптура вагітної мене буде нагадувати про тіла мігрантів з України" – мисткиня Марія Куліковська

Мисткиня Марія Куліковська, яка народилась і виросла в Керчі, двічі покинула рідну домівку через вторгнення країни-терористки Росії. У 2014 Марія стала внутрішньо переміщеною особою, коли не змогла повернутись до рідного Криму, який анексувала Росія. Після початку повномасштабної війни у 2022 Марії Куліковській знову довелось залишити домівку – вже в Києві – і з 5-місячною донечкою на руках виїхати до Австрії. Там Марія продовжила працювати і створила кілька серій робіт, які показують за кордоном. 

Нещодавно Марія побувала з культурною місією в Індії, а згодом навідала Фінляндію, де буде встановлена одна з її нових скульптур. Перформативні скульптури Куліковської, втілені з крихких матеріалів – з мила, епоксидної смоли – прикрашають музеї й приватні колекції по всьому світу. Роботи впізнавані – одна з пролонгованих серій Куліковської – оголені копії-зліпки власного тіла.

Залежно від внутрішнього стану, меседжу до глядача – колір і наповнення робіт змінюється. На початку повномасштабного вторгнення Марія створила свій зліпок із відстріляними кулями зі сходу України. За останній рік її фігури показували в Берліні, Карлсрує, Лінці, Стокгольмі, Парижі та Гонконзі. 

Керамічний посуд, тарілки, які Марія розписувала минулого літа в найстарішій керамічній фабриці в Гмундені в Австрії, нещодавно виставляли в замку Уяздовському в Варшаві. Нові акварелі, керамічні об’єкти показали на відкритих студіях художньої резиденції Helsinki international art program (HIAP). 10 червня запланований перформанс "Люстрація/омовіння" в Цюриху, на сцені легендарного кабаре Вольтер, де сто років тому свої перформенси створювали дадаїсти.

"Моє тіло – поле битви" – так називалась виставка Куліковської, яка щойно завершилась в Гонконзі, в галереї double Q gallery. Розстріляні фігури з мила будуть показані в Лондоні в Кромвел-плейс. Восени плануються декілька виставок в Нью-Йорку, зокрема участь у The Immigrant Artist Biennial 2023: Contact Zone. 

УП.Життя поговорили з Марією Куліковською про мистецтво у війну, роботу в різних країнах та терапію творчості.

– Маріє, почну з питання про Індію і про перший фестиваль української культури там. Що у вас там за проєкт, чому він важливий?

– У цьому році в Індії відбувається саміт G20. Тому українське посольство спільно з представництвами інших європейських країн ініціювали культурний фестиваль Future Perfect Ukraine Europe. Разом зі мною була Галина Шиян, письменниця, перекладачка, Маша Кондакова, режисерка. Особливий фокус зробили на кримські питання, деокупацію Криму.

До Індії приїжджала Еміне Джепарова (заступниця міністра закордонних справ – ред.) з Кримської платформи, розповідала про окупацію півострова Росією, про те, що відбувається не тільки в Криму, а в Україні загалом. Українських діячів запросили для того, щоби почати знайомити Індію з Україною – через культуру, через дипломатію. Політичної еліти Індії доволі проросійські, або ж обирають позицію нейтральності, бо вони співпрацюють з Росією.

І взагалі московська пропаганда там доволі сильна. Коли я намагалися хоча б які новини подивитися українські – всі українські ресурси заблоковані. Спілкувалася з багатьма індусами – архітекторами, політиками, науковцями – вони кажуть, що доволі важко знайти інформацію про реальність України. Дізнаються через соцмережі, через знайомих, українців, які щось пишуть, розповідають. Тобто в Індії знають, що йде війна, вони знають, що саме війна Росії в Україні – не якийсь внутрішній конфлікт. 

Читайте також: "Вир" як відповідь вирвам. Сенсація в Палаці Потоцьких

Мені багато індусів казали: "Ми підтримуємо Україну, підтримуємо український народ, постійно намагаємось бути на зв'язку, ми знаємо про те, що відбувається в Україні". Але офіційна позиція там доволі складна.  Я брала участь у дискусії про феміністичний рух в Україні, і деколонізацію – це питання першочергове. Ми відкрито говорили про майбутню деокупацію, про історію України, про колонізацію України Росією. На наступний день у Шведському посольстві показували мою інсталяцію з тарілками, з моїми акварелями з міграційних процесів, які створювала починаючи з 2014 року.

Обговорювали також можливість зробити нашу скульптуру і встановити її в публічному просторі, щоб це були зліпки з тіла, які ми робимо з моїм чоловіком. Скульптура, яка з часом почне змилюватись – буде дуже в контексті країни. Але поки що такі масштабні штуки навіть не в планах, а в мріях.

– Перечитала ваші інтерв'ю.  Дуже часто у вас запитують про досвід внутрішньопроміщеної особи. Мені хотілося б у вас запитати про досвід амбасадорки. Все-таки ви як ніхто розумієте, що війна в нас із 2014. Чи змінилось ваше ставлення до цієї місії на початку повномасштабної війни?

– Я не можу сказати, що щось кардинально змінилось. Просто зараз є розуміння всередині країни, розуміння багатьох, хто, на жаль, мені дуже прикро про це казати, "спали" до 2022 року. Тому мені було тоді важче, ніж зараз – якщо казати про психологічний емоційний стан, і також важче працювати. Просто зараз те, що я робила раніше, стало зрозумілішим, а тоді я була "галімим фріком", десь так. Зараз, як не прискорбно, платиться дуже величезна ціна, яка не потрібна була взагалі. Ми не маємо платити таку ціну.

Але тепер бути трошки голосом України – звісно, що я не суперзірка, якась там не попзвізда – але все-таки в культурному плані мати шанс говорити від України і говорити про деокупацію, про деколонізацію, про звільнення всіх територій України – стало набагато легше, тому що про це говорить вся країна, у це вірить і про це мріють. Вже нема питання, "чий Крим". Це питання трансформувалось у "коли вже ми туди всі поїдемо" – все.

– Одразу після початку повномасштабної війни ви казали, що вам дуже важко було почати знову щось робити…

– У мене і зараз таке є. Тільки нещодавно з’явилось відчуття, що ми щось робимо – зараз у нас постійні перельоти, переїзди, дуже багато роботи. Беремо участь у всіх заходах – все, що пропонують для того, щоб максимально мати змогу донести нашу загальну мрію і плани. Але просто важко робити щось нове, я б так сказала.

Музи вони не сплять, але є таке відчуття, що в порівнянні з реальністю все меркне – все, що ти робиш руками, мистецтво. Воно не настільки торкає, як історії з життя людей, які на фронті, які роблять неймовірні речі, рятують життя інших людей. Але я дуже сподіваюся, що мистецтво дипломатично теж діє дуже сильно, Ми маємо це робити. 

– Чи пам'ятаєте той момент, коли все-таки зрозуміли, що варто починати, яка була інтенція, чи це була саме ця історія, щоби показати правду світу?

–  Коли почалась повномасштабна війна – я була після народження дитини, це був кесарів розтин, тобто я не дуже справлялася з власним тілом, було дуже важко фізично. Дитина була зовсім маленька – вона не вміла сидіти – це просто маленький комочок, якому потрібно тепло і мамині груди. А тут треба бігати з 21-го поверху в підвал – в підвалі холодно і мокро, і взагалі, мінус на вулиці, і сирена, і в мене були істерики.

Тобто я тут ногами заледве пересувала, а треба було ще й дитину рятувати. Виїхала з дитиною через місяць після початку вторгнення. Нас вивіз директор групи музеїв Верхньої Австрії Landes Kultur в Лінц. А я просто хотіла насолодитись довгоочікуваним материнством. Я би хотіла бути поряд з чоловіком, а цього все не було. Була зовсім інша реальність – бракувало навіть дитячого візочка.

Звичайно, я взагалі про мистецтво і не думала, щоби там щось створювати. Але при всьому цьому влітку ми зробили дуже багато – іноді через силу, через вигорання, але зробили проєкти, які дуже сильні, мені здається. Ми відкрили величезну ретроспективну виставку "Мож тіло – поле бою" з евакуйованих робіт з Києва, а також показали зовсім свіжі роботи 2022 року в державному музеї сучасного мистецтва Francisco Carolinum. Взагалі, проєкти з австрійської весни і літа 22-року постійно зараз колесять по всьому світу. Когось це зачіпає, це круто.

Читайте також: Про візуальний опір закоханих. Пам’яті митців Володимира Мельниченка та Ади Рибачук

Зараз в мене почалась трошки натхнення, в мене є ідея. Ми поїхали в Київ і були десь три тижні на початку квітня. Чесно скажу, що я дуже перезавантажилась, мені дуже було добре в Києві. Так, були сирени, навіть ми чули на ніч вибухи, але все одно це було вдома. Я вперше за цей рік спала цілу ніч без пігулок. І ми прийняли рішення з чоловіком, що ми все-таки будемо створювати роботи в нашій майстерні/експериментальному просторі Гараж33 в Україні. Цей простір ми придумали ще в 2019 році.

Але зараз, в Києві, ми остаточно вирішили, що добудуємо його і почнемо там виробництво нових проєктів, нових скульптур, тих, про які ми мріяли, але не робили їх. Це мене зараз дуже надихає, в мене якось так навіть виправилась внутрішня сила, знову зробилась. Тобто, можливо, ця війна вона навчає робити те, про що мрієш, не відкладати і вірити і реалізувати масштабні і самі сміливі ідеї і мрії. Робити, просто робити, як би там не було.

– На Фейсбуку, бачила, що ви зараз оформлювали скульптуру зі зліпку, який з вас робили, коли були вагітні. Як зараз ця скульптура приймається, про що вона для вас? Де ви її будете виставляти?

–  Вона не дороблена, тобто ми тільки надрукували модель, хоча 3-д скан був зроблений ще за півроку до повномасштабної війни. Невдовзі Олег, мій чоловік, буде знімати з неї форму, і вже потім ми будемо робити з неї скульптуру. Плануємо встановити першу таку скульптуру на острові Суоменлінна у Фінляндії. Колись це була фортеця, яку побудували шведи.

Потім, коли Росія захопила Фінляндію, ця фортеця була військовою базою для Російської імперії. Після того, як фіни отримали незалежність, фортеця ставала тюрмою, виховною колонією, школою поліції. А потім з 70-х роках фіни вирішили, що досить кривавої історії – "більше не хочемо". І цей острів почали трансформувати в культурний кластер, місце де живуть художники і працівники культури. Саме тут базується головна художня резиденція Фінляндії – HIAP, тут проводять міжнародні програми і запрошують художників з усього світу.

Читайте також: "Це мистецтво про нас і про наші досвіди війни": співкураторка виставки "Форми присутності" в Мистецькому арсеналі Наташа Чичасова

Вони дуже багато зараз допомагають українським митцям. І от ми хочемо встановити першу вагітну скульптуру на березі цього острова Суоменлінна, поруч з покинутими російськими знаряддями, старовинними гарматами. І вона має дивитись на горизонт і чекати, коли повернеться додому. А плюс це буде теж нагадування Росії і "кацапам", які приїжджають сюди постійно. Присутність української жінки, тіла української жінки. І я її називаю "Сирена", а також "Після смерті прийде життя".

Це так само все те, про що я раніше говорила: про життя, про цінність життя, і його дуже сильну крихкість, але це ще й про тіло вимушеного мігранта. Наразі це 8,5 мільйонів жінок – хтось із дітьми, хтось вагітна, хтось зі старенькими батьками, хтось сама – хто з усім цим – і батьками, і дітьми, і вагітними. І всі живуть в очікуванні, у мрії, що згодом все зміниться. Отже, скульптура про це.

– Ви акцентуєте на тому, що ваші скульптури передають ваш внутрішній стан, певне пропрацювання відбувається, ви його візуалізуєте, якось тактильно. Чи у війну це змінилось? Бачила нещодавно в інтерв'ю, що ви писали про скульптуру, яка має нехарактерний колір обличчя, і холодну голову.

– Звичайно, ці зліпки – це як клони, зняття шкіри, відновлення, дуже багато, що підсвідомого робиться. Для мене так, звичайно, мистецтво є частиною якогось сеансу терапії.

Звісно, я знаю якісь концептуальні прийоми, придумки візуальні, як зробити ефектно. Але багато що все ж про емоції, про відчуття, робиться майже інтуїтивно, це все дуже складно оформити словами. Іноді просто неможливо – не вистачає таких слів. І ці всі емоції, почуття трансформуються, візуалізуються в такий посил символізму.

І це не тільки про скульптури, звичайно, а також про перфоманси, і малюнки, я малюю багато акварелей – воно все йде зсередини. Допомагає – це як проговорення, тобто прийняття. Воно допомагає візуалізувати, проговорити, побачити, прийняти – і тоді вже можливо рухатись далі. А можливо зрозуміти щось, що не було зрозумілим. Тобто так воно і є, це терапія.

– А який із ваших клонів для вас досі найбільш тремтливий, або від якого болить? Є якісь скульптури, які досі зараз зачіпають?

– Скульптура, яку ми завершили 23-го лютого 2022 року. Тобто за 12 годин до початку бомбардувань Росією України. У ній дуже багато квітів з Арабатської стрілки, яка, на жаль, окупована зараз, а тоді, коли їх збирали, у 2020, вона ще не була під окупацією. Тоді обоє з чоловіком побували там уперше.

Це була найближча точка, куди ми могли під'їхати до Криму, до моєї батьківщини. Під шкірою цієї скульптури також багато гільз зі сходу України, з Донбасу, з Луганська. Я їх купувала на чорному ринку у людей, які вивозили звідти відстріляні кулі. Гільзи були куплені десь за пів року до того, як ми зробили цю скульптуру.

Фігуру створили в перечутті, бо коли я народила дитину, з чоловіком так якось подумали – і потім сказали один одному, що хоч би не почалась повномасштабна війна. Тобто ми передчували дуже сильно і хвилювались і останні дні, перед 24 лютого. Дні були дуже нервові – і цю всю нервовість ми трансформували в скульптуру, вона дуже символічна. Зараз також дуже особиста для мене нова серія, яку ми вигадали. Це не тільки вагітний клон. Буде образ, як я годую грудьми дитину.

Читайте також: Перед входом Одеського художнього музею лежить скульптура Катерини ІІ, а всередині показують фото мертвих ворогів: репортаж

Також буде скульптура, я сподіваюсь, якийсь такий гібрід-мутант, клон мене і чоловіка – переплетені тіла. Тобто щось таке зовсім нове. Ці фігури плануємо зробити з різних матеріалів – пісок, бетони – їх ми використовували для створення "зоряного пилу" для виставки "Дивовижні історії Криму" у Мистецькому Арсеналі і потім Кримського самміту. Ще я зараз продовжую малювати акварелі. Не можу сказати, що вони такі дуже оптимістичні, але це те, що я відчуваю.

Може трошки сумні і драматичні, але я планую продовжувати. Мрію далі працювати з керамікою – це дійсно теж терапевтично, воно якось так фокусує і допомагає відрефлексувати багато інформації, яка засіла в голові і неможливо її пропрацювати. Вона проходить через глину і виходить в якісь нові роботи.

– Де зараз знаходиться ваша скульптура, яку ви 23-го лютого завершили?

– Вона в Австрії, належить до приватної колекції Юрія Когутюка. Він проплатив її створення – хотів якусь роботу – і ми з Олегом сказали, що це будуть квіти і гільзи. Олег зміг евакуювати більшість робіт з України вже в травні минулого року. І все, що він вивіз, ми постійно показуємо по всьому світу.

Тоді нам допоміг музей Francisco Cato (як частина групи національних музеїв Landes Kultur), який мене вивіз з дитиною в Австрію. Наші роботи показували там. Також вони дозволили зберігати всі роботи в музеї – до 25-го року з запасом, хоч ми всі сподіваємося, що це не потрібно буде. Розуміють, що повертати роботи назад в Україну, а потім знову вивозити – це дуже складно зараз, дуже дорого.

Тому скульптура з квітами й гільзами теж там знаходиться, але ми спілкувалися з Юрієм Когутюком – і він дуже хоче, щоби вона повернулася в Україну. Також одностайно вирішили з Олегом, що всі подальші роботи, особливо скульптури – будуть виготовлюватись в Україні, в Києві. Це не тільки тому, що так нам простіше – бо у нас майстерня, але це і концептуально. Куди ми далі будемо везти – не важливо – Європа, Нью-Йорк – все одно, ми все будемо спочатку робити в Україні.

– А я вас тоді ще запитаю про серію "Складки пам'яті", там образ вашої матері фігурує? Як ця робота виникла?

– "Складки пам'яті / складки часу" почала робити у 2016 – коли повернулася після арешту за перформанс "Пліт Крим". Мама мені допомагала. Мені завжди складно пояснити, як це приходить в голову – було багато споглядання, рефлексування, розмірковування про життя і про те, що відбувається. Дивилась дуже багато новин із фронту, я постійно за цим слідкувала, читала реальні історії з окупованих територій, знала історії від знайомих, якісь не публічні, але "внутрішні", сімейні. 

Все це трансформовувалось у мене завжди в якісь образи. Вперше я зробила тіло, покрите тканиною, навесні 2014, коли почалось тоді АТО, хоча я називала одразу війна. Після анексії Криму, коли почалися наступи в Донецьку, на Донбасі, Луганську – я дуже сильно переживала це все. На той момент мені незнайомі люди просто запропонували пожити в старій квартирі на Печерську.

Вікно виходило на ЦВК. І от з кухні цієї маленької квартирки, коли я там щось готувала – кожного ранку бачила, як нову партію людей в формі відправляють на Схід України. І потім я вмикала новини – і там постійно показували загиблих, а згодом привозили тіла полеглих, їх покривали тканиною, тобто прапором. Так я жила в цьому, в новинах і історіях, близьких, сім'ї. І от для того, щоби хоч якось почати відчувати, що відбувається – попросила свого знайомого скульптора, щоби він мені допоміг.

Читайте також: В естонському Таллінні показують легендарну виставку про український авангард – як адаптували "Футуромарення" до нового контексту

Просто лягла на стіл, і він мене накрив тканиною – прапором, який я сама зшила – і залив гіпсом. Коли знаходилась всередині цього саркофагу – було максимально таке відчуття, якби мене погребли заживо. Ми зробили цей зліпок і потім я відлила готову скульптуру, яка лежить під тканиною, як загибле тіло.

І ця поза, і взагалі цей мотив він став основою для мого перфомансу "254" в Ермітажі десь через місяць після цього. І через два роки після цього, коли я зробила перфоманс "Пліт Крим" – зустріла там якусь неймовірну кількість чарівних людей, і були теж дуже стрьомні якісь моменти, дуже такі хвилюючі, то вже тоді це все трансформувалось в серію "Складок".

Мабуть, якось підсвідомо повернулась до цієї ідеї з покриттям частин тіла. Але це теж була якась відсилка до дуже маргінального на той момент питання і загиблих, і травмованих, і інвалідизованих людей на фронті. Це було не на повістці дня, не так сильно висвітлювалось, а в мене це просто кипіло все. Коли я писала текст, дуже багато міркувала не тільки про тіло, тілесність, про цю вразливість, покриття а ще й про архітектуру, про те, як вона може бути одночасно для нас захистом і прихистком, нашим щитом – і водночас може стати пасткою.

Тепер частина "Складок" виставлена в Києві, в новому модному місці — МОТ. Там голова і ноги. Але більша частина у нас в галереї зберігається.

– А стосовно скульптури, яку виготовляли для Одеського художнього музею – з квітами всередині. Тоді ви казали, що вона дивиться в напрямку вашого дому, Керчі. Зараз у Дрездені, здається, є дуже схожа скульптура. Куди вона дивиться?

– Її привезли з Одеського музею.

– Тобто це вона і є?

– Це вона. Належить до колекції Одеського музею. Коли ми її встановлювали в Одесі, то кругом казали, що вона дуже позитивна, дуже весела: "Нарешті ти щось почала робити красиве, не тільки драматичне". Але для мене вона найдраматичніша з усіх, які колись робила. Можливо, тому я й забула вам про неї сказати, бо якось я її виміщую з голови.

Це була така квінтесенція всього болю – але я не знала, як сказати болем про біль – тому ми використовували квіти, як такий символ вразливості. І скульптура реально крихка, бо це мило. Зараз вона в Дрездені до вересня. Це крута виставка, яка керується Танею Кочебинською разом з Марією Іссерліс.

Вони, як кураторки, дуже переймалася, і весь музей дуже хвилювався, як її вивезти, як довезти, бо вона вже така... там десь тріщини пішли, там якась деформація. Вона доїхала, її установили. Потім "клон" повернеться назад в Одесу.

– Якщо би ви робили перфоманс в Україні, про що би він був? Питання складне: в умовах напруження він може стати сильним подразником, зачепити?

– Я не роблю перформанс. Це акції в публічному просторі – не сцена. Якщо це в Україні, то має бути якась підготовлена історія, менш акціоніська. Дуже давно хочу зробити один перфоманс – бережу його на відкриття нашої галереї. Це буде вирита яма в землі, зверху накрита склом, яке витримує велике навантаження.

Скло з середини ями – це дзеркало, тобто не видно, що відбувається поверх. А люди, коли будуть дивитись вниз – все будуть бачити. Планую лежати там разом зі своїм чоловіком і співавтором – в красивих квітах. Ми живі, ми дивимося в очі людям, а вони вже вирішують, чи вони наступають на нас, чи переступають, чи ні. Але ми нічого не робимо взагалі. Спостерігаємо, дивимося за собою, в себе, в свої очі в дзеркалі. Я би такий самий перфоманс зробила  десь і в галереї в Європі.

Було б дуже цікаво порівняти реакцію людей там і в Україні. Чомусь вважаю, що в нас це би сприймалося дуже зі співчуттям. Я не знаю, як це було б в Європі. Можливо, просто зі спогляданням, як на арт-об'єкти. Про перфоманс взагалі я думаю, що, можливо, він і необхідний, і багато кому цікавий. В Україні, мабуть, мені б хотілося чогось такого елегантного, красивого, життєстверджуючого. Для кожного свій медіум ближче.

Для мене зараз ближче акварель, кераміка і скульптура, можливо, навіть не перформативна. Раніше вона була з якихось більш вразливих матеріалів – а зараз тяжію навпаки – до дуже міцних. Тобто це бажання якраз закріпити, стати такою міцною, не крихкою, а дуже сильною.