Аморальність реалізму: як не втратити людяність в процесі вшанування померлих героїв

Обурення, відраза, багато розгніваних дописів і дописів-рефлексій в соцмережах – такою є реакція на встановлення дивного об’єкту на території столичного музею "Київська фортеця". 

6 грудня в День ЗСУ на території комплексу урочисто відкрили "пам’ятник" Олександру Мацієвському – відтворену з комп’ютерною точністю в повний зріст силіконову фігуру загиблого героя в скляній будці. Фігура зображує Мацієвського в останні секунди життя перед розстрілом. 

Дискусія про етику вшанування полеглих героїв, збереження пам’яті про них та про можливості увічнення їх імен та історій точиться в середовищі музейних професіоналів вже давно. Проте загальноприйнятих практик та заборон ще не вироблено. Для УП.Культура основні теми цієї дискусії окреслює Роман Кабачій, історик та співробітник Національного музею історії України у Другій світовій війні. 

Читайте УП.Культура у Telegram

Коли ми в Музеї готували пропам’ятну зустріч на сороковини загибелі льотчика Андрія Пільщикова "Джуса", основним нашим партнером у підготовці стала його мама Лілія Авер’янова. Мені імпонувало, що пані Лілія відразу наголосила, що це має бути "живий" діалог, у якому історія її сина "працюватиме" для інших. Як і сама декларує, що продовжує його справи. 

Ми запросили дітей та викладачів з Аерокосмічного центру, до якого Андрій ходив як уже зрілий пілот, роздали їм папір і олівці, запропонували малювати літаки різних моделей. Пройшлися в розмовах шляхами життя і боротьби – за права пілотів зокрема – одного з символів сучасної української авіації. Подивилися відео польоту, записане самим "Джусом" під пісню Івана Марунича "Твій неймовірний шлях".

Мама передала до Музею окремі артефакти, пов’язані з Андрієм, приміром, його маскувальну фарбу для обличчя пілотів. Щось залишила для аероклубу та інших місць. Ініціювала збір підписів за надання звання Героя України.

Це все разом виглядає як комплекс комеморативних практик, що націлені на збереження пам’яті про конкретну людину, як би її хотілося бачити тим, хто живий. Якщо згадаємо, що ще при житті "Джус" потрапив на мурал "Привид Києва" на Подолі, а також те, що був удостоєний поховання на Аскольдовій могилі, могло би нас привести до запитання: чи саме так має виглядати "справжнє" вшанування, чи цього "достатньо"? 

Звернімо увагу на те, що в даному випадку ми маємо справу з діяльністю людини, яка була так чи інакше знаною: до повномасштабного вторгнення "Джус" пішов з Повітряних сил, добиваючись кращих умов і тренувань для військових пілотів, а після повернення на службу мав зустрічі з сенаторами США і просив швидших поставок літаків F-16 в Україну, із Шонном Пенном, до фільму якого "Суперсила" потрапила розмова з Андрієм. 

І також приклад його мами, кандидатки технічних наук Харківського університету електроніки Лілії Авер’янової, що взяла собі за мету продовжувати боротьбу сина. Це все виглядає чітко і цілеспрямовано. До повного "комплекту" "не вистачає" названої вулиці в центрі Харкова, де виріс Андрій Пільщиков та дошки на стіні школи. Так же "має бути"?

Маркуючи простір

Парадоксально, більшість родин прагне почати саме з останнього: дошки, вулиці, таким чином "маркуючи" простір. Відомим у Києві є прецедент із процесом перейменування вулиці Північної, описуваний істориком Кирилом Галушком, що там проживає. З вулиці є вже кілька загиблих захисників, і кожен з них, на думку родин, претендує на те, що саме його іменем було названо вулицю. На засідання відповідної комісії в КМДА родини чи вдови приходять із "підтримкою" побратимів, від погляду яких у членів комісії, чи у тих хто має альтернативні пропозиції, мають дрижати ноги. 

До слова, в Одесі – за словами Сергія Гуцалюка з Південної філії Українського інституту національної пам’яті – було запропоновано на перейменування лише визнаних державою Героїв України (наразі їх шестеро), замість вулиць радянських та російських воєнних діячів. Перший підхід до голосування вже був провалений. Тут ми бачимо принаймні якийсь принцип у підході, і йдеться про мільйонне місто. А коли це буде невелике село – матимемо всі вулиці такі і мозаїку різностильних меморіальних дощок на стіні школи/сільради? 

Фактично, ми маємо справу із процесом хаотичної, спонтанної, малоконтрольованої меморіалізації, у якій громади чи окремі родини покладаються самі на себе. Український інститут національної пам’яті мав розробити рекомендації для громад, але вони досі не оприлюднені. 

Відтак нерідко виходить, що запроектовані після 2014 року Алеї пам’яті стають замалими, і їх ущільнюють або переробляють у зв’язку з потоком нових загиблих героїв. Зокрема, це перманентно відбувається зі Стіною пам’яті біля Михайлівського Золотоверхого собору в Києві. 

Проекти локальних меморіалів переносяться в часі і просторі, як і, зрештою, проект Національного меморіалу. А там, де вони навіть ретельно плануються, як от пантеон у Тернополі, знаходяться родини, які хочуть для свого бійця окремий пам’ятник там, де вже стоять уніфіковані, незалежно від звання.

Підмінюючи поняття

Нерідко наші виставки чи виставки колег з інших музеїв, що присвячені нинішній війні, стають місцем стихійних вшанувань. Люди несуть квіти до нашої виставки "Сталеві титани Бахмута", про захисників "фортеці Бахмут", як називають багатомісячну оборону цього міста самі вояки. Як зазначила кураторка виставки Ірина Коцаб’юк, приносять не лише квіти, а й вінки і до експонатів про окремих бійців, так і комплексам об’єктів, переданих з фронту, стоять і плачуть. Так виставки набувають іншого значення і наповнення.

Стихійність має шанс там, де травма ще свіжа і ніяк не пропрацьована, де немає опор і розуміння, коли родина загиблого готова прийняти будь-яке вшанування, що їй пропонують. Як от відкритий до Дня Збройних сил пам’ятник Олександру Мацієвському, розстріляному за слова "Слава Україні" полоненому українському воякові. Тому в деяких повідомленнях пам’ятник назвали "експозиція "Слава Україні". 

"Неетичний, аморальний, нечутливий до болю і живих людей", – так на одній закритій дискусії назвали цей пам’ятник музейники. Дискусія викотилась ширше, до критики підключились волонтер Віталій Дейнега, історик Вахтанг Кіпіані, медійниця, засновниця БФ "Доступ" Марія Кравченко. 

У чому проблема? Не тільки в натуралістичності – це силіконова фігура, поміщена під скло у громадському просторі, в момент перед розстрілом. Знаходиться на території музею "Київська фортеця", де поруч розташовано військовий госпіталь. Чимало критиків пам’ятника вказує на почуття травмованих воїнів - що вони мають відчувати, дивлячись на людину, що загинула. 

Або ж, - що споглядаючи на пам’ятник у безпосередній близькості, людина знаходиться на позиції того, хто зараз натисне на гачок. 

Головний аргумент прихильників пам’ятника: мама дала дозвіл, мама схвалила, "ніхто не має права вказувати мамі, як вшанувати її сина-героя". У цій історії насторожує те, що це вже третя скульптура, після Тбілісі і Ніжина, що зображує Мацієвського у цій позиції, і це вже третя скульптура, що встановлюється до суспільного обговорення. Чому для розробки меморіалів проводяться конкурси і збираються комісії, а для відкриття такого роду скульптур ні? 

Наведу слова директорки музею "Київська фортеця" Оксани Новікової-Вигран: "Ми дуже поспішали, щоб саме на цю дату відкрити. Дуже пишаємося тим, що саме у нас відкрили Символ незламності. Це дуже важливо! Музей відвідує дуже багато людей, серед яких військові, студенти, діти, літні люди. Дуже важливо, щоб ми пам’ятали, якою ціною дається нам ця перемога". Ключовим є "поспішали" і "у нас". Чи буде мама проти? Не буде. Тому що для неї це вершина справедливості – пам’ятник у центрі столиці, іншого їй вправні "благодійники" не запропонували.

Хто, як і для кого?

У ситуації, коли в Києві немає пам’ятника Симону Петлюрі, ми отримуємо силіконовий пам’ятник герою сучасної війни. Така нерозбірливість, на думку Ярини Ясиневич з Центру досліджень визвольного руху, пов’язана із тим, що "нам довго були байдужі памʼятники, формати комеморації, нерідко ми пригадували без належної поваги та делікатності". 

За радянських часів в кожному населеному пункті без згоди на те населення мав бути свій "альоша", своя "колгоспниця", своя "дружба народів", міні-меморіал загиблих в часи Другої світової з відповідною червоноармійською символікою. Та свобода і демократія, що настали 30 років тому, не повинні нас спонукати до вседозволеності, несмаку і кітчу.

Як зазначила свого часу доктор історичних наук Алла Киридон, "культура комеморації пов’язана з двома важливими процесами: хто вкладає свій зміст і хто цей зміст прочитуватиме". Тобто, важливим є не лише, хто зараз і як ставить пам’ятник, чи планує пантеон, а й те, як його відчитають майбутні покоління. 

Умовно кажучи, молодь, для якої і Фейсбук є вже застарілим форматом, яка витримує 1,5 хв. відео у Тік-ток і далі, її нащадки. Навіть у Національному меморіалі нам не вдасться назвати чи поховати всіх і кожного, особливо коли війна триває. Але ми можемо цю шану передати художніми образами. Бажано, зрозумілими у майбутньому.

Держава та її інституції, що займаються процесами меморіалізації та комеморації, більше не можуть ігнорувати цієї проблеми. Попри те, що ця робота пов’язана з емоційним навантаженням, соціально-психологічною роботою з родинами загиблих захисників, вона мусить мати окреслені напрямки і межі. 

Одна з пропозицій, що звучить останнім часом – напрацювання певного суспільного договору та рекомендацій, які б окреслювали червоні лінії для організаторів подібних практик.

Зрештою, варто користуватися тим, що пам’ять може виражатися не лише в традиційному "пам’ятниковому" форматі, а й в інших, "живих": стипендія імені, цикл статей на обрану тему, врешті-решт заснування фестивалю, як "Протасів яр пам'яті Романа Ратушного". Поки війна триває, поки рани інтенсивно з’являються, ці питання будуть весь час актуальними.

ДОВІДКА:

Меморіалізація – це процес створення нових місць пам’яті: одиноких могил, секторів військових поховань, меморіальних кладовищ, спорудження пам’ятників, пам’ятних знаків. Також передбачає дослідження пам’ятного знаку, догляд за ним, освітній процес, практику вшанування та інформування.

Комеморація — це процес пам’ятання через актуалізацію подій, образів і персоналій минулого в контексті сучасних поглядів і потреб, комплекс суспільних практик, які демонструють ставлення сучасників до минулого. У вузькому значенні – акт передавання того, що хоче увиразнити стосовно себе група з метою ідентифікації та щоб показати належність до цієї групи.

Основне фото: Андрій Шуган / Facebook

Читайте також: Хочу це розбачити! Або як увічнити історію в муралах та пам'ятниках і не нашкодити людям