"Армія — це маленька держава". Інтерв'ю з офіцером 5-ї штурмової бригади з позивним "Полюс"

До повномасштабного вторгнення він був фронтменом кавер-гурту "СМАРТ", артдиректором й активним волонтером. Сьогодні він — військовослужбовець 5-ї окремої штурмової бригади. Про шлях від мобілізації до планування бойових завдань, "творчий" бекграунд у війську, еволюцію волонтерства та мотивацію триматися — у відвертій розмові з Назаром (позивний "Полюс").

— Мало хто має такий бекграунд: до повномасштабного вторгнення ви були фронтменом кавер-гурту "СМАРТ", артдиректором і волонтером. Як побратими реагують на те, що їхній керівник — людина з творчого середовища?

— Мало хто знає про моє минуле до ЗСУ, але коли дізнаються — дивуються, адже не кожного дня зустрінеш колишнього фронтмена кавер-гурту на такій посаді. Людям було б цікаво послухати. Я зазвичай кажу: давайте закінчимо війну — і влаштуємо невеличкий концерт.

— Як досвід музичних виступів і роботи зі сценою допомагає вам сьогодні на військовій службі?

— Це дуже допомагало під час роботи з набором особового складу в навчальних центрах. Коли ти приходиш і тобі серед десятків "покупців" потрібно зробити так, щоб люди захотіли поїхати з тобою не з-під палки, а добровільно. Я завжди казав бійцям: силою нікого не братиму, заберу лише тих, хто захоче сам. Далі проводив двадцятихвилинний спіч: пояснював, хто ми, які задачі виконуємо, яка у нас структура, які відносини в колективі та з командуванням. Пояснював, що ми — люди для людей. Цей скіл роботи з аудиторією, здобутий на сцені, тоді виручав неймовірно.

— Звідки походить ваш позивний "Полюс" і що він означає особисто для вас?

— Хотілося вибрати якийсь нестандартний позивний, з яким можна дослужитися до генерала (сміється). Позивні на кшталт "Сані" чи "Бороди" навіть не розглядав. Хотілося чогось абстрактного, логічного і символічного. Полюс — це напрямок, за яким хочеться йти, напрямок, за яким ти ведеш людей.

— У лютому 2023 року ви отримали повістку. Розкажіть про свій шлях від мобілізації до фронту.

— На ранок після повістки прийшов до військкомату. За кілька тижнів вибув на офіцерські курси до Академії сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного, де навчався два з половиною місяці. Ми з побратимами намагалися максимально підготувати себе фізично, теоретично і практично, бо розуміли, яку відповідальність нестиме офіцерський склад.

Після завершення навчання мені запропонували долучитися до 5-ї штурмової бригади, і я погодився, знаючи, що підрозділ виконує завдання на найважчих напрямках. Був призначений командиром штурмового взводу і в червні прибув до району виконання бойових завдань.

— Як цивільний досвід допомагав чи, навпаки, заважав на військовій службі?

— Вважаю, що особистий досвід і життєві навички дуже допомогли. У цивільному житті ти постійно стикаєшся з проблемами, які доводиться вирішувати самостійно, що позитивно впливає на якість рішень у критичних ситуаціях. А вміння комунікувати з людьми різних професій та категорій допомогло швидко знайти спільну мову з побратимами.

— Які основні виклики постають перед вами в ролі ТВО заступника начальника штабу, де поєднується управлінська робота з оперативно-тактичними завданнями батальйону?

— Це величезна відповідальність. Раніше я був начальником з управління персоналом, а зараз до цього додалася відповідальність за планування ходу та виконання бойових завдань. Для мене це дуже позитивний досвід. Я вже працював офіцером штабу на командно-спостережному пункті (КСП) підрозділу. Мені подобається бути в центрі подій, розуміти, що відбувається, і бути частиною цього. Але найкрутіше відчуття — це гарно зроблена робота, коли є втрати у противника і немає втрат серед наших військовослужбовців.

— З якими найважчими компромісами ви стикаєтеся, коли необхідно збалансувати виконання бойового завдання та збереження життів особового складу?

— Насамперед це колосальна відповідальність, усе треба ретельно прораховувати. Ми подаємо пропозиції, а командування розглядає їх, корегує та затверджує. Коли завдання проходить успішно, ворог зазнає втрат, а серед наших хлопців немає "двохсотих" чи "трьохсотих" — це найбільша радість, бо головна мета нашої роботи полягає в тому, щоб максимально зберегти життя особового складу.

— Творчі люди зазвичай мають високу емпатію. Як це допомагає відчувати психологічний стан бійців і будувати довіру?

— Люди завжди відчувають, коли ти говориш щиро, а коли лукавиш. Треба бути максимально відкритим. Війна рано чи пізно закінчиться, а людські стосунки залишаться, не важливо чи ти командир, чи підлеглий.

— Що для вас є головним показником того, що підлеглі справді довіряють командиру?

— Щирість, відкритість і розуміння бійця, що командир стоятиме за нього горою в будь-якій ситуації, стане пліч-о-пліч і власним прикладом покаже, як треба виконувати завдання.

— Чи залишаються серед підлеглих стереотипи щодо "цивільних" командирів, і які вчинки їх руйнують?

— Сьогодні, у 2026 році, наша армія відсотків на сімдесят складається з мобілізованих цивільних людей. Але чим довше ми тут перебуваємо, тим більшим досвідом обростаємо. У таких, як я, і в тих, хто прийшов раніше, досвіду більше, ніж у військовослужбовців, які до повномасштабної війни, АТО та ООС десятиліттями служили в тилових частинах.

— Ви є співзасновником ГО "Мистецька сотня "Гайдамаки"" і волонтерили з 2014 року. Наскільки змінився волонтерський рух за цей час?

— Починали ми у Хмельницькому як спільнота творчих людей. Щоп'ятниці проводили концерти в центрі міста, збирали кошти у скриньку для "Армії SOS". Це були невеличкі двогодинні концерти посеред вулиці — за будь-якої погоди, окрім, звісно, дощу. Ми виставляли апаратуру, і приходили найрізноманітніші творчі люди: хтось танцював, хтось співав, декламував вірші, грав на сопілках. Згодом це переросло у поїздки до шпиталів, на полігони і безпосередньо на передову. Першою поїздкою на фронт був Старобільськ. На той час там служило багато друзів і знайомих з мого рідного Хмельницького — це наші рідні військовослужбовці, яких ми їхали підтримувати на передову, влаштовували для них концерти. Також виступали у Старобільську для місцевого населення в клубі. З цього все й почалося.

Потім ми намагалися їздити туди щомісяця: протягом місяця збирали кошти, а наприкінці вирушали в зону виконання бойових завдань. Ми проїхали її повністю — від Маріуполя до кордону з росією в Луганській області. І я вам скажу, це дуже мотивувало. Коли ти приїжджаєш і бачиш очі військових, розумієш, що вони справді раді тебе бачити, що вони на тебе чекали.

Звісно, на такі поїздки витрачалося багато сил і засобів, зокрема й палива, адже дорога з Хмельницького на передову на той час становила понад тисячу кілометрів. Ми іноді запитували хлопців: може, краще просто пересилати кошти, не витрачаючи пальне на поїздки. На що вони відповідали: "Пальне знайдемо, а концерт приїздить лише раз на місяць". Тому нас завжди чекали і зустрічали з радістю.

Сьогодні все кардинально змінилося. Волонтерський рух розвивається колосально: якщо раніше закривали мінімальні потреби, то тепер волонтери можуть дістати й доставити абсолютно все. Звісно, людей стало менше, адже всі втомилися, але ті, з ким я починав і працюю досі — найкращі, їм низький уклін.

— Музика під час війни — це про спогади про цивільне життя чи спосіб перезавантаження? Чи вдається знаходити час для творчості?

— Чесно кажучи, вже понад три роки я не співав, і часу на це немає. Можливо, колись у відпустці з'явиться бажання зібрати музичний колектив і просто кайфанути. Талант не пропаде, але зараз інші пріоритети.

— Ви в лавах ЗСУ вже понад три роки. Що є вашим головним джерелом внутрішньої сили в найважчі моменти?

— Моя сім'я, моя кохана дружина та мій син. Мені важливо, щоб вони почувалися захищеними, спали спокійно. Пам'ятаючи звірства ворога в Бучі, розумієш: допустити повторенню такого не можна.

— Що б ви відповіли людям у тилу, які шукають свій спосіб бути корисними або вагаються щодо долучення до Сил оборони?

— Звісно, це вибір кожного... Але обов'язок кожного чоловіка — захистити своїх рідних, шукаючи для себе відповідну посаду. Найгірше — це невідомість. Але якщо ви самі шукаєте свій підрозділ і посаду, то переходите туди зовсім в іншому статусі — як людина, яка прийняла свідоме рішення. Знайти своє місце самому — набагато правильніший шлях.

Ми ж розуміємо, що не всі у війську є штурмовиками чи піхотинцями? Армія — це як маленька держава, де є безліч різних посад і завдань, які також комусь потрібно виконувати. Саме тому я вважаю, що краще якомога швидше долучатися до лав Збройних Сил, і це краще робити самому.

Матеріал підготовлено в межах національного проєкту "Ода стійкості".

За підтримки Українського культурного фонду.