Письменник і військовий Артем Чапай: "У ЗСУ ті самі живі люди, які і хворіють, і сумніваються"

Артем Чапай – літературний псевдонім Антона Водяного, прозаїка, репортера, мандрівника, а з лютого 2022-го – військовослужбовця.

У його доробку уже 11 книжок, причому останню з них – антиутопію "Т-Щастя" – він презентував на Книжковому Арсеналі цьогоріч.

Його попередня книга, документальне осмислення фронтового досвіду "Не народжені для війни", швидко здобула популярність у західної авдиторії. Так, французький переклад – серед найкращих книг року (газета Le Monde), англійський – топ нон-фікшен-літератури за версією Washington Post, нідерландський – бестселер. Готуються до друку німецька, данська, китайська (Тайвань) і корейська (Південна Корея) версії. Всі переклади комерційні, без підтримки українських грантів, коштом видавництв.

Обидва тексти виросли з одного кореня, але їхні сюжети скеровані нарізно. "Не народжені для війни" – рефлексії щодо теперішнього і недавнього минулого: ухилянство, зіткнення різних ідеологічних концепцій з реаліями війни, відмінність у сприйнятті цих реалій на Заході і в Україні, сумніви і слабкість, у яких признається автор.

"Т-Щастя" – похмура картина ймовірного майбутнього: головний герой, втративши ногу на війні, живе у підпіллі на окупованій території, його родина – далеко за кордоном, а окупанти тероризують усе живе. Єдина розрада – вдосконалена віртуальна реальність з ефектом цілковитого занурення, те саме Т-Щастя. Досить лише вдягнути і підключити спеціальний шолом – і ти вже переживаєш свої найкращі спогади знову й знову.

Автор УП.Культура Дмитро Десятерик поговорив з Артемом про абстрактний пацифізм, терпимість до протилежних поглядів, огиду до ворогів і українську фронтову прозу.

Артеме, ми говоримо сьогодні одразу про дві твої останні книжки. З чого вони виросли?

Вони написані в різний час. "Не народжені для війни" закінчені наприкінці 2023 року, а "Т-Щастя" вийшло щойно.

Вони про подібні речі, але в різних формах. "Не народжені для війни" писалися по сирому, як я тільки проходив через ці когнітивні розриви, коли раптом з мирного життя потрапляєш на передову. А "Т-Щастя" – вже художнє осмислення того, через що ми всі мусили пройти і ще проходитимемо. Воно скеровано в майбутнє, як застереження, що станеться, якщо не будемо боротися достатньо сильно.

"Не народжені…" – багато в чому книга пояснень. Чому саме так?

Вона народжувалася поступово. Спочатку у мене взяли інтерв'ю для французької газети "La Croix" всередині 2022 року. Ця розмова спричинила фурор у Франції, в результаті на першу річницю повномасштабного вторгнення мене попросили написати велику статтю. Вона знову мала розголос. Тоді французьке видавництво Bayard Presse запропонувало розширити статтю до книжки. Там так багато пояснень, аби спростувати упередження щодо нас, щодо "хороших русских", щодо того, що кожна порядна людина має бути пацифістом за будь-яких умов і так далі. По-моєму, на Заході зайшло саме це найбільше.

Спрацювала ця точка, яку я зачепив, – про те, що вважав себе пацифістом, перекладав Ганді – це, зокрема, в італійському перекладі прямо в підзаголовок книжки виносять. Для українців більше, на мою думку, це про те, що... Дивись, зараз повномасштабна війна триває вже довше, ніж Перша світова, і це всі ті самі солдатики. От як ми у фільмах дивилися: нескінченна і безглузда війна. У нас вона не безглузда, але так само безкінечна, і це ті самі люди.

Книжка будувалася фактично з матеріалів для преси, потроху обростала м'ясом фактів і досвіду, згодом я додав більше емоційних моментів про себе особисто, і звідси доволі багато пояснень. У художній літературі вони непотрібні, бо вона працює інакше, більш персонально. Тому для мене "Т-Щастя" особисто важливіша книжка, бо її я хотів писати від самого початку. Вже в квітні чи травні 2022 року перечитував старі романи про війну, фантастику і фентезі, бо розумів, що мене в той бік хилить, бо важко писати про це реалістично. Але не міг знайти слів, і тільки навесні 2025-го все склалося докупи і почало дуже легко йти. Швидкість писання обмежувалася лише кількістю часу, який маю поза службою. Але йшло дуже легко, тому що перед тим чотири роки варилося.

А були в тебе сумніви, чи варто все це перетворювати на літературу?

Коли писав "Не народжених для війни", то сумнівався, чи варто її видавати в Україні. Тому що майже всі вже зробили вибір. Тобто книжку читатимуть військові, родичі військових або жінки, яким це не загрожує, і нікого я не переконаю. Я взагалі вважаю себе саме автором художньої прози. А нонфікшн зʼявляється тому, що ми живемо в такій ситуації, коли він необхідний. Відповідно, щодо художньої літератури в мене не було вагань, бо цей жанр мусить жити поза часом. Саме з художньої літератури ми можемо найкраще зрозуміти минулі часи, як тоді люди жили і думали. Тому з приводу "Т-Щастя" в мене були тільки сумніви, чи зможу я це написати. Починав і кидав, бо був невдоволений тим, як в мене це виходить: іноді занадто реалістично, іноді забагато алегорій.

У "Не народжених…" ти багато пишеш про страх, навіть про паніку, про слабкість, про сльози. Ти певен, що варто говорити про це зараз? Показувати захисників слабкими?

Безумовно. Тому що інакше в людей виходить в голові: я недостатньо сильний, щоб там бути, а вони там молодці, супергерої, слава ЗСУ. Тому, доки хтось вважає себе ненародженим для війни, дуже варто показувати, що в ЗСУ ті самі живі люди, які і хворіють, і сумніваються. І ще для мене важливо: не має бути, що у війську тільки найбідніші. Бо зараз, на жаль, ми бачимо це: чим ти багатший, тим тобі легше відмазатися. В армії є заможні, але це винятково добровольці, зникомий відсоток.

Абстрактний пацифізм, про який ти згадуєш у "Не народжених…" – наскільки це поширено, за твоїми спостереженнями?

Я зараз читав книжку канадського письменника – він мене попросив бути, так би мовити, ментором, щоби він не написав дурниць про Україну. Тож я бачу, що на Заході ця річ уже ламається. Коли люди розуміють, що пацифізм – це прекрасна ідея, але є ситуації, коли він недостатній, коли потрібен активний, у тому числі збройний опір. Я постійно на Заході наводжу приклад: якщо будемо пацифістами, то опір виродиться в акти одиничного терору, або ще гірше, як з уйгурами або тібетцями: все звелося до акцій перед посольством Китаю, а тим часом уйгурів поступово винищують – повзучий геноцид.

У "Не народжених" ти мене шокував фактами примирливих звернень Ганді до Гітлера…

Я це виявив у 2022 році, коли по мені вдарила війна особисто. Мій кумир, Махатма Ганді, жив до 1948 року. То що ж він робив під час Другої світової? Я погуглив. Він, виявляється, писав листи Гітлерові. Дуже гарні листи. Вони б ніяк не вплинули, навіть якби Гітлер їх отримав, але були би дуже помічні для нацистської пропаганди. Тому, ймовірно, їх перехоплювала британська розвідка. А перемогли Гітлера у тому числі українці, котрих полягли мільйони.

Власне, я веду до цього: що ти ще несподіваного для себе відкрив під час написання цих книжок?

Насамперед: іноді ти сам не знаєш, що вибереш. Бо я в "Не народжених…" чесно написав, що до 2022 року розробляв маршрут втечі у Румунію через гори. І саркастично зауважив, що дехто саме такими маршрутами і скористався в результаті. Батальйон "Тиса" і батальйон "Карпати". Але, знаєш, зрештою, здається, що ти переважно знав, хто як учинить. Це мене здивувало. Хоча подеколи я дуже серйозно помилявся. Один знайомий – гіпі, планокур, який, я вважав, точно нікуди не піде, – на бойовій посаді від самого початку. Сприймав його як не від світу цього. А він такий: "Та чого, я ж забіяка". А інший, крішнаїт, – правда, вже називає себе посткрішнаїтом – дослужився до комроти.

Ти пишеш про нетерпимість до нетерпимості і терпимість до протилежних поглядів. Як ти дивишся на це зараз? Можеш бути терпимим і до крайньо правих поглядів?

Є один хлопець, який весь час назбирує (донати – прим. ред.) 1488 гривень. То я йому накидаю з коментарем: "Від лівого флангу ЗСУ". Тому що він втратив частину ноги і на протезі вернувся на бойову посаду, дронщиком. Такі погляди я не поважаю, бо в них закладена нетерпимість до інших, і в моєму випадку це нетерпимість до нетерпимості. Але я навчився більше судити людей по вчинках, а не по словах. Часом людина, яка теоретично з тобою одних поглядів, чинить навпаки і дуже важко з нею знайти спільну думку. Хоча я підкреслюю те, за що мене критикує "Збруч": практично всі ліваки, яких знаю, а їх в Україні, мабуть, кілька сотень, пішли, так чи інакше, до Сил оборони. Є серед них і письменники, і колишні чи діючі депутати. З другого боку – маса правих теж пішла воювати, і я дуже ціную це, хоча не згоден з їхніми поглядами.

А якщо ми говоримо про літературу, мистецтво, то дуже чітко пролягла межа між мистецтвом і розвагою. Майже всі серйозні митці в тій чи іншій формі долучилися до оборони України, тоді як практично всі, хто належить до чистого ентертейнменту, – Потап, наприклад, чи автори комерційної літератури, – не пішли. Тому що тут питання, чи ти бачиш якусь мету у своєму житті, чи просто заробляєш.

То чи можна зараз бути у війську і дотримуватися послідовно лівих переконань?

На мою думку, нормальна людина, яка має співчуття, співчуватиме в тому числі бабусі, яка пропрацювала все життя, а тепер колупається в смітнику. Чи її непокоїтиме те, що у нас мобілізують переважно найбідніших, найнезахищеніших, в той час як умовний крутелик на джипі ніколи не буде мобілізований. Це і є ліві погляди, і вони тільки посилюються.

І це, до речі, до питання, чому на Заході мене іноді краще сприймають. Бо у нас вважається, що ліве – обов'язково "совкове". Ні, це просто тобі шкода бабусю, тобі шкода медсестру, яка заробляє мінімалку в райцентрі, хоча "вколює" за двох. І тим часом ти бачиш, як чуваки проїжджають блокпости, навіть не зупиняючись. Я стояв на блокпостах, і бачив, що чим багатша машина, тим менше шансів, що ТЦК її зупинить. Я стояв від ВСП, ми перевіряли на зброю й наркотики. Одного разу водій помилково прийняв мене за ТЦК-шника і показав посвідчення журналіста, помічника депутата і помічника прокурора. Просто обклався папірцями, і, зрозуміло, він мобілізації уникне. І мене це бісить. У цьому немає нічого радянського. Бо я вважаю, що Радянський Союз був імперією.

На фронті правда немає ресурсу на ненависть до ворога?

Я на рускіх надивився більше, ніж хотів би. Мої почуття – огида, змішана з жалем. Тобто справді не відчуваю ненависті. Це радше щодо зрадників – зокрема, ДНРівців, які добровільно пішли воювати за Росію. Один найдужче викликав огиду. У нього в Маріуполі окупанти знищили квартиру. І він, щоб її відновити, пішов воювати за росіян, за гроші. Уявляєш, яке ставлення до нього було?

А росіяни – як чужопланетяни, чесно кажучи. Він там думає, що ми якісь братні народи, але мені його важче зрозуміти, ніж нідерландця чи японця. Тому що це людина, країна якої останні 30 років, як мінімум, розвивалася зовсім по іншій траєкторії. У нас Майдани, анарходемократія. А там – пошуки царя.

І навіть якщо в інтернетах на тих навальністів потрапляєш, то вони все одно шукають собі нову бариню – Навальну, замість того, щоб самим організовуватися. І вічно ниють, що в них немає можливості протестувати, бо немає лідера. А хто був лідером Майдану? Жодного. Це вони потім вже починали виростати на ньому, як гриби.

Ти вже цього торкнувся, але додай іще – чому "Не народжені…" так добре розходяться на Заході?

Думаю, тому що менше тригерять. Люди можуть замислитись, не вважаючи, що це якось спрямовано проти них особисто. А в Україні переважно читають жінки. Скільки разів тобі доводилося чути "я вже не читаю щось написане військовими"? Навіть від військових. Крім того, повторюся, на Заході мої погляди – більш-менш мейнстрім, а не поширений у нас християнський ультранаціоналізм. Тому так виходить.

А які конкретно відгуки в Європі? Що тебе у цих відгуках вразило? Чи відкрив ти комусь очі?

Найбільший фурор там викликає той факт, що я перекладав Ганді і вважав, що його ідеї правильні. Тому що для них це деконструкція їхніх уявлень ще з Першої світової, – що війна безглузда. Для багатьох на Заході Перша світова важливіша за Другу, бо на Другій світовій фронт був тут, в Україні, двічі пройшов через нас катком. Усі ми маємо спогади про окупацію. Ту ж, умовно, Францію швиденько завоювали, нищили євреїв, а французів переважно не чіпали. Відповідно, для них це більше про Першу світову. От і розголос, що там так само йдеться про пацифізм, але і про ситуації, коли треба боротися, причому фізично.

От у "Т-щасті" ти змальовуєш вкрай песимістичний варіант майбутнього. Ти вважаєш, що нам усе ще загрожує щось подібне?

Я саме тому й написав книгу, що такого майбутнього не хочу. Пройшовся і по своїх особистих страхах. Там не тільки про політику, а й про сім'ю, яка могла розвалитися. Це те, що мене дуже сильно мучило ті два роки, коли ми з дружиною і дітьми жили окремо. У моєму випадку цього не сталося. Водночас там багато позитивних емоцій у вигляді ідеалізованих спогадів, фантазій про минуле, про те, як іншій людині з тобою було добре. Я не з тих, хто глорифікує війну, але там є гарні моменти і про фронт. Це моменти дружби – коли ми, козацького роду, їдемо проти Пітьми, і усі ще живі. Спогад до кінця життя.

Ймовірність того, що станеться отаке, думаю, зараз мала. Але у книжці ж не написано, що окупована вся Україна. Написано, що герой потрапив у окупацію. Ми завжди маємо пам'ятати, що Крим, Донбас, частини Херсонської, Запорізької областей окуповані. Можемо лиш уявити, що відбувається там, особливо з людьми, які брали участь у опорі. От недавно була історія про військового, який виходив з Маріуполя і не здався, а зміг якось утекти. Можна вважати, що "Т-Щастя" – про нього. Конкретний герой, перебуваючи на лікуванні, опинився під окупацією. І йому все ще є куди йти. Питання в тому, що він обирає далі.

Чи можна сказати, що в нас сформувалася школа фронтової літератури?

Я би так не сказав. Насправді це кілька окремих людей. Крім Артура Дроня, ми поки що не знаємо, що з них буде далі.

Але поетів багато.

Це зовсім інша річ. Поезії дійсно дуже багато. А прози, тим паче художньої, обмаль.

При тому на Книжковому арсеналі розкладки завалені книжками про війну.

Я знаю чувака, який написав книгу про війну через ШІ і видав за своє. Це ж смішно. Чому Дронь визнаний як фронтовий літератор? Бо він уже був письменником до того. Тобто уже читав Гемінгвея, і писав до того. Просто зараз у талановитої людини з'явився, як би це цинічно не прозвучало, сильний матеріал. А якщо автор хоче про себе розказати, але перед тим прочитав у житті тільки дві книжки, і з одна них "Шлях Аріїв" Білика, то не буде з нього письменника.

Це вже більше філософське питання, але зараз бачу, що все більше людей замість читати віддають перевагу відео. Тому, радше, можна думати про кіно. Чесно кажучи, поки не з'явився Дронь, я боявся, що люди, трошки молодші за мене, – останнє письменницьке покоління. Таке враження, що Tik Tok завоював світ.

Так, і література буде, але якщо говорити прямо про масовість... Мені здається, в Україні в принципі замало прозаїків. Маю на увазі не людей, які написали одну книжку, а тих, хто хотів писати і писав завжди, для кого це покликання. Але щоб бути письменником, треба з самого малку бути читачем. Так само, якщо хочеш знімати кіно, то ти, мабуть, маєш бути пожиттєво фанатом кіно, як Тарантіно. А не так, що я це напишу для статусу, дам промпти штучному інтелекту і назву себе письменником.

Наостанок – що робитимеш далі?

Зараз якраз пишу сценарій ігрового фільму з Максимом Наконечним. Не можу конкретизувати, бо це його фільм, але точно скажу, що це дуже талановитий режисер. Питання тільки в тому, що у фільмів, на відміну від книжок, є маленький мінус: потрібні гроші, аби їх робити.

І ще перекладаю одну дуже хорошу книжку. Теж про війну, до речі. Я давно хотів побути саме літературним перекладачем. І зараз, мабуть, оцей статус письменника викликає вже достатньо довіри, щоб мені дали перекладати художню літературу.