Забудь про майбутнє: як ШІ-музика паразитує на ностальгії за простими довоєнними часами

"Доля-воля", "марки-чарки", "каяття-сміття" – під кілька мінорних акордів і простенький біт співає український робот. Якщо це пісня про кохання, то в аранжуванні домінуватиме акордеон, інколи трансформуючись у скрипку посеред музичної фрази. Якщо це пісня про війну, замість акордеона буде акустична гітара. Уважний слухач помітить, що деінде українські слова набувають російської вимови ("рамантіка любові") чи просто є нісенітними ("дискоеко" замість "дискотека").

Професійний музикант додасть, що трек майже позбавлений динаміки – всюди однакова гучність – а вокальна партія та інші інструменти звучать неприродно, як копія копії з низьким розрізненням.

Упізнати ШІ-треки, що лунають у таксі, в TikTok чи навіть на радіо, можна за їхньою низькою продакшн-якістю, проте найбільше ШІ-музику як таку вирізняє вражаюча стилістична одноманітність. Штучний інтелект дозволяє створювати пісні з будь-яким звучанням, але продюсери ШІ-шлягерів майже виключно генерують пародії на естраду доповномасштабних часів: щось між агро-попом у стилі Софії Ротару й Степана Гіги, російським шансоном і кальян-репом. Чому високотехнологічні "хіти" 2026-го року звучать як музика минулого? І чи взагалі може ШІ-контент відповідати культурним потребам сучасності?

До 20% пісень в українських чартах згенеровано штучним інтелектом. Чи свідчить це про справжню популярність ШІ-музики – сказати складно. Бути попмузикантом – перебувати в центрі уваги публіки і ЗМІ, формувати суспільні смаки, збирати натовпи як квазірелігійна фігура. Суха статистика штибу кількості проданих квитків чи місця в національному чарті – лише формальний індикатор успіху, а не власне успіх.

На жаль, спершу коронавірус, а потім повномасштабна війна обмежили можливості артистів заробляти на органічній популярності. Між тим, бізнес-значення формальних індикаторів лише зросло: YouTube Music і Spotify нараховують виплати за те, що смартфон програв трек, а не за те, що його хтось почув. Виробники ШІ-пісень користаються з розсинхрону між культурним і алгоритмічним успіхом: аби заробити на стримінгах, достатньо лише другого.

Канали з малозрозумілими назвами штибу Amaya Roma чи Uran Yopa викладають десятки однотипних ШІ-пісень й агресивно просувають їх у соцмережах. Проте відсутність образу конкретного артиста, авторського стилю і креативної інтенції не дозволяють ототожнити віральний успіх ШІ-контенту з традиційною популярністю. Бо що саме стало "хітом", коли завірусилася пісня "Пляшка фраголіно"? На каналі її творців також є пісня "Холодне мартіні", в обох та сама мелодія, обидві складаються з суцільних кліше.

Навряд чи втомлений таксист відрізнить першу від другої – чи від десятків інших ідентичних робопісень на YouTube. До того ж сама статистика прослуховувань заслуговує на підозру: яка частка з них насправді накручена? І скільки схвальних коментарів про ці пісні написані ботами? Звісно, хтось це все ж слухає. Утім, найцікавіше в ШІ-музиці – не її суперечлива популярність, а те, що слухацький інтерес до неї можливий в принципі.

Зазвичай розвиток музичних технологій інспірує нові жанри і естетики. Електрогітара дала нам рок, семплінг – хіп-хоп. Без синтезатора не було б електронної музики, а без фортепіано – класичної.

На перший погляд, штучний інтелект – щось революційніше за будь-який окремий інструмент. Музичні моделі генерують цілі пісні чи, навпаки, розбирають готовий твір на складники – тут лише аудіодоріжка з гітарним соло, тут лише вокал, тут лише барабани – аби потім їх можна було перезібрати якось інакше.

Проте новий музичний стиль, інспірований нескінченним потенціалом ШІ, так і не з'явився. Навпаки, що в Україні, що деінде музика перебуває в безпрецедентному стані естетичної стагнації. Порівняно з 20-м століттям, коли нові звучання з'являлися чи не кожне десятиліття (джаз! метал! диско! техно!), прогрес майже зійшов нанівець: мало кого дивує, що на мейнстримному радіо лунає або музика, записана чверть століття тому – або музика, яка могла б бути створена давним-давно.

ШІ – технічний засіб цієї естетично консервативної доби. Він не втілює жодну провокативну візію про те, як мають звучати пісні майбутнього чи які сенси вони мають втілювати. Завдання в ШІ лише економічне: треки в стилі наявних виконавців мають вироблятися дешевше і швидше, ніж на те здатні їхні людські автори.

Музичні моделі створені за тими ж базовими принципами машинного навчання, що й чатботи чи генератори зображень. Починаємо з купи даних про те, як люди зазвичай співають і грають на музичних інструментах, потім тривалі обчислення, на виході – продукт, який нескінченно комбінує стандарти і кліше, уже реалізовані в мільйонах записаних творів.

Оскільки розробники музичного ШІ не мали на меті зробити генератор "оригінальної" чи "цікавої" музики, моделі не відрізняють цілеспрямовану художню інновацію від безладного набору звуків, намагаючись уникнути обох одночасно. З точки зору машинного навчання, що перше, що друге – однакове відхилення від середньостатистичного звучання, відтворювати яке покликаний ШІ. Якби Suno, наразі найбільш популярний музичний генератор, натренували виключно на класичній музиці, він не зміг би створити джаз.

Те, що ШІ не створює оригінальну музику, – зворотний бік його вражаючої здатності генерувати гіперреалістичні карикатури на вже відомі стилі, жанри і тренди. Справді, ШІ-версія Моцарта звучить як Моцарт, очищений від усіх "другорядних" елементів, які роблять його цікавим. Будь-яке звучання, достатньо представлене в тренувальних даних, ШІ може дистилювати до нестерпного градуса стилістичної чистоти. Чи буде це есенція окремого жанру чи піджанру, чи, можливо, комбінація кількох "есенцій" авторських стилів, залежить лише від вправності користувачів моделі і кошторису на токени.

Оскільки ШІ бракує власного звучання, фанатів ШІ-музики, у строгому сенсі, не існує теж. Активні слухачі слопу – люди, що вже цінують певне звучання, яке здатна імітувати модель, але не пріоритезують художню і продакшн-якість музики. Тож на який запит щодо звучання музики відповідає ШІ-контент, що пробивається на вершину чартів?

Заборона на російську музику не здатна скасувати смаки українських слухачів, чиї серця роками і десятиліттями тішилися "пострадянським" саундом. Проте українські музиканти не схотіли чи не змогли заповнити пустку, що утворилася на місці контенту, укоріненого в російські життєві реалії: "людська" українська музика намагається звучати інакше, ніж до війни.

Пустку на місці російського контенту заповнює ШІ: за допомогою музичних моделей легко генерувати пісні в стилі російської естради, але без російської мови. Переважання надсадного вокалу, баянів, акустичних гітар, а також мелодійних та гармонійних рис, питомих російській попсі, в успішному ШІ-контенті дозволяють слухачам повернутися до аудіодосвіду довоєнних, русифікованих часів, але без провини за участь у ворожому культурному житті.

Псевдонародні робопісні "застільної" тематики чи "запального", тобто еротичного, характеру обслуговують ту ж консервативну потребу: зануритися в звукову екосистему міфічного безпечного минулого і забути про виклики й небезпеки сьогодення, які неуникно забарвлюють музику, створену живими, стривоженими артистами.

ШІ-"хіти" – це жорстока пародія на масову культуру довоєнних часів. Набуваючи популярності, вони лише поглиблюють провінційні тенденції в нашій музиці. Чи здивує когось, якщо виявиться, що власники YouTube-каналів штибу "Дарина Хуртовина", де викладають ШІ-пісні про сільську розпусту поміж вербами і тинами, базуються у Москві?

Секс і алкоголь – тематичний центр тяжіння ШІ-аудіоконтенту. Не дотягуючи до низин естради нульових за якістю аранжувань, він пропонує більше відвертості: людський попвиконавець навряд чи наважився б на сингл "Вареник не побрила" чи "Алкашем ти мене називала". Образність еротики і пиятики, втім, обмежується найспільнішим знаменником людського досвіду. "Ой у кума кабачок майже по коліно" – співає ШІ-молодиця. ""Хлібний дар" б'є точно в ціль, забере увесь твій біль" – звучить в іншій пісні.

Важливо, що радикальна примітивність ШІ-контенту – це конкурентна перевага машинної музики, а не її хиба. Дослідження показує, що публіка надає перевагу ШІ-віршам, згенерованим у стилі відомих поетів, перед реальними віршами цих поетів, оцінюючи справжні твори як надто "складні" чи "незрозумілі".

Схожі ефекти існують і для ШІ-зображень (згенеровані обличчя здаються більш "людськими", ніж реальні). Імовірно, з українськими ШІ-"хітами" ситуація та сама: слоп тішить комфортною передбачуваністю і не порушує слухацький спокій художніми інноваціями, емоційними багатозначностями, "дивним" саундом. Годі очікувати, що подальший розвиток технології суттєво покращить художню якість ШІ-музики: вона вже така, як треба.

З'ява технології, яка ідеально відтворює найпростіші риси попконтенту, показує, що конфлікт між очікуваннями аудиторії й творчими потребами митця – це засаднича риса культурного розвитку як такого, присутня й поза сферами авангардного чи експериментального мистецтва. Навіть найбільш клієнтоорієнтована попмузика, створена людьми, неуникно матиме дещицю оригінальності. Натомість у світі ШІ-музики, яка задовольняє мінімальні потреби слухачів і лише їх, жодного культурного розвитку не передбачено.

ШІ-музика не буде здатна відповісти на емоційні потреби слухачів, що виникають під тиском сучасних викликів і трагедій, допоки справжні музиканти не створять достатньо актуальної музики і допоки остання не потрапить у тренувальні дані музичних моделей, аби бути зімітованою за копійки. Прикметно, що ШІ-треки про війну звучать як радянські пісні про Афганістан, і трагічний герой цих пісень озброєний старезним кулеметом, а не дронами.

ШІ-слоп – це, зрештою, не стільки естетична, скільки політична проблема. Живе мистецтво допомагає нам впоратися з неясними й суперечливими емоціями, що їх викликає травматичне життя сьогодні чи неодмінна тривога щодо життя завтра.

Сам факт зміни звукових трендів показує, що поява чогось химернішого за пообтерті образи минулого залишається можливою, і тим самим дає надію на краще життя чи, принаймні, інакше життя – скромний, але вкрай важливий внесок у боротьбу з безнадією і нескінченним болем війни та втрати. Хоча ШІ-пародії на звукове оформлення мирної й безхитрісної приватності нульових чи, для багатьох, навіть десятих можуть на хвилинку приспати біль, разом із болем вони забирають надію, що майбутнє виглядатиме інакше, ніж сьогодення.