ДеГРАНІТизація українських меморіалів: чи зможемо ми її розпочати?

Що не так з традицією використовувати на надгробках гранітні плити, чому нам треба відмовитись від неї в розбудові майбутнього Національного військового меморіального кладовища та звернутись до більш традиційного для України матеріалу – пісковика. Про це спеціально для Української правди пише журналістка, авторка ютуб-каналу "Обличчя Незалежності" Дарка Гірна разом з Дарцею Веретюк, дизайнеркою та авторкою проєкту Пантеону Героїв у Тернополі та Романом Маленковим, краєзнавцем, засновником проєкту Україна Інкогніта.

Страшна війна дала нам шанс закласти початок новій ритуальній культурі на військових меморіалах, без засилля чорних та сірих надгробних плит, які створюють атмосферу безпросвітного суму та скорботи. Цю атмосферу в українських місцях поховань не в останню чергу уже забезпечує граніт – камінь, який з розмахом служив естетиці тоталітарного СРСР і передався нам у спадок. Таким чином була знищена українська традиція виготовлення пам’ятників зі світлого пісковика, яка в нас була ще з дохристиянських часів і яку наші пращури широко використовували разом з іншими народами на європейському континенті.

Шансом повернути цю традицію могла б скористатися команда, яка будує головний військовий некрополь України – Державне підприємство "Національне військове меморіальне кладовище" (Далі – НВМК). Цей стандарт зможе поширитися на військові меморіали в інших регіонах, а згодом – й на цивільні. Це може стати революцією в нашій культурі пам’яті, яка поступово повертатиме нас до нашого коріння.

Втім, Міністерство ветеранів, яке відповідає за будівництво, вже заявило граніт як остаточно визначений матеріал у новому проєкті, про що на ФБ-сторінці відомства у програмному документі зазначили наприкінці квітня цього року. Відтак, крім головних споруд та доріжок на НВМК, зі світлого сірого граніту планують зробити обличчя військового некрополю – типові надмогильні плити з іменами наших героїв.

Але ці плани виглядають дивно, адже громадські дискусії щодо того, який з двох каменів варто обрати, як стверджують в ДП НВМК, не завершилися. Останнє таке зібрання відбулося 23 липня, де команда НВМК мала б представити зразки з гранітів та пісковиків, аби запрошені могли оцінити їхні сильні та слабкі сторони. Втім, присутні побачили чотири гранітні зразки та всього один піщаний, що виключило змогу сформувати повноцінне враження. На їхньому фоні головний архітектор НВМК Сергій Дербін висловився про те, що було б непогано все–таки віддати перевагу граніту, а не пісковику, задля гарантованої цілісності архітектурного ансамблю.

Ми не перший народ, який проходить процес формування практик пам’ятання важливих історичних подій. До нас це робили безліч країн, на досвід яких можна опиратися. В американській військовій меморіальній традиції з пісковика будували більшість кладовищ до ХХ століття, через його теплий світлий відтінок, який символізував чистоту, спокій та процес очищення душі, її умиротворення. Американський історик Університету Колорадо Майкл Велш розповідає, що яскравим прикладом є національне кладовище Геттісберга у Пенсільванії. 

Пізніше, з розвитком технологій, у США перейшли на міцніший білий мармур і почали здебільшого заміняти на нього пісковикові надгробки. На жаль, від такого мармуру на НВМК відмовилися одразу, через ціну питання та брак родовищ в Україні. Отож, нам залишили вибір між гранітом та пісковиком, родовища яких у нас є.

У цій дискусії недостатньо просто сказати: цей камінь щільніший та міцніший, а тому кращий чи він краще впишеться в архітектурний ансамбль, який ще, між іншим, не визначений, оскільки попереду нам обіцяють відкриті конкурси на архітектурні проєкти.

Ми будуємо особливе місце, сакральне для України. Камінь, який ми обираємо для нього – це не просто набір технічних характеристик, а частина ідеології та історії, яка закладена в меморіал. Кольори, текстура та форми – усе разом формуватиме філософію комплексу, який має закарбувати імена героїв цієї війни на віки.

Недовговічна пам’ять на довговічному граніті

Граніт має одну беззаперечну перевагу – це звично. Він скрізь на наших кладовищах: військових та цивільних. Його не потрібно досліджувати, пояснювати, змінювати наратив в межах цілої країни, працювати з темою в медіа. Галузь велика, фахівців, які з ним працюють та розкажуть про його переваги – безліч.

"Граніт більш довговічний матеріал в порівнянні з пісковиком: його значно тяжче умисно пошкодити, він міцніший за структурою, оскільки є грубокристалічним та має у складі декілька мінералів, які додають до його кольору і текстури саме цю зернистість, завдяки якій він і є впізнаваним", – пояснює переваги каменю реставраторка Дар’я Луцюк, – Та не дивлячись на широке використання граніту в оздобленні архітектури та меморіальної пластики, варто зазначити, що надмірна зернистість текстури граніту як в полірованому, так і в необробленому вигляді заважає сприймати дрібні деталі й написи на поверхні надгробної плити".

Голова міжнародної організації "Магурич", польський каменяр з українським корінням Шимон Моджеєвський, який за останні 38 років відреставрував понад 2300 українських надгробків лише у Польщі, а останні 16 років разом з волонтерами відновлює українські та польські пам’ятники на кладовищах в Україні каже:

"Написи на граніті (зазвичай неглибокі) досить швидко стають нечитабельними. І, як на мене, сірий граніт підходить для тротуарів та бордюрів. Культурно це ніяк не виправдано. Я всім серцем вболіваю за пісковик", – ділиться досвідом каменяр.

Справді, на Київщині збереглося декілька гранітних великих хрестів, наприклад гайдамацький хрест в селі Острів. Він виглядає облупленим, і розпізнати, що на ньому було написано, немає жодних шансів. На Микулинецькому кладовищі Тернополя, біля нового пісковикового Пантеону Героїв, гранітним плитам – не більше 100 років. Вони також вкриваються мохом, грибком, тьмяніють та тріскають. Але найгірше, що висічені написи на деяких могилах з граніту уже не читаються. Те ж саме бачимо на військовому Лук’янівському кладовищі у Києві: ряд надгробків з граніту, яким не більше ніж 30–40 років промовляють самі за себе.

З огляду на ці приклади та досвід реставраторів, є великий ризик, що функція надгробного каменя, який мав би служити формою пам'ятання героя, а не просто міцним каменем – втратиться. Те, що цього не станеться завдяки новітнім технологіям, зараз не може гарантувати ніхто. Банально тому, що достатньо часу, аби перевірити ефективність тих чи інших інструментів, не пройшло. Водночас можна з упевненістю сказати, що граніт як надмогильний камінь до сьогодні програвав пісковику у збереженні написів.

Також, граніту немає у білому кольорі, а навіть найсвітліший сірий його відтінок сприймається, як "асфальтний" та має характерну, вже згадану зернистість. Який міцний би він не був, він, зрештою, матиме швидше утилітарну, а не естетичну цінність, яка є дуже важливою для майбутнього некрополю.

Сірий граніт лежить в основі військових німецьких кладовищ Другої світової та слугує вдалим фоном для головних меседжів на них – переосмислення нацистського минулого та примирення зі світом. 

Улюблений камінь історії

До ХХ століття українці синхронно з іншими європейськими народами, широко використовували камені вапняк та пісковик в будівництві та ремісництві. Пісковик було легко видобувати, обробляти, й він був дуже міцним. Його, наприклад, використовували як замінник кременя для виготовлення ріжучих інструментів чи кам’яних точил.

Він став популярним у великих і малих архітектурних формах по всьому світу не лише через доступність, але й вишуканий вигляд. З нього будували монументи, замки, храми та садиби, а також – надмогильні камені, які міцно стоять дотепер. Найдавніша монументальна скульптура на планеті Земля – єгипетський Сфінкс (2559 рік до нашої ери) – зроблена з пісковика. Старовинне місто Петра, яке є найпопулярнішою туристичною пам’яткою Йорданії та входить до Семи Чудес Світу – теж з пісковика. Велика реконструкція Парижу 1860–х років (так звана Османізація), за розпорядженням Наполеона 3–го відбувалася з використанням саме пісковика. Ця реконструкція багато в чому визначила сучасний вигляд Парижу. Північні європейські міста із суворим мінливим кліматом, як, наприклад, шотландські Единбург чи Глазго, стоять на пісковику.

Пісковик несе історію і захищає її. Історія ж його любить у відповідь — все найважливіше у світі на ньому записує.

У розмові із Володимиром Добрянським, науковцем–істориком, археологом, дослідником старожитностей, ми згадуємо прадавні петрогліфи Кам'яної Могили — поблизу окупованого наразі Мелітополя збереглись висічені на камені малюнки та тексти, вік яких більш як 20 тисяч років. Ці письмена — одні з перших, що створила людська цивілізація і дійшли вони до нас саме на пісковику. Безліч історичних подій стали відомі й певною мірою зрозумілі завдяки розшифровці таких символів.

Загалом в Україні величезна кількість прикладів "історії у камені": кімерійські (9—7 століття до н. е.) та скіфські (7—3 століття до н. е.) кам'яні баби у південних степах, неможливо не згадати і про Збруцький ідол із вапняка (9 століття), який до того ж близько 600 років пролежав у водах річки Збруч, перед тим як потрапити у Краків.

Також пан Володимир зазначає, що важливою характеристикою пісковика була стійкість до високих температур, оскільки саме із нього ладнували матриці для ливарної справи, починаючи із мідної доби — у такий спосіб виготовляли прикраси та зброю, виливаючи у форми розпечений метал.

Українські замки та храми, серед яких Залозецький замок (16 століття), Сидорівський замок (17 століття), Кудринецький замок (17 століття), Оборонний Успенський костел (16 століття) зведені з пісковика, стоять дотепер, попри нашу недбалість та байдужість до підтримки їх в гідному стані.

Що ж до малих форм, то найстаріший пісковиковий хрест на території України датується 13 століттям – 1240–ми роками. Це триметровий хрест біля села Зимне Волинської області, який поставив князь Данило Галицький на могилі дружинника Клима Христинича, який його врятував.

Серед козаків вапняк та пісковик були матеріалами №1. Автор праці "Реліктові типи намогильних знаків з Середньої Наддніпрянщини", археолог Микола Товкайло лише на старому Ярмарковому кладовищі Переяслава виявив 169 старих кам'яних козацьких хрестів із пісковику, які збереглися до сьогодні. Загалом такі хрести збереглися на п’ятьох кладовищах Переяслава.

На найстарішому кладовищі у Чернівцях до сьогодні збереглося близько тисячі хрестів з пісковика. Чимало з них виготовила майстерня Карла Кундля, заснована 1870 року. Там виготовляли пам’ятники з різних матеріалів, зокрема граніту і мармуру.

На Черкащині біля Колодистого, до сьогодні збереглися козацькі хрести, які виготовлялися наприкінці 18 століття з пісковика, добутого місцевими із кар’єра біля села.

Таких наочних свідчень довговічності матеріалу на старих українських кладовищах – безліч. Наразі інтерактивна мапа проєкту Україна Інкогніта налічує понад 800 старих цвинтарів, а потенційно їх є понад 3000.

Каменяр Шимон Моджеєвський каже, що міг би надсилати старі фотографії надгробків з пісковика годинами: "Глибоко висічені написи на пісковику залишаться на століття, але і пісковик має бути хорошим. Також в Україні є тисячі вапнякових хрестів, і вони також непогано тримаються".

СРСР підриває гранітні родовища

"Тот камень заветный и ночью, и днем

Матросское сердце сжигает огнем.

Пусть свято хранит

Мой камень–гранит,

Он русскою кровью омыт".

Цими та багатьома іншими піснями, фільмами, плакатами на демонстраціях "гранітний наратив" успішно насаджувався пролетаріату, як семантика військової міці радянської армії.

Тому важливо розуміти, коли ж і чому нашу ритуальну культуру практично повністю просяк граніт. В той час як поклади пісковика були широко розповсюджені в Галичині, на Поділлі, Буковині, Вінничині, Хмельниччині та Донеччині, граніт добувати було дуже проблематично через його міцну структуру. Але наприкінці 19 століття з’явилися новітні інструменти, зокрема різаки та пили зі штучних алмазів та твердосплавні, зокрема, вольфрамові напайки. Подібні інструменти легко могли різати граніт, надавати йому потрібну форму. Тож приблизно з 1930–х граніт — як синонім міцності, бере на озброєння Радянська імперія, і Україна стає головним епіцентром його видобутку.

Найбільша тектонічна структура Український кристалічний щит перетинає Україну по діагоналі й простягається на 1000 км в довжину та понад 200 км в ширину, – від Рівненщини до Азовського моря. На цьому шляху близько до поверхні залягають і виходять кристалічні породи – здебільшого граніт та гранітоїди. На території Рівненщини, Житомирщини, Київщини, Черкащини, Кіровоградщини, Дніпровщини, Запоріжжя знаходяться сотні кар’єрів з гранітом. Маючи таку величезну кількість покладів, гріх було б їх не розробляти.

Таким чином Україна стала полігоном видобутку та постачальником граніту для інших республік СРСР.

Мавзолей Леніна зводили з кількох видів граніту, – найкоштовнішого лизниківського граніту червоного кольору, який також називали ленінським, та головинського граніту, добутих на Житомирщині. Ними декорувалися станції метро по всьому Радянському Союзу.

1946 року при Лизниківському кар’єрі совєти утворили окремий населений пункт Червоногранітне, до якого підвели залізницю для зручнішої дистрибуції граніту по СРСР. Найдорожчі монументи та простори мали оздоблюватися цим матеріалом. Окремі декоративні елементи з "ленінського" граніту є також у Верховній Раді.

З граніту та бетону зводилися некрополі та меморіали Другій світовій війні в країнах соцтабору.

Незадовго до анексії Криму, українським лизниківським гранітом росіяни облицювували споруди Сочі до Зимової Олімпіади 2014–го. Цей граніт дуже полюбився Путіну, заради якого окупанти викупили один з житомирських кар’єрів і гнали цей камінь залізницею на будівництво.

Гранітна лихоманка перекочувала у незалежну Україну, оскільки нам ця галузь залишилася від СРСР. І його популярність – це часто той випадок, коли пропозиція породжує попит.

Втім, на одному з коростишівських підприємств з обробки граніту нам розповіли, що в Україні є велика проблема після нищівного радянського видобування – тріщинуватість гранітів. Для щебеню, побутового каменю у нас кар'єрів багато, але мало тих, де можна видобувати монолітний матеріал, з якого нарізатимуть типові плити. В більшості випадків граніт довбуть, якраз щоб перемолоти на щебінь, монолітні блоки добувають значно рідше і наскільки вистачить запасів кар’єрів із блоковою структурою – невідомо.

Не виключена ситуація, що спочатку гранітні плити в блоках будуть певного кольору, а через місяць він закінчиться і вони будуть вже зовсім іншого. Як відомо, держустанові НВМК запропонували кілька видів граніту, із кар’єрів, де блокова структура видобування. При цьому на державному підприємстві не зазначили прогнозних оцінок щодо того, скільки тисяч кубів щільного світло–сірого граніту у нас залягає.

Тріщинуватість пісковика – менша. І можна припустити, що держава скоріше знайде поклади однорідного пісковику, ніж граніту.

Лякання пісковиком

Захисники граніту часто наголошують, що без регулярного догляду пісковик руйнується. Під руйнацією мається на увазі не те, що він розсипається, а втрата вигляду. Як показує історія, без догляду взагалі пісковик сіріє через хімічні та ерозійні процеси, бо поверхня обвітрюється, а комбінація пил–дощ–сонце утворює умови для поростання мохами чи лишайниками.

Реставраторка Дар’я Луцюк розповідає, що пісковик більш делікатний та вибагливий до умов в порівнянні з гранітом. Однорідність його структури більш вразлива до зовнішніх чинників, однак пісковик є поширеною осадовою породою, для виготовлення надмогильних пам'ятників через легкість в обробці й можливість різьблення художніх елементів з нього:

"Найбільшим недоліком є суттєва пористість, в порівнянні з магматичними породами (граніт, базальт). Камінь насичений вологою стає більш вразливим до руйнування. Впливають не тільки дощі, а й неправильна гідроізоляція, яка не буде перешкоджати камʼяній плиті абсорбувати воду з ґрунту. Якщо в великих містах пісковик переважно темніє від бруду і пилу, у відносно чистих від атмосферних забруднень зонах надмірно зволожений камінь чудове місце для розмноження грибів і лишайників, які плямами розростаються на поверхні й перешкоджають висиханню каменю під дією сонячних променів. Надмірна волога в мікротріщинах в зимовий період призводить до пришвидшеного руйнування. Також варто зазначити, що пісковик через дещо вищу ніж у грантів здатність до водопоглинання, схильний до появи висолів – результату кристалізації солей на поверхні каменю, які пришвидшують руйнацію його структури".

Втім, якщо пісковик більш вразливий до зовнішніх чинників, ніж граніт, це не означає, що він – недовговічний. І щоразу коли хтось акцентує на його крихкості, в Україні плаче Кам'янець–Подільський замок 14 століття.

Іван Олійник (директор кар'єру у селі Застіноче) та Роман Чабан (голова наглядової ради ПрАТ Будівельник), що займаються розробкою родовищ та видобутком пісковика, зазначають — перш за все треба зважати на характеристики каменю із кожного окремого кар'єру, а не узагальнювати, адже пісковик, як і граніт, є дуже різний.

Найвідоміші кар’єри пісковика – у Ямпільській громаді на Вінничині. Це 4 кар'єри (два – у селі Франківка, один – в Порогах, ще один – в Русаві). Відомо, що пісковик з цих родовищ до повномасштабної війни активно купували європейці, зокрема з Нідерландів та Німеччини. А з ускладненням логістики через російське вторгнення в Україну чимало з них перейшли на турецький. Є ще безліч законсервованих кар’єрів з пісковиком по всій країні. Експерти наголошують, що він значно дешевший за граніт як у видобутку, так і обробці, адже для цього не вимагає ні важкої техніки, ні специфічних інструментів.

Пісковик кременистого типу зцементування — надміцний, світло–сірий, годиться навіть для мощення площ та доріг, виготовлення гробівців, пам'ятників, скульптур, сходів, а глинистого — краще для декорування захищених фасадів чи інтер'єрної скульптури, він має світліший жовтавий відтінок, м'якшу структуру. В будь–якому випадку, як стверджують видобувачі, поклади якісного пісковика є більш–ніж достатніми для зведення НВМК.

Їх слова підтверджує і Мирослав Сивий, український науковець у галузі геології, доктор географічних наук. Пан Мирослав погоджується, що об'єктивно граніт щільніший і має нижчий показник водопоглинання, та в контексті проєкту ця технічна перевага не є суттєвою і визначальною, бо обидві породи є досить міцними, аби зберігати пам'ять про полеглих хлопців століттями, а за відповідного нескладного догляду і тисячоліттями.

Окрім того, через вміст кристалічних елементів, граніт гірше за пісковик переносить перепади температур,— це нам підказує Василь Кітура, головний геолог ТОКП Тернопільоблнадра. Також він розповідає, що пісковики тут були сформовані 400–360 млн років тому, коли море ставало суходолом, тож ці породи проходили значно складніші випробування, ніж наш сучасний клімат та погодні умови, а найміцніші породи кременистого пісковика розташовані у Дністровській серії нижнього девону.

Відтак, наше завдання якраз полягає в тому, щоб за багато років збереглися не тільки пам’ятні написи з іменами наших полеглих героїв, а й красивий вигляд надмогильних каменів. І, дякувати Богу, для цього в сучасному світі є спеціальні засоби.

"Задля збереження візуальної привабливості надгробків як із світло–сірого пісковику, так і з граніту, необхідний постійний догляд та фіксація стану каменю. Щорічне дбайливе очищення від бруду. Насичення пісковика гідрофобізуючими та біоцидними розчинами допоможе зберегти та захистити його поверхню. Важливим є також захист від вандалізму: існують спеціальні просочення, які запобігають глибокому проникненню у структуру каменю фарб від графіті. Пісковик відносно стійкий до подряпин, але жоден пам'ятник не встоїть проти умисних шкідливих дій", – каже Дар’я Луцюк.

Якщо держава в особі НВМК покладає на себе завдання охорони й догляду за меморіалом в майбутньому, то пісковикові пам’ятники в лісистій хвойній місцевості зможуть зберегти такий самий гідний стан, як один із найбільших меморіальних комплексів Європи – Бруквудське піщане кладовище 19 століття біля Лондона. Зрештою, у разі, якщо якийсь надгробок суттєво пошкодиться, його можна буде без проблем замінити.

Каменяр Шимон Моджеєвський називає пісковик елітарним каменем і вважає його красивішим та вишуканішим за граніт: "Мода і технологічні перетворення відсунули пісковик в нішу. Однак у багатьох місцях він повертається як найбільш природний, хоча догляд за предметами з пісковику є більш вимогливим.

Однак пісковик також є набагато красивішим скульптурним матеріалом і не потребує такої обробки, як екструзивні або метаморфізовані породи.

Мій власний досвід говорить, що те, що колись було звичним, тобто ручна обробка пісковику та вапняку, тепер є елітарним, тому що більшість каменярських майстерень не вміють обробляти пісковик".

Щодо вибору між гранітом та пісковиком для типових надмогильних споруд НВМК, реставраторка Дар’я Луцюк також обирала б пісковик:

"Пісковик коректно вважати каменем пам’яті, оскільки його обирають століттями для виконання меморіальної пластики. Разом з вапняком і мармуром він входить до ряду матеріалів, які потребують делікатної обробки й більш шанобливого ставлення як в процесі виконання, так і в подальшому використанні. Тому можна сказати, що обираючи пісковик, ми обіцяємо дбати про меморіальне поховання особливо ретельно і берегти пам’ять про полеглих героїв. Догляд за цим об’єктом буде частиною служіння та вихованням поваги".

Пантеон Героїв у Тернополі на Микулинецькому кладовищі – перший сучасний меморіал, зведений у 2023 році з об'ємних брил світлого пісковика у стилізованій формі козацьких хрестів. За рік часу від моменту встановлення перших пам'ятних знаків скептиків такого підходу у місті практично не залишилось, бо кожен охочий може відвідати локацію, пошанувати полеглих та водночас оцінити якість породи каменю, його взаємодію із відкритим простором та власні відчуття від перебування. А найзнаковішою оцінкою наразі є постійна присутність там рідних і друзів спочилих воїнів, що відзначають місце як "гідне, легке та світле".

Отже, українська та світова традиція, глибокий зміст, естетика, ціна та гарантія збереження пам’яті – це те, що робить пісковик конкурентнішим за вже такий звичний нам граніт. Тож просте утилітарне рішення на користь останнього аж ніяк не здається доцільним. Можливо ми маємо нарешті подорослішати й відповідально, дбайливо ставитись до власного майбутнього, наріжний камінь якого зараз закладаємо. Ми минемось і ті, хто прийдуть після нас — теж, а меморіал буде стояти дороговказом, бо це не лише сакральне місце національної пам'яті, а живе пульсуюче серце нашої країни, без якого ми просто зникнемо.