"Імперський" чи "російський" авангард?
Цей есей – частина видання "Сприяння деколонізації в музеях: Україна у фокусі" (Supporting Decolonisation in Museums: Focus on Ukraine), яке ініціював Український інститут у співпраці з ICOM UK, ICOM Ukraine та Асоціацією музеїв Великої Британії за підтримки Британської Ради. Путівник адресований музейним і культурним фахівцям по всьому світу, які прагнуть включити український досвід у свою деколонізаційну практику, і складається з двох частин – власне путівника з практичними кейсами та добірки тематичних есеїв, до якої належить і цей текст. Повністю видання доступне на сайті Британської Ради в Україні.
У самому есеї Ільницький доводить, що термін "російський авангард" – оманливий: Росія була багатоетнічною імперією, а не національною державою, і "російськість" конструювалася шляхом привласнення культурних надбань неросійських народів, зокрема українців.
У XIX столітті Росія була багатомовною та багаторелігійною імперією... В основі легітимності лежала покора цареві...
Encyclopaedia Britannica, The Russian Empire
Держава, яку зазвичай називають "Росія", насправді була Російською імперією та Радянським Союзом. "Росії" в національному сенсі не існувало, і сумнівно, чи існує вона навіть сьогодні. Як зауважив британський історик Джеффрі Госкінґ у книжці "Russia: People and Empire", "побудова імперії" "перешкоджала формуванню [російської] нації" (xix). "Упродовж більш як трьох століть, – писав він, – структури Російської імперії були структурами багатонаціональної служилої держави, а не нації, що зароджувалася" (478). Унаслідок цього "роздроблена й недорозвинена національна ідентичність була основним історичним тягарем [росіян] протягом останніх двох століть, від доби Російської імперії до радянського періоду й після його краху" (xx). Неспроможність росіян сформуватися як цілісна нація не означає, що вони не намагалися.
Ключове питання для дослідників полягає в тому, як саме росіяни прагнули цього досягти і які наслідки це мало для неросійських народів імперії.
Загалом "російськість" і "російська культура" будувалися на основі величезної держави та її спільної мови (російської), поєднаної з етнічними російськими рисами. Отож вибрані елементи багатоетнічної імперії використовувалися для "національних" російських цілей. Неросійським народам було важко цьому протистояти, зважаючи на автократичний і централізований характер держави, де домінували етнічні росіяни. Те, що в імперії набувало означення "російське", визначалося передусім російським націоналістичним порядком денним, часто коштом автохтонних культур. Російські спроби здійснити неможливе: створити "російську" націю з багатоетнічної держави – найочевидніше проявилися у ставленні до українців і білорусів, яких відмовлялися визнавати окремими націями, розглядаючи як частину єдиної "російської" нації.
Росія Путіна відродила цю ідеологію, що була наріжним каменем російського мислення та політики щонайменше від першої половини XIX століття, коли українського письменника Миколу Гоголя (1809 – 1852) "сконструювали" як "російського" автора. Ці хибні російські спроби націєтворення пояснюють, чому митців, таких як Казимир Малевич (1879 – 1935) і Давид Бурлюк (1882 – 1967), традиційно називали росіянами, а не українцями, і чому загалом багатоетнічний авангард імперії та Радянського Союзу, який часто висловлювався російською мовою, навіть нині зазвичай визначають як "російський". Інакше кажучи, сучасна термінологія підтримує російський імперський націоналізм і водночас узурпує культурні надбання неросійських народів.
Так званий російський авангард в імперії слід розглядати як метропольне транснаціональне явище й називати його "імперським", визнаючи, що він був продуктом багатьох національних спільнот, а не лише росіян. Імперія являла собою єдиний політичний простір зі спільними культурними рисами, але також і з відчутними відмінностями. Художні ідеї та практики не народжувалися лише в Москві чи Санкт-Петербурзі. Мобільність культурних діячів у межах імперії сприяла взаємодії митців і письменників різних національностей.
Водночас існували й окремі національні авангарди, наприклад, російський або український. Вони відображали транснаціональні процеси, але також існували як самостійні явища. Київ, Харків та інші міста імперії нерідко були окремими творчими центрами. Україна, спершу в імперії, а згодом у складі Української Радянської Соціалістичної Республіки була унікальною колискою авангардних течій. Тому перед дослідниками стоїть завдання уникати поширеної тенденції зводити національні авангарди імперії до оманливого терміна "російські". Митці на кшталт Малевича й Бурлюка не стали "російськими" лише через участь у метропольній імперській діяльності. Вони мали транснаціональний вплив, однак їхню національну належність не можна приписати Росії.