Діти теж мають досвід війни. Чому дорослим не можна знецінювати його

Війна звужує наш досвід до виживання. Усе, що не стосується прямої загрози життю, на чому можна зекономити сили, втрачає увагу і викидається з публічного поля. Так досвід дітей часто губиться в вирі "дорослих" задач.

Однак поза потребою вижити навіть під час війни є чимало тонких нюансів, емоцій, знань і уявлень про навколишнє середовище, ситуацій, з якими стикаються діти і які мають не менший вплив на наше життя. Тому нам важливо фіксувати повсякдення дітей під час війни і давати йому публічний простір, щоб доросле розуміння не затіняло його.

Що ж таке воєнне дитинство? В медіа частіше зустрічаються драматичні сюжети: зруйноване житло, перебування в бомбосховищах, життя близько до лінії фронту, втрата батьків чи загибель самих дітей. Якщо ж люди, і діти зокрема, не мали схожого досвіду, вони схильні применшувати свій власний – який, однак, також не можна назвати нормальним.

Найчастішим упередженням є те, що "воєнним" дитинство вважають тоді, коли є прямий контакт чи спостереження воєнних дій. "Просто сиділи ховалися в будинку" – говорила нам бабуся, яка прийшла разом з внуком на інтерв'ю. Виявилося, що вони кілька тижнів провели в окупації в Київській області. Була й інша історія, коли хлопець з Харкова розповідав про евакуацію, мовляв, ось це воєнний досвід, а те, що він проходив через табори для біженців – це вже звичайна подія.

В соцмережах нам писали, що життя дітей за кордоном – це не воєнне дитинство. Люди почасти сприймають це як безпечну ситуацію, однак не враховують, наскільки, наприклад, неможливість зустрітися з друзями вживу може розбивати серце і стати потрясінням для дитини. Не кажучи вже про причини, через які дитина мала покинути власну домівку.

У першу чергу нас як Музей воєнного дитинства цікавить, які зміни приносить війна і російська агресія в повсякденне життя дітей. Наш архів показує, наскільки великим ударом стала війна для здобування знань, для самої можливості ходити до школи. Це базова потреба дітей, але й її складно зараз реалізувати. Ми прослідковуємо, як цей досвід відрізняється в великих містах та селищах. Бомбосховище – це не впізнавана реалія в селах. На прикордонних із росією територіях часом залишається вдаватися до простих рішень – в таких місцях діти вже три роки не ходять до школи оффлайн.

Потрібно пам'ятати, що в дитинства є чимало складних аспектів, крім самої війни. Тому дитина може відчувати якийсь подвійний чи потрійний тягар, який вимагає сторонньої допомоги. Наприклад, коли діти розповідають про війну, іноді ми відчуваємо, що є теми, які вони не хочуть озвучувати і намагаються їх оминути. Ми не наполягаємо, але розуміємо, коли в сім'ї не все просто, і це не пов'язане з війною.

Є історія про те, як дитина переходила кордон, заснула від втоми, і була натхненна тим, що її несли на руках і що хтось про неї подбав. Мене зворушує, як діти різко полюбили свої школи. Особливо ті, які опинилися за кордоном і дуже сумують. В їхніх розповідях – ідеальні школи і прекрасні вчителі.

Також розповідають історії про епізоди свого життя, якими пишаються. Наприклад, як збирали гроші на ЗСУ. Бувають і смішні сюжети, як от про таємні місії проти росіян онлайн. Для підлітка – це сміливий вчинок, його внесок у війну. Дорослим про таке зазвичай мало розказують, тому що їм складно пояснити, як це технічно відбувається.

Ми не питаємо про екстремальний досвід, хоча іноді діти самі хочуть про це розповісти. Бувало, що діти розповідали про загибель своїх друзів. Такі історії в нас були з Донецької і Луганської областей ще до повномасштабної війни. Дослідники до цього мають бути готові.

Ми контактували з дітьми, в яких загинули хтось із батьків як військовослужбовці, але збирати їхній досвід ще не починали. Зараз в архіві у нас є лише декілька таких історій і одна з них експонується на нинішній виставці. Навіть якщо це відбулося рік тому чи більше, це наскільки важко для всіх у сім'ї, що дітям спершу треба дати безпечний простір і змогу зібрати ресурс.

Ми активно працюємо над розширенням архіву історіями з Криму, де росія інтенсивно розбудовує окупаційний режим вже понад десять років. Тому змога почути такі свідчення дуже цінна для ширшого розуміння війни. Окремо хочемо збирати свідчення про депортації дітей, але для цього команда має пройти додаткове навчання.

Важливо завжди тримати в голові мету збору свідчень, і нагадувати собі, що ця мета ніколи не має переважити безпеку дітей. Ми часто чуємо заклики, що потрібно розказувати історії, щоб не забути, що з нами відбулося, щоб зберегти цю пам´ять на майбутнє. Однак тут є небезпека привласнити історію іншої людини попри те, що вона воліла б не говорити на загал.

Важливо пам'ятати, що носій свідчень – це перш за все жива людина, і його чи її безпека і внутрішній спокій набагато важливіші, ніж будь-яка історія, яку ми хотіли б, що вони розказали. Хоча іноді людям в моменті може здатися навпаки.

Для дослідників недостатньо просто слухати. Вони мають зважати на зміну мови тіла дитини, швидкість мови. Все що може вказувати, що ми заходимо на територію, де стає боляче. Ми вчимо дослідників розуміти ситуацію, щоб в згоді дитини на інтерв'ю не було примусу на якомусь етапі. Тому що іноді самі батьки або опікуни примушують говорити, різні ініціативи хочуть отримати вигоду з цих свідчень. Або ж діти відчувають тиск: якщо просять – значить це важливо.

Часто так буває з переміщеними дітьми, коли структура опори зруйнована, і вони почуваються в більш вразливий ситуації, коли дають згоду на інтерв'ю. Перед інтерв'ю добре мати змогу поговорити з дорослими, дізнатися, які є складні ситуації і про що не варто питати. Таке було, коли мама сказала, що дядько хлопця загинув незадовго до запису інтерв'ю, і тому пов'язаних з цим питань краще уникати.

Діти теж дуже чутливі до того, як реагують дослідники на їхні розповіді. Вони інтуїтивно розуміють, що певні досвіди в суспільстві можуть бути неприйнятними. Наприклад, можуть засудити за те, що купував хліб в росіян або скористався допомогою російських військових, щоб виїхати з окупації. В таких випадках вони частіше відмовляються давати інтерв'ю.

Була ситуація, коли дівчинка з Маріуполя попросила спершу пройти інтерв'ю без запису, щоб подивитися, як зреагує дослідниця, чи буде засуджувати за почуте. І тільки після першої розмови погодилася поговорити вдруге вже під запис.

Нагадуємо, що відмовитися від інтерв'ю доречно, навіть якщо дитина вже його дала. Не обов'язково відповідати на всі запитання – вони можуть рухатися так, як їм комфортно. Так само завжди можуть забрати свій предмет, який колись передали в архів музею – тому що як і історія, цей предмет належить в першу чергу тим, хто нам їх передав.

Водночас ми можемо отримати свідчення тільки за згоди батьків чи опікунів дитини. Були випадки в нашого дослідника в Краматорську, коли діти дуже хотіли дати інтерв'ю, але батьки не підписали згоду. Якщо людина переміщена і мала попередній досвід недовіри до офіційних документів, навіть поставити своє ім'я і прізвище, рік народження для дозволу може сприймати як надмірну публічність.

Іноді діти розповідають те, чого вони насправді не бачили. Це завдання для тих, хто працює із інтервʼю далі – готує дослідження і проєкти – зрозуміти, коли це можуть бути розповіді зі слів батьків, співставити факти.

Це також дає змогу побачити, як знання про війну курсують в сім'ях, яким чином діти дізнаються про війну і як її для себе пояснюють. Якщо ж дорослі не говорять з дитиною, то вона обов'язково знайде, де цю лакуну знань заповнити – це теж видно з наших інтервю.

Діти досить критично сприймають інформацію і багато чого розуміють, однак вони можуть підпадати під вплив дезінформації і пропаганди, наприклад якщо про щось говорять в соцмережах їхні лідери думок.

Один з поглядів на документування говорить, що архів не можна відкривати, поки події тривають. Однак незрозуміло, скільки війна ще триватиме.

Водночас, ми хочемо зрозуміти, як можна використовувати архіви, щоб люди, чиї історії ми документуємо, могли отримати з цього користь в теперішньому, щоб ця розмова з дослідником чи дослідницею була для них цінною зараз. Наприклад, для когось важливо мати змогу побачити свою історію на виставці, відчути інтерес до власної історії. Саме тому, серед іншого, нам так важливо мати змогу їх організовувати в умовах, коли війна ще триває.

Важливо розуміти, як працює пам'ять. Людина може навіть на наступний день розказувати зовсім інше, зважаючи на те, що вона сьогодні почула, що її вразило і як вона сама проживає те, що відбувається. І навіть та сама історія в різних обставинах може бути розказана по-іншому.

Деякі деталі можуть виринути в пам'яті пізніше, тому що спершу травматичний досвід їх витіснив, або навпаки. Зрозуміло, що повномаштабне вторгнення стало глобальною подією для нас всіх, тому дуже цінно мати в архіві спогади про російсько-українську війну, записані ще до 2022 року.

Щоб процес збору свідчень в першу чергу враховував емоційний стан дитини.

Щоб розмови про війну в школі відбувалися в більш приватній ситуації, коли принаймні одна людина може чутливо поговорити з дітьми про те що і чому відбулося, як діти переживають події війни, що відчувають дорослі. Де є безпечний простір висловитися, знаючи, що твій досвід буде сприйнятий. Тому що дітям є що нам розповісти.

Світлана Осіпчук, директорка Музею воєнного дитинства в Україні, спеціально для УП.Життя.

Публікації в рубриці "Погляд" не є редакційними статтями і відображають винятково точку зору автора.