"Диявол носить Прада 2": клікбейт на пустоту

30 квітня в український прокат вийшов "Диявол носить Прада 2" – довгоочікуваний сиквел культового фільму 2006 року. Через двадцять років ця ж команда на чолі з режисером Девідом Френкелем та сценаристкою Аліною Брош МакКенна повертає на екрани Міранду Прістлі (Меріл Стріп) та Енді Сакс (Енн Гетевей).

Важко описати очікування перед виходом "Диявола носить Прада 2". І справа не у фанатському культі довкола стрічки, хоча він теж важливий. У наш час подібні продовження викликають опасіння. Варіантів небагато – або повний провал, або прохідний фільм, який ніхто й не згадає, рідше –  дійсно гідний сиквел. Промокампанія стрічки зробила все, щоб глядачі очікували на третє: та ж команда, ті ж герої та улюблені актори і навіть та сама сценаристка. Але скептичний критик від цього хвилюється ще більше – від великих очікувань зазвичай сильніші й розчарування.

Та спочатку згадаємо, чому перша частина стала культовою і що вона насправді розповідала про наш світ.

У нульові роки режисерам вдалося деконструювати класичний жанр романтичної комедії. Якщо спиратися на зразки 80-х–90-х – від "Коли Гаррі зустрів Саллі" (1989) до "Ноттінг Гілл" (1999) – жанр пропонував класичну модель із коханням чоловіка та жінки, яке збиває з ніг і не лишає часу ні на кар'єру, ні на друзів.

У нульових режисери почали замінювати кохання на інші аспекти нашого життя, зберігаючи при цьому всі закони жанру. Наприклад, "Люблю тебе, чувак" (2009) будує ромком навколо дружби двох самотніх чоловіків за тридцять. А культовий "Щоденник Бріджит Джонс" (2001) дає головній героїні двох ідеальних чоловіків одразу, саму ж Бріджит зображають далекою від типової героїні ромкомів, іронізуючи над її "неформатністю", тим не менш, фільм мчить звичними рейками.

"Диявол носить Прада" пішов ще далі. Молода Енді Сакс, провінціалка з хорошою освітою та мрією про серйозну журналістику, приїздить підкорювати Нью-Йорк та потрапляє на роботу до авторитарної та аб'юзивної редакторки глянцю Міранди Прістлі. Енді починає будувати кар'єру в нецікавому їй світі моди.

Утім, це не лише love/hate відносини Енді та Міранди. Хоча стосунки між босом та підлеглою тут ключові, інакше фанати б не написали тисячі лесбійських фанфіків про них. Але це історія про love/hate Енді та їі роботи.

Саме зі своєю посадою Енді проходить класичний сюжет романтичної комедії: важкий шлях до "закоханості" в роботу, яка руйнує інші сфери її життя – стосунки з хлопцем, з друзями, з собою. В кінці хлопець каже їй, що вона змінилася до невпізнання і стала вкрай схожою на Міранду. Це поворот на 180°, оскільки на початку фільму героїня Меріл Стріп навіть не готова звати Енді її ім'ям і весь час кличе її Емілі, як звуть іншу досвідчену асистентку.

Якщо від класичних ромкомів хочеться вибігти на вулицю та знайти за один вечір у барі кохання на все життя, то від "Диявола носить Прада" хочеться бігти працювати – вдень і вночі. Це фільм про те, що в сучасному світі кар'єра – чи не найважливіша частина ідентичності. Ти те, що ти робиш. І саме це – серйозне висловлювання під легкою та казковою обгорткою – зробило перший фільм вагомим внеском у жанр. Коли в момент кризи Міранди Енді питає, що ще вона може зробити, та відповідає: "свою роботу".

Через двадцять років Енді Сакс – відома журналістка з серйозними статтями та премією "Золота клавіатура". І так, друга частина теж починається з роботи. Але питання в тому, чи стане цей фільм роздумом про людину та працю в сучасному світі, чи про щось інше?

Коли Енді втрачає роботу через скорочення витрат материнської компанії, одразу згадується скорочення фінансування USAID Дональдом Трампом, від якого постраждала велика кількість медіа та видань. А "Runway" потрапляє в іміджову халепу через співпрацю з брендом, який експлуатує дешеву робочу силу. Хороша відправна точка.

Енді погоджується очолити один з редакторських відділів у кризовий момент – це цікавий сетап. Журнал більше не є журналом: як каже Найджел, люди скролять телефони, поки ходять до туалету. Міранда більше не виглядає скалою – вона може прогнутися під рекламодавців. Сам світ змінився. І фільм начебто хоче про це говорити: інститут репутації, клікбейтна журналістика, вірусний контент замість якісного. Але "Диявол носить Прада 2" не збирається серйозно перейматися цими темами.

Проблема в тому, що перша частина – це ідеально деконструйований ромком: жанр зі своєю логікою, мотивами персонажів і внутрішньою закономірністю. Друга ж частина – набір гегів. Стосунки між Мірандою та Енді виглядають карикатурними – але жанр сучасного ромкому й справді перетворився на кліше, нульові залишились у нульових. Деякі сцени, як-от вечеря головних героїв на тлі фрески "Таємна вечеря" Леонардо да Вінчі, викликають радше іспанський сором та думки про кросовер з книжками Дена Брауна. Пустота стрічки та навантаження клікбейтами створюють враження, ніби дивишся вже шосту чи сьому частину франшизи, сценарій для якої написав штучний інтелект.

Можливо, тут варто трохи прикрутити снобізм і визнати: це розважальний фільм – він не мусить робити серйозне висловлювання. Та розважає він приблизно перші двадцять хвилин – а далі летить у прірву. Саме ці перші двадцять хвилин навантажені критикою сучасності, проте потім ці теми кудись вивітрюються.

Найджел більше не дарує Енді сукні, щоб підігнати її стиль під закони "Runway" – він дає їх в оренду до понеділка. Це могло б бути дотепною деталлю про те, яким став світ. Але фільм не розуміє різниці між деталлю та гегом, бо усі ці критичні спостереження за тим, як зіпсувався світ, не збираються у фіналі в його критику.

У першій частині замість сміху у глядача часто наверталися сльози. Куди пропало вміння Девіда Френкеля викликати сильні емоції у глядача, присутнє в інших його роботах, як-от "Марлі та я" (2008) та "Прихована краса" (2016)? Кіномова, м'яко кажучи, кульгає.

Найдивовижніше, що "Диявол носить Прада 2" наполягає: світ другого фільму логічно випливає з першої частини. Якщо всі, хто витримав роботу з Мірандою, досягають успіху, то і Енді мала б досягти. І досягла, втім, принесла в жертву особисте життя, пропрацювавши 15 років не в США, не маючи стосунків, та замінивши створення родини на заморозку своїх яйцеклітин, яким вона дала імена. Енді, як і Міранда, через кар'єру майже не мала часу на саму себе. Цю проблематику мала б продовжити та розкрити любовна лінія Енді у сиквелі, але, вибачте, вона не варта навіть обговорення.

Куди поділися теми трудової експлуатації та критики медіасередовища з початку фільму? Коли в кінці фільму Енді та Емілі стають майже подружками, а Найджел виявляється таємним добродієм, що рекомендував її на посаду, здається, меседж фільму підводить до думки: "дружба переможе". А як бути з усіма порушеними раніше проблемами?

В цьому й полягає головний гріх сиквелу: фільм, що начебто критикує клікбейтну природу сучасного медіапростору, сам виявляється клікбейтом. Він використав впізнаваних героїв і культовий бренд, щоб продати порожнечу. Коли Міранда каже Емілі: "Ти не візіонер, ти торгашка", – саме це хочеться сказати цій другій частині у відповідь.

Є у фільмі інше непогане запитання, яке з'являється десь ближче до фіналу: що матиме Міранда після завершення кар'єри? Це справді цікаво. Шкода, що його творці фільму зачепили так пізно і не дали жодної відповіді. Всі моральні вибори і рішення героїв та окремі непогані діалоги, які вводять хоч якусь етичну площину в стрічку, не призводять ні до чого.

Якщо перша частина належить часам, коли достатньо було багато і наполегливо працювати, аби досягти успіху та опинитися там, де хочеш – і розповідає саме про це, то друга частина лиш побіжно зачіпає усі ті проблеми з робочими стосунками, кар'єризмом та ставкою на професію, які поглибилися в сучасному, більш прекаризованому світі. Утім, зачепивши злегка критикою нашу сучасність, фільм легковажно відмахується від цих проблем і відправляє героїв та глядачів на концерт Леді Гаги.

Найкраще, що можна зробити після прем'єри "Диявола носить Прада 2" – передивитись першу частину. Одна з небагатьох переваг сучасного світу в тому, що не обов'язково слідкувати за сиквелами, щоб любити та цінувати оригінали.