Краще ніж Ремарк: чому нам варто згадати українського генія воєнної прози Турянського
Нині небагатьох можна привабити текстом під назвою "Поза межами болю". Воно й не дивно, бо ж, як би сильно не намагався Осип Турянський, автор цієї повісті, застерегти про жахи війни ще на початку 20-х років ХХ століття, сто років потому українці вкотре вимушені заходити за цю межу.
22 лютого – День народження Осипа Турянського. Він – український письменник, творчість якого – яскравий зразок європейського експресіонізму. Масштаб життєвих випробувань та їх художнього осмислення мав би долучати його до всесвітньо відомих письменників "втраченого покоління" нарівні з Ремарком та Гемінґвеєм. Проте про цього українського письменника ми досі знаємо злочинно мало.
Літературна оглядачка УП. Культура, Аріна Кравченко, пройшла сторінками літературної критики минулого століття, аби відповісти на два важливі запитання: чому ми забули українське “втрачене покоління” та навіщо повертатися до нього саме зараз?
“Хай ясна ідея, що в цім оповіданні промінням блискає з цвинтарища й хаосу стихій і з безмежного болю й божевілля людей, розгориться полум’ям у душі молодого українського покоління й веде його все вище й вище на сонячний шлях волі й щастя великого українського народу й до вселюдського братерства й любові”, – пише Осип Турянський із Відня у передмові від 1920 року.
Такі рядки вкотре переконують: історія не повторюється, вона римується. Римується війнами, випробуваннями, нещастями. Римується врешті-решт схильністю забувати.
А нещастя переслідували забутого Осипа Турянського з дитинства.
Нещастя перше: полон бідності
Перше із них – народження 1880 року в с. Оглядів, що на Львівщині. Для Турянського це означало безпробудну бідність, хвороби, що загрожували смертю, важку працю, брак освіти. Із восьми дітей лише старшому Осипу неписемний батько зміг забезпечити навчання.
Турянський закінчує гімназію у Львові, врешті вступає на філософський факультет у Відні, де й здобуває ступінь доктора філософії.
Не зважаючи на від’їзд, Турянський не покидає адвокації української справи у Відні: він – регулярний дописувач "Ukrainische Rundschau", українського видання німецькою мовою, яке щомісяця інформувало іноземців про політичні та культурні справи України. Турянський також публікував матеріали щодо українського питання в тодішній масовій періодиці Kölnische Zeitung, Hamburger Fremdenblatt, Hilfe, Frankfurter Zeitung та ін.
Однак кар’єра, яка попри всі перешкоди таки почалася, обривається вже дуже скоро: розпалено полум’я Першої світової війни й молодого професора мобілізують до австро-угорської армії, у складі якої він вирушає на сербський фронт.
Нещастя друге: не в тому місці, не в той час
Іронія долі й друге велике нещастя.
“Цілком можливо, що Осип Турянський [...] був би більш знаним, якби потрапив до Легіону січових стрільців, як то зробили багато українських ентузіастів появи національного війська в Галичині в 1914 році. Він просто не встиг цього зробити. Ще до того, як Легіон почав збиратися, його мобілізували”, – пише літературознавець Ростислав Семків.
Проте найбільші нещастя та випробування були лише попереду.
Нещастя третє, фатальне: полон
Фатальним стає сербський полон 1915 року. Під час німецько-австрійського прориву серби, відступаючи, женуть 60 000 (!) полонених через албанські гори.
Про цей досвід Турянський пише так: “Під ударом німецько-австрійського війська покинули серби свій край і забрали всіх бранців, 60 000 душ, із собою та погнали їх на албанський “шлях смерті”. В албанських горах, нетрях, з голоду, холоду й душевного болю загинуло 45 000 бранців. По високому хребті албанських гір, завіяних снігом і морозом окутих, ідуть прочі тепер на стрічу долі. Ідуть живі трупи людей по трупі природи”.
Саме так починається найвизначніший текст Осипа Турянського, фактично сповідь вцілілого, складена з концентрованого фізичного досвіду та душевного страждання, – повість-поема “Поза межами болю”.
Семеро бранців, яким вдається відірватися від конвою та отримати свободу. Але якою стає свобода без їжі та одягу, отримана у стані фізичного виснаження, що поволі перетікає в смерть? Якою може бути свобода в суворих албанських горах, де кожне урвище видається очікуваним полегшенням від життя поза межами болю?
Нещастя четверте: унікальність неунікального горя
Мало хто нині підозрює, що доволі другорядному із позиції шкільної програми письменнику в 20-х роках ХХ століття вдалося підкорити Відень.
Написана в іще одному полоні повість, цього разу вже полоні італійському, куди Турянський вирушив після випробування горами Албанії, отримала значне схвалення.
Тогочасна критика, зокрема проф. Роберт Плєн, писала, що “рідко котрий сучасний поет написав такий сильний, такий ідейно глибокий і ориґінальний твір, як автор “Поза межами болю” [...] це твір світової літератури”.
Знуджений кривавою бійнею, що саме розгорталася на сторінках новодруків інших вцілілих авторів, віденський читач був вражений глибиною художнього осмислення, потужним авторським голосом, який було чутно навіть попри біль та образу вцілілого. Унікальна стилістика Осипа Турянського вигідно вирізнялася на фоні “читання воєнної літератури, навіть виняткових митців слова”, яке “вже здебільшого надоїло”.
Критика відзначала й вплив наймодерніших літературних напрямків. Дійсно, “Поза межами болю” – чи не найяскравіший приклад українського експресіонізму, який нічим не поступається жодному з активних тоді європейських авторів. Це ще один неочікуваний факт для тих, хто звик думати про українську літературу як про “маленьку”, “відсталу”, долучену до модних мистецьких практик цілі десятиліття потому, як вони відшуміли в Європі.
Зі ще більшим подивом знаходимо навіть тези про те, що “можна сміло сказати [...] межи сліпими Матерлінка ні одна постать не може зрівнятися щодо сили зображення зі сліпим героєм Турянського”.
Як так вийшло – допитується критика початку століття – що опісля стількох життєвих випробувань, описаних в повісті, Турянський залишає за собою віру в життя, віру в людство, віру в прийдешнє щастя з власною родиною? Як йому вдалося створити це "ясне джерело розради не тільки для сучасного людства", а також для “далеких, грядучих поколінь”?
Висновки черговий раз вражають: "Душа й світогляд Турянського віддзеркалює здоровий душевний і моральний оптимізм, життєвий і ідейний позитивізм усього українського народу. Західна Європа привикла вже від ряду літ бачити в тім кипучім кoтлі, що зветься Східня Європа, лиш руїнницьку боротьбу народів з народами, божевільне взаємне винищування соціяльних клас і упадок усякого почуття суспільного ладу й етики.
Поема “Поза межами болю” показує цілому світові, що погляди Європи на Україну зовсім помилкові. [...] Як сам поет гинув у страшній прірві, так і його народ кривавився оце вже від 1914 року аж досі за те тільки, що він перший у світовій війні дав почин до закінчення звірячої міжнародної різні, за те, що також хотів засісти у сім’ї народів, як вольний з вольними, рівний з рівними. [...] західноєвропейські дипломати кинули на нього присуд смерті в ім’я “єдіной недєлімої Рассєї”. Це злочин на європейській культурі, це злочин на духові всього людства нищити такий здоровий і талановитий, для світової культури так необхідний народ, як український”.
Саме Турянський, на думку критики, дозволив Європі чітко розгледіти Україну на культурній мапі, і це те, чого не досягли ані німецькомовні переклади Шевченка, ані Франка, ані Коцюбинського, ані Винниченка.
Нещастя п’яте: Герць із радянською критикою
Проте міжвоєнний період не успадкував позитивного ставлення до творчості Турянського. Та й сам Турянський відчував, що його час минає, що він не може, та й, певно, не хоче намагатися наздогнати історію. Писати ж, однак, не припинив.
Протягом усього радянського періоду до спадщини Турянського повернулися ледь не двічі, окрім усього іншого вбачаючи у відомій повісті ще й бунт проти імперіалізму й Бога, братання народів та подих Жовтневої революції. Більшість пізніших творів Турянського були проголошені недостойними ані досліджень, ані читацької уваги.
Турянський вже не побачив цих радянських прочитань своєї роботи, проте навіть на порозі смерті його вже чатувало забуття. Роман Федорів, один із критиків, які таки намагалися хоча б частково, хоча б під ідеологічно допустимим соусом, але повернути Турянського до радянського літературного дискурсу, пише: “Як скромно, непомітно він жив, так непомітно для суспільства його поховали. Газета “Діло” (31.03.1933), правда, у посмертній згадці писала: “нема сумніву, що воєнні переживання відбилися дуже сильно на фізичнім і духовнім стані О. Турянського, хоча одночасно завдяки тим він і дав найкращу річ свого життя”.
Проте те ж саме “Діло” зрештою підсумовує некролог так: “з огляду на занадто своєрідні риси свого характеру не могла [ця людина] наломитись до громадської праці й не могла приборкати свої нерідко надто індивідуалістичні нахили”.
Нещастя шосте: У полоні забуття
Із відновленням незалежності увага до Турянського повертається: його вже так-сяк вивчають в школі, перевидається його повість “Поза межами болю”, однак деталі цього непересічного життя лишаються малодослідженими, а інші його тексти – неперевиданими та непрочитаними. Зважаючи на те, що радянське прочитання нині зовсім втратило актуальність, до Осипа Турянського варто повернутися, озброївшись олівцем та уважністю.
Повернутися й побачити в ньому не лише талановитого українського митця, а й європейського експресіоніста, почутий український голос Першої світової війни та представника уважно прочитаного “втраченого покоління”.
