Документаліст Робін Квапіл: "За щасливий фінал треба боротися"

Нашумілий у Чехії документальний фільм про подорож чеських путіністів до України "Їх не змінити" вийшов на онлайн-платформі Takflix. Стрічка доступна на території України мовою оригіналу з українськими та англійськими субтитрами. 50% прибутку онлайн-кінотеатр передає творцям фільму, а ще 10% – до фонду "Повернись живим".

Фільм розповідає про трьох чехів – Ніколу, Іво та Петру, які симпатизують Росії, ненавидять Євросоюз і Америку та вважають війну в Україні вигадкою. Режисер Робін Квапіл привозить їх на прифронтові території, щоб вони на власні очі побачили правду. Зйомки тривали в Харкові, Києві, Львові й на Донбасі, причому події фільмували як професійні оператори, так і герої фільму, яким видали камери.

Нікола, Іво й Петра ховаються від ракет у бомбосховищах, відвідують дітей, які навчаються в харківському метро, оглядають масові поховання в Ізюмі та розбомблені будинки в Харкові, розмовляють із родинами загиблих – зокрема з паном Михайлом, у якого всю родину, включно з дітьми й онуками, вбила російська бомба.

Власне, у змістовній складовій фільму немає нічого нового для нас, окрім запропонованої Квапілом спроби подивитись на війну очима шанувальників Росії – а також подивитися на самих шанувальників. І ця оптика доволі повчальна.

Ці "дезолати", як вони самі себе називають, навіть перед лицем фактів повторюють проросійські шаблони: "Росія не мала іншого вибору", а масові поховання в Ізюмі – "ідеальний матеріал для української пропаганди". Причому співчуття їм не чуже: вони дійсно співпереживають Михайлові, дітям у метро, рідним загиблого воїна ЗСУ.

Важливо, що режисер жодним чином не намагається демонізувати цю несвяту трійцю – вони самі прекрасно з цим справляються. Бо, обійнявши Михайла, Петра дістає із сумки іграшку-гномика, яку знайшла в руїнах і якою могли гратися Михайлові онуки, і намагається віддати йому. А ще їй подобається, що українці, змушені ховати дітей у метро, таким чином вирощують їх сильними (!) А під фінал, ближче до кордону, вона просто вимагає, аби вимкнули українське радіо. Усе це за підтримки Іво і Ніколи. Бо, звісно, можна зронити пару крокодилячих сліз, але насправді що нам до тих туземців?

Підсумок самого Робіна у фіналі нерадісний: "Я дізнався, що може існувати світ, де перемагає зло" – якщо таким, як Петра, Іво й Нікола, вдасться сформувати владу зі своїх однодумців.

Кінокритик УП.Культура Дмитро Десятерик поговорив із режисером Робіном Квапілом напередодні виходу фільму в український онлайн-прокат.

Робіне, як вам спало на думку влаштувати таку подорож?

Я хотів зняти фільм про терор, який відбувається неподалік від нашої країни. Це ж лише півтори доби машиною до Харкова. Отже, я думав, як донести повідомлення, адже в газетах і на телебаченні дуже багато інформації про війну. Тож я вирішив взяти трьох людей, які не хочуть підтримувати Україну і вірять, що Путін – найбільший герой усіх часів, і вирішив привезти їх на війну та донести повідомлення через них.

Як ви їх шукали?

Спочатку в соціальних мережах, таких як Facebook. Але це було складно, адже не знаєш, хто справжня людина, а хто бот, і все анонімно – знадобилося б набагато більше часу. Тож ми розмістили оголошення у великих ЗМІ, провели кастинг і вибрали героїв – ви все це можете побачити на початку фільму.

То скільки набралося кандидатів?

Близько сотні. На кастинг ми запросили 30 найцікавіших, але у фільмі, звісно, можна побачити лише трьох. Один типу крутий хлопець прийшов у футболці з написом "Fuck Ukraine". Але за день до початку зйомок його дружина сказала йому, що він не поїде.

Але чому ви зупинилися саме на цих трьох?

Я хотів когось такого, як Іво. Він представляє старший прошарок, якому дуже важко розпізнати проросійську пропаганду та російські психологічні операції, тому що їхнє покоління переважно все життя вірило в те, що написано, а світ зараз змінюється досить швидко, і їм дуже важко не втратити зв'язок з реальністю в соцмережах. Звісно, ми не могли обмежитися лише чоловічим поглядом на речі, і тому запросили Петру. І ще є Нікола, який у фільмі виглядає найприємнішим із них, але насправді він дуже темна людина. Вже після того, як ми зняли фільм, отримали деяку інформацію про нього, і, можливо, якби я мав цю інформацію до початку зйомок, то не взяв би його.

Звучить лякаюче.

Я не можу про це говорити, бо в цю справу втягнута чеська поліція. Але слова, які він каже наприкінці фільму, – це саме те, що він має на увазі.

Чи мали ви надію, що зможете перевиховати їх?

Відповім трохи ширше. Я не військовий кореспондент чи щось таке. Я кінорежисер. Звісно, я фільмував у таборі біженців й у подібних місцях, але ніколи – близько до війни.

Коли я вперше опинився в Харкові, готуючись до цих зйомок, була неділя, сонячний день. Я гуляв парком, аж раптом прилетіла ракета і влучила в якусь будівлю, і це змінило моє світобачення. Я дуже злякався й був цілком упевнений, що за 20 кілометрів від Харкова, на російській стороні, починається жорстокий світ, сповнений смерті, і цей світ готовий поширювати смерть навколо.

Коли я вдруге був в Україні з моїм продюсером, щоб дізнатися, чи можна зняти фільм, сталася та жахлива атака на Охматдит. Ми якраз їхали в машині по Києву і стояли дві години після удару в цьому хаосі, а в соцмережах у Чехії проросійські діячі писали, що цього нібито не було.

Тож ці дві події повністю змінили моє мислення, і я сподівався, що герої мого фільму зможуть відчути той самий страх, що і я. Я не думав, що вони повністю зміняться. Але, повторюся, я сподівався, що вони відчують той самий страх, що і я. А втім, іронія у тому, що їхній мозок цілковито заражений пропагандою. Тож у Харкові знімальна група відчувала страх, а ці троє боялися набагато менше, бо для них війна не була такою реальною, бо їхні мізки вже змінилися.

Так чи інак, ми не мали наміру їх перевиховувати чи тиснути на них. Дозволили їм діяти на власний розсуд. Ми просто хотіли, щоб вони відчували те саме, що знімальна група.

Наскільки фільм змінився під час виробництва порівняно з початковою ідеєю?

Я ніколи не мав сценарію в жодному зі своїх фільмів; не думаю, що в документалістиці можна створити щось на зразок сценарію. У тебе є лише ідея, і її можна викласти одним реченням. Моя ідея полягала в тому, щоб зібрати людей, які не вірять у війну в Україні, і привезти їх на цю війну. Крапка. Тож не було чому мінятися.

У мене є друзі в Україні, декого з них ви можете побачити у фільмі. Я розповів їм, що хочу зробити. Вони погодилися, що ця пропаганда та гібридна війна вже були в Україні до нас, усі зрозуміли ідею. Тому я, наприклад, міг привести чоловіка, який втратив сім'ю, щоб Нікола, Іво та Петра могли з ним поговорити.

Мені спадає на думку перекладачка Люсі Регаркова, яка наприкінці фільму вступає в різкий діалог з Іво уже на шляху до Чехії. А ви втрачали терпіння щодо цієї трійці?

О, так, багато разів. Люсі довго працювала в Києві, і я познайомився з нею там у 2016 році, коли був на якомусь кіномайстер-класі. І я хотів, щоб вона перекладала, бо мені подобається її енергія, вона є повною протилежністю до цього героя, і в тій сцені, коли вони розмовляють про добро і зло, це дуже відчувається.

Я з самого початку знав, що у фільмі має трапитися щось подібне, але не хотів втручатися й ставати таким собі каталізатором між глядачами та фільмом. Тож я був щасливий, коли Люсі зробила це сама. Якби вона цього не зробила, то зробив би я. Вона, по суті, не могла більше цього терпіти, і це було добре для мене і для фільму. Знаєте, це як коли дитина какає на дитячому майданчику, то ви мусите сказати про це іншим дітям. Якщо не скажете, то дитина робитиме це до кінця свого життя, а інші діти не матимуть місця для гри, бо всюди буде лайно. Тож я з самого початку знав: якщо така розмова не відбудеться природно, то мені доведеться зробити це самому.

Цікаво дивитись, як вони всі реагують суто емоційно. Мені здалося, що лише Петра поводиться більш-менш активно, тоді як чоловіки, Іво та Нікола, здебільшого мовчать.

Петра – людина трохи, можливо, істерична й театральна, тож їй це подобається, а Нікола, думаю, був зворушений у деяких сценах, наприклад, у лісі біля масових поховань або на кладовищі під час похорону військового. Думаю, він приїхав з нами, маючи певне уявлення, що заважатиме нашій роботі, знову й знову поширюючи свої наративи. Він дійсно був трохи зворушений, тож припинив забагато говорити. Але це не означає, що він змінився. Коли ми повернулися до Чехії, він заходився повторювати російську пропаганду в публічних інтерв'ю, можливо, навіть більше, ніж раніше.

Який був найстрашніший момент під час вашої подорожі?

Знаєте, я не смілива людина. Я весь час боюся, коли перебуваю в Україні, особливо в Харкові. Я продовжую фільмувати в Україні, але мені завжди страшно, бо знаю, що війна всюди, а в Харкові це взагалі як російська рулетка. Навіть у великому місті майже щодня гинуть люди. Тож зараз я боюся всього в Україні. Але найстрашніший момент для мене – коли Петра знайшла на руїнах Михайлового дому іграшку, яка могла бути іграшкою його загиблої онуки, і намагалася віддати йому. Це був страшний момент, і коли я це побачив, то подумав: "Чи вони люди взагалі?"

Ви, зрештою, зрозуміли причини таких переконань?

Думаю, є багато причин, пов'язаних між собою, і нелегко сказати, чому вони такі, якими вони є. Саме тому російська пропаганда така небезпечна. Але ми вже провели сотні показів і публічних дебатів, дискусій з експертами. Можливо, найближче до істини те, що люди, схильні поширювати російську пропаганду, в основному незадоволені тим, як вони живуть. Причому це не має соціально-економічного підґрунтя. Вони просто незадоволені своїм життям і саме тому хочуть бачити світ у вогні.

Що в цій історії резонує з чеською аудиторією?

У нашій країні реакція була величезною. Ми випустили фільм на Netflix перед виборами. Це викликало величезну дискусію в усьому чеському суспільстві, багато людей прийшли в кінотеатри, багато людей подивилися на Netflix, ще близько чверті мільйона подивилися по чеському ТБ. Тож я сподіваюся, що ми донесли послання і трохи змінили щось у масовій свідомості. Бо є люди повністю проукраїнські, які розуміють, що Росія – зло, яке намагається стати радянською імперією в кордонах до 1990 року. Є інша група – активні проросійські колабораціоністи. А між ними – мовчазна більшість, і її треба перетягнути на свій бік. Сподіваюся, що нам хоча б трохи це вдалося.

Як зараз суспільна думка в Чехії налаштована щодо війни?

Думаю, що більшість чеського суспільства усвідомлює, що Росія є загрозою для нас. В нас дуже хороший президент Петр Павел, який це також знає. На жаль, до чеського парламенту входять проросійські партії, але їм не вдалося набрати більше 50%. Більшість громади, безперечно, налаштована антиросійськи. Бо в нашій країні вже були росіяни у 1968 році. Але урядова більшість може багато чого змінити. Ми знаємо словацький і угорський сценарії.

Ми проводимо покази в чеських середніх школах. Можу сказати, що молодь знає, як усе влаштовано. Вони хочуть бути частиною Європи і точно не хочуть у якусь нову російську імперію. Тож молодь у набагато кращому стані, ніж старше покоління.

Герої вже бачили фільм? Що сказали?

Були дуже задоволені, бо побачили себе в ситуаціях, які пам'ятають, і говорили те, що говорять зазвичай. Вони сказали мені: "Дякуємо, що розповіли нашу історію, що не зробили з нас монстрів". Але потім фільм показали публіці, і ситуація змінилася.

Але у них є свої 15 хвилин слави.

Так, є, а в Ніколи, можливо, й більше, адже він намагається цим скористатися. Ось що погано в кожному документальному фільмі про таких людей: ти виводиш їх у світло прожекторів, і, звісно, тільки від них залежить, що вони зроблять з тими 15 хвилинами. Думаю, Нікола хоче якось використати це політично в Чехії. Сподіваюся, що йому це не вдасться, але це не має значення, адже якщо це не буде Нікола, то буде хтось подібний.

То які у вас зараз плани? Повернетеся до цієї теми чи маєте інший задум?

Фільм живе. Зараз їдемо до США, потім на фестивалі у Мюнхені, в Тель-Авіві та в інших містах. Я хотів би почекати, скажімо, рік, а потім влаштувати останній день з усіма героями, щоб поговорити про те, що сталося в нашому та їхньому житті після прем'єри – це могло б бути цікаво. І ми готуємо ще один фільм в Україні.

Останнє запитання витікає з вашої фінальної репліки у "Їх не змінити". Ви справді втратили віру в перемогу добра?

Звичайно, ні, але я цілком впевнений, що ми в цій безпечній Європі трохи забули, що за гепі-енд треба боротися. І після цих зйомок я цілком впевнений, що хорошої розв'язки просто так, нізвідки, не буває. За щасливий фінал треба боротися.