"Можна святкувати, поки ми живі": про що сперечаються навколо фестивалю "Вирій"

"Чи можливе свято зараз? Війна, тривоги… нічого не зникло. Так, можливо – поки ми живі!", – написала ведуча Валентина Хамайко після другого етноелектронного фестивалю "Вирій".

"Мене лякає не фестиваль. Мене лякає нормалізація прірви", – критично зреагувала на ту саму подію начальниця медичної служби "Ульф" батальйону "Вовки Да Вінчі" Аліна Михайлова.

Вони, як і інші публічні фігури та користувачі соцмереж, цими днями обговорюють гучний фестиваль етно- та електронної музики, що відбувся минулими вихідними. Але усі побачили в ньому різне.

8-9 серпня на ВДНГ у Києві пройшов "Вирій. Простонеба". За даними піарслужби фестивалю, його відвідали близько 17 тисяч людей – проти 12 тисяч на першому "Вирії" у 2025 році. У музичній програмі – Nazva, "Крихітка", Vivienne Mort, Марина Круть, Святослав Вакарчук, "Воплі Відоплясова", "The Вйо", ісландський GusGus та інші виконавці. Театральну програму курували Тетяна Костинюк та Максим Свець під кураторством Івана Уривського, а новою для фестивалю стала зона офіційних одружень: за два дні тут зареєстрували 20 шлюбів.

Організатори називають "Вирій" "естетично-музичним імерсивним досвідом на 360°". Його основа, за словами організаторки Альони Гудкової, – "український код: ген, пам'ять, відчуття", "розкуте етно, містицизм, потойбічні дійства", у яких переплітаються люди, тварини, символи, легенди й традиції.

У цьому описі, як і в дрескоді фестивалю, війна безпосередньо не згадується. Вона з'являлася в програмі та комунікації опосередковано – зокрема через виступи артистів, присутність військових та ветеранів, пільговий вхід і партнерські ініціативи.

Утім, суспільство саме цього очікувало від платного фестивалю, який заявив у своїй ідеї "український код".

До цих очікувань доєдналися претензії щодо благодійності, вартості квитків, дрескоду та складу аудиторії. Саме навколо того, якою (не) має бути велика фестивальна подія під час війни і що означає запропонований фестивалем "український код", постала більшість суперечок. УП.Культура зібрала думки усіх сторін обговорення.

"Скільки пам'яті про ціну цього життя повинно залишатися у святкуванні?"

У своєму дописі Аліна Михайлова написала, що не закликає українців перестати жити чи святкувати, втім до "Вирію" ставиться негативно, як до масштабного дійства:

"Мене лякає не фестиваль, мене лякає нормалізація прірви. Коли одні українці вже кілька років живуть у світі, де "сьогодні хороший день" означає, що всі твої повернулися живими. А інші – у світі, де війна стала незручним повідомленням у телефоні між роботою, рестораном і вечіркою", – написала вона.

За її словами, питання полягає не в тому, чи мають цивільні право танцювати й відпочивати, а в тому, "скільки пам'яті про ціну цього життя повинно залишатися в нашому святкуванні".

Михайлова також звернула увагу на те, що фестиваль проходив у той самий день, що й прощання з Олексієм Юковим – засновником пошукового загону "Плацдарм". Дату "Вирію" організатори визначили приблизно за пів року до події, тоді як про загибель Юкова та дату прощання стало відомо лише за тиждень. Тож сам збіг дат не залежав від рішення команди фестивалю. Водночас організатори публічно його не коментували.

Питання ж про присутність війни в самому фестивалі пожвавило розмови про "моральне право" цивільних відвідувати вечірки і, як написала користувачка Threads mayabaklanova, "не переставати жити".

Та, на думку дівчини, подія у Києві з великою медійністю в соцмережах на кілька днів все ж перетворила фестиваль на публічний інформаційний продукт.

"Ваша тусовка не має перекрикувати війну. Бо коли вона починає її перекрикувати – особливо коли це відбувається масово, демонстративно і ще й із пафосом про "відродження української культури" – цілком можна зрозуміти розлюченість людей", – додала вона. На її думку, полеміка довкола цього фестивалю виникає не через те, що хтось танцює, а через спосіб, у який цю розвагу демонструють назовні.

Так, у цій дискусії поступово проявилася нерівність досвіду війни. Люди в Україні по-різному залучені до захисту, по-різному ризикують, вкладаються в оборону, проводять час і можуть дозволити собі кардинально різний відпочинок. Дехто з користувачів писав, що не дозволяє собі зовсім відвідувати публічні культурні події, хтось навпаки – старається "розвантажувати голову" після масованих обстрілів і не звинувачувати себе за відпочинок. Попри все, хоч критика зійшлася довкола фестивалю, насправді вона спонукала суспільство до визначення "правильного" дозвілля під час війни.

Виступ із танцівниками Freedom Ballet на фестивалі (який "розлетівся" соцмережами) став тригером питання про нерівне залучення до служби в армії: хто зараз служить, скільки триває служба, хто мобілізований, хто має можливість залишатися цивільним, хто може витратити кілька тисяч гривень на відпочинок і новий образ.

"Вирій" точно не створив цієї нерівності, але він виявився маркером, який її яскраво продемонстрував.

У відповідь на критику допис в Instagram опублікувала й засновниця "Вирію" Альона Гудкова. За її словами, під час війни люди можуть втрачати життя не лише через обстріли, а й "через депресію, затяжне горе та неможливість пережити втрату". Тому вона вважає, що суспільство не має встановлювати єдиний "правильний" спосіб проживати війну – зокрема, вимагати постійної скорботи чи відмови від радості.

"Жити життя ми можемо тільки поки живі. І тільки поки ми живі, ми можемо танцювати, допомагати, обіймати, забувати, памʼятати, писати, підтримувати або хейтити", – пише Гудкова.

Вона також говорить про тиск соціального уявлення про "правильну" людину під час війни. На її думку, від людей очікують, що вони мають бути сильними, доречними, врівноваженими, правильно горювати й правильно радіти. Натомість сама Гудкова захищає право людини часом відкласти цю роль.

"Хочеться чесно сказати, що всі ми хочемо, щоб нам просто дозволили бути іншими, щоб не змушували сумувати, коли в душі є крапля радості і хочеться її вигуляти, поки є така можливість".

Сам "Вирій" Гудкова описує як можливість ненадовго опинитися у світі, де немає війни: "Наче ти знову живеш у світі, де немає війни. І можеш на один день, на одну ніч забутися. Наче поринути в сон". Після цього, за її словами, людина все одно повертається до повсякденності.

У цьому поясненні фестиваль постає передусім як рекреаційна подія – спосіб на певний час відволіктися від війни, а не як захід, який має щоразу проговорювати її присутність.

Її думку також підтримала користувачка Threads nataliia_bohucharska: "Пам'ять і радість не є взаємовиключними станами. Я не знаю, якою має бути правильна гучність життя під час війни. Скільки децибелів дозволено людині, яка чотири роки живе у Києві під обстрілами? Наскільки голосно можна сміятися? Наскільки красиву сукню можна вдягнути? Скільки годин можна танцювати, перш ніж це стане неповагою? І хто саме має визначати цю міру?".

Продюсерка фестивалю Анастасія Максимова у коментарі для "Artилерії" від "Суспільне Культура" також відповіла на критику.

"Ми вважаємо, що і таким подіям, як "Вирій", має бути місце, тому що війна триває доволі довго. Ми не знаємо, скільки вона триватиме. Ми не забуваємо про неї", – сказала вона.

За словами Максимової, українці повинні мати можливість хоча б іноді відчувати позитивні емоції, зустрічатися з близькими, готуватися до подій, вбиратися і проявляти себе через творчість. Навіть коротке занурення у "красивий казковий світ", на її думку, може дати більше сил і ресурсу, щоб не впадати у відчай, продовжувати працювати, захищатися та допомагати.

Максимова також згадала про відгуки військових, які приходили на фестиваль. За її словами, вони розповідали, що змогли там відпочити, а їхні дружини – хоча б ненадовго відволіктися від того, що коханої людини часто немає поруч через війну.

Творення сенсів чи комодифікація культури?

Для частини гостей підготовка образу стала окремою частиною "досвіду". Підприємець Олександр Суворов розповів, що звернувся до київського дизайнера, отримав намальовані від руки ескізи, пройшов дві примірки, разом із дизайнером підбирав деталі й обговорював функціональність костюма. Свій образ він описав як "переосмислення українського стилю": сучасні шаровари, плахта, в'язана припинда, капелюх, пояс ручної роботи, пір'я та бахрома.

Саме дрескод – "розкуте етно, етнофутуризм, дикість, природність та свобода" – організатори називали однією з важливих частин задуму фестивалю. Але в соцмережах саме ця візуальна сторона фестивалю стала одним із приводів для критики. Одна з відвідувачок писала, що побачила лише одну жінку в етнічному костюмі, тоді як більшість людей, за її враженням, були вдягнені "наче на Коачеллу", з білими смужками на обличчі та великою кількістю пір'я. Інша учасниця дискусії назвала фактичний дрескод радше техно-рейвом, ніж етно.

Волонтерка та керівниця БО "Коло" Ірина Солошенко після фестивалю також назвала "Вирій" не етнофестивалем "у чистому вигляді", а "етнофентезі" – сумішшю Burning Man, ностальгії за Казантипом, творчого переосмислення етніки, бізнесу, реклами та розваг. 

Кліпмейкер Алан Бадоєв взагалі зробив висновок, що в майбутньому "Вирій" як культурне явище вивчатимуть у школах, чим зачепив критиків події ще більше.

Висловився також один з хедлайнерів події Святослав Вакарчук: "Ми живемо в Україні в такій ситуації, що потрібно казати: "конкретна подія, в конкретному місці, в конкретний час – на часі чи не на часі?". От бувають події, які не на часі, які краще б не відбувалися, а те що сьогодні люди зібралися, – це не святково, це атмосфера єднання. Таке ж ми відчуваємо на власних концертах. Те, що люди красиво вбрані, створює певний святковий антураж, але в очах людей не свято, а швидше надія". У підсумку Вакарчук називає "Вирій" "колективною психотерапією".

Телеведуча Валентина Хамайко описала свій стан після фестивалю як перехід від "що я тут роблю?" до "Всесвіту дякую, що я жива і можу бути тут!". Вона назвала "Вирій" "поверненням до легкості", "вакцинацією до життя" та можливістю знову відчути себе живою.

Євген Мушкін, генеральний директор ВДНГ, назвав "Вирій" "сучасною етнографією України": "Тільки класична етнографія досліджує традицію, яка вже склалася. А тут цікавіше: традиція народжується просто на наших очах".

На його думку, "Вирій" не відтворює українську традицію, а виробляє нову: бере символи, міфологію, орнаменти, матеріали, музику та обрядовість і пропускає їх через електроніку, сучасне мистецтво, театр, перформанс, дизайн і моду.

Мушкін окремо згадує про відвідувачів, які створювали власні образи, й навіть називає це "величезною лабораторією сучасної української ідентичності".

"Не реконструювати минуле. Не вдягати Україну в шаровари. Не ставити традицію за музейне скло. А дозволити їй розвиватися", – пише він.

Але саме слово "переосмислення" викликає у частини аудиторії питання: що саме переосмислюється і на якій основі? Тут важливо розділити дві різні претензії: одна стосується самої можливості сучасного переосмислення, інша ж – того, як саме це переосмислення відбувається і на який продукт воно зрештою перетворюється.

Що саме ми називаємо переосмисленням, коли беремо окремі елементи традиції, стилізуємо їх під сучасну моду, поміщаємо в ретельно спроєктований простір і продаємо відвідувачу як частину культурного досвіду?

У випадку "Вирію" ця система особливо помітна через сам формат події: людина купує квиток, готує образ, проходить дрескод, заходить у спеціально створений простір, де музика, сценографія, перформанси, декорації, мода, міфологічні образи й обрядові мотиви працюють як парк атракціонів. Українська культура в такому курованому просторі стає одним із головних матеріалів, з яких конструюють досвід, за який людина платить.

Саме це можна описати поняттям комодифікації культури – перетворення культурних символів, практик або спадщини на товар чи ресурс для створення комерційної цінності.

Не дивно, що обурення викликає те, що у такому комерціоналізованому просторі не знайшлося місця великому збору на військо. В одному з дописів у Threads "Вирій" називають простором ескапізму, який максимально віддалений від української реальності й позбавлений соціальної відповідальності: серед великої кількості заможної й активної аудиторії не знайшлося місця навіть для простих благодійних механізмів, хоча вони могли б співіснувати з концепцією фестивалю.

Без активізму та усвідомлення контексту війни така версія української культури ризикує стати зручною для споживання, але відірваною від реальності, у якій ця культура існує. Авторка пропонує навіть прості практичні речі: благодійний мерч, QR-коди для донатів або можливість кожному відвідувачу зробити невеликий внесок.

Водночас є і принципово протилежний аргумент: вимагати від сучасної української культури постійного підтвердження її "правильності" через минуле – теж спосіб зафіксувати її в одному історичному контексті, не адаптованому до сьогодення. Авторка допису наголошує, що культура продовжує народжуватися зараз, а нові покоління мають право робити з нею щось своє.

"Вирій" показує, як легко сучасна українська культура одночасно стає простором самовираження, способом говорити про ідентичність і комерційним продуктом. І чим активніше фестиваль називає себе культурним явищем, "лабораторією ідентичності" чи новою формою української традиції, тим більше до нього виникає питань не лише про естетику, а й про те, хто створює ці сенси, хто їх споживає і хто на них заробляє.

Скільки коштує "український код"?

Перші квитки на "Вирій" у грудні 2025 року коштували 1200 грн за один день і 2000 грн за два. Навесні 2026-го ціни другої хвилі зросли до 1800 і 3000 грн. У червні квиток із дотриманням дрескоду коштував 2400 грн за день і 4000 грн за два дні; без дрескоду – 4000 і 6000 грн відповідно.

Якщо образ не відповідав вимогам, його можна було допрацювати на місці – додати одяг чи аксесуари українських брендів, зробити макіяж або зачіску. Альтернативою була доплата 1000 грн за вхід без дрескоду.

За даними піарслужби "Вирію" в коментарі Forbes Україна, лише 300 із 17 тисяч відвідувачів не дотрималися дрескоду. Усі квитки розкупили за два дні до початку події.

За оцінкою аналітичного відділу Forbes Ukraine, виторг від продажу квитків на "Вирій" у 2026 році міг становити 25–35 млн грн. Це оцінка саме виторгу, а не прибутку фестивалю.

Водночас команда "Вирію" повідомила, що понад 10% гостей із пільгових категорій скористалися безоплатним входом. На сайті фестивалю безкоштовний вхід за умови дотримання дрескоду передбачений для ветеранів, військовослужбовців, бійців УДА, людей з інвалідністю, власників пенсійного посвідчення та дітей до 12 років.

На практиці досвід користування цією можливістю був різним.

Гостя-ветеранка, з якою поговорила УП.Культура, побачила інформацію про безоплатний вхід у соцмережах фестивалю, заздалегідь заповнила форму на сайті й на вході не зіткнулася з проблемами. Вона також відзначила навігацію, пандуси та інші елементи інфраструктури.

Для самої ветеранки спеціального костюма для фестивалю також не було. Вона стилізувала одяг і аксесуари зі свого весілля в українському стилі, а другий образ склала зі звичайних речей із рюкзака.

"У мене не було фінансової можливості готувати костюм спеціально під подію", – розповіла вона.

На сайті "Вирію" та в комунікації у соцмережах, втім, наголошують, що безоплатний вхід могли отримати ветерани, вiйськовослужбовцi, бiйцi УДА, особи з iнвалiднiстю, особи з пенсiйним посвiдченням, дiти до 12 рокiв за свiдоцтвом за умови дотримання дрескоду. Якщо ж дрескоду не дотримувалися, то на вході на саму подію команда фестивалю просила доплатити 1000 гривень.

"Якщо лук не відповідав дрескоду, його можна було допрацювати на місці – додати одяг чи аксесуари українських брендів, зробити макіяж або зачіску. Альтернатива – доплатити 1000 грн за вхід без дрескоду".

Інший досвід описала користувачка Threads. За її словами, попри публічну інформацію про вільний вхід для людей з інвалідністю, на вході з'ясувалося, що потрібна попередня реєстрація. Вона стверджує, що не бачила цієї умови ані в анонсі, ані в збережених сторіз, ані в дописі про sold out. Разом із ще одним відвідувачем з інвалідністю – юнаком на кріслі колісному, якого супроводжувала мама, – вона близько пів години чекала, поки їх пропустять. Зрештою, їх пустили.

Чи повинна тут бути благодійність?

Однією з найпомітніших претензій у соцмережах стала відсутність окремої публічної благодійної складової. Користувачі порівнювали "Вирій" з іншими великими фестивалями, які проводять збори на підтримку ЗСУ, і пропонували зробити QR-коди, благодійний мерч або інші механізми донатів. Наприклад, Atlas Weekend традиційно вбудовує благодійний збір у комунікацію фестивалю ще до його початку: окрему кампанію на підтримку ЗСУ анонсують напередодні події, а інформація про неї стає частиною промо фестивалю.

Анастасія Максимова пояснила, що торішній "Вирій" завершився зі значними фінансовими втратами.

"На жаль, так сталося минулого року, що ми не просто не змогли заробити, а ми втратили велику суму коштів, тому що організувати такого роду подію – це дуже дорого з точки зору декорацій, костюмів, усього", – сказала вона.

Цього року команда планувала спочатку оцінити фінансовий результат і, якщо буде така можливість, передати частину коштів на благодійність. Максимова також назвала близько 20% усіх квитків пільговими.

Альона Гудкова повідомляла, що минулорічний "Вирій" завершився з мінусом у 9,5 млн грн, який покрив "Кураж". За її словами, це був борг і вартість інвестицій у культурний проєкт.

Водночас певні благодійні механізми цьогоріч були. Партнер Visa повідомляв, що при купівлі вхідного квитка карткою Visa 100 грн автоматично переказувалися на благодійність.

Що залишається після "Вирію"?

У 2025 році перший "Вирій" відвідали 12 тисяч людей. Цього року – близько 17 тисяч. За словами організаторів, після першої події команда розширила територію, збільшила кількість активностей і декорацій, а відвідувачі стали ретельніше готувати образи.

Фестиваль намагається одночасно бути музичною подією, простором для сучасного прочитання української культури, місцем відпочинку і великою комерційною подією. Саме тому різні відвідувачі й побачили в ньому різне.

Для одних "Вирій" став можливістю на кілька годин відкласти війну. Для інших – подією, яка надто мало говорила про неї. Для одних його дрескод став способом експериментувати з українським одягом. Для інших – додатковим фінансовим і соціальним порогом. Для одних поєднання етно, електроніки, моди й перформансу є новою формою української культури. Для інших – надмірною стилізацією.

А для ветеранки, яка прийшла на фестиваль у речах зі свого весілля, це був просто один із перших після служби вечорів, коли вона могла відпочити.