"Привіт, Влад": як одна ніч стала фільмом про всіх українців

Після світової прем'єри на Visions du Réel фільм "Ілюзія тихої ночі" Ольги Черних, до створення якого долучилися кілька десятків операторів і сотні учасників open call з усієї України, покажуть у межах національного конкурсу Docudays UA.

42 оператори та понад 300 людей з усіх регіонів України – документальний фільм "Ілюзія тихої ночі" поєднує в собі ідею мистецького гепенінгу, документування повсякденності та авторську оптику. Від вечора до світанку стрічка фіксує ніч з 27 на 28 липня 2025 року в різних регіонах, включно з прифронтовими містами та тимчасово окупованими територіями.

Стрічка режисерки Ольги Черних, створена на замовлення Суспільне Культура спільно з кінооб'єднанням ТАБОР, отримала спеціальну відзнаку на фестивалі Visions du Réel, а тепер буде представлена в основному конкурсі Docudays UA – найбільшого в Україні фестивалю документального кіно.

З нагоди української прем'єри Анастасія Тимусь поспілкувалася з режисеркою Ольгою Черних про темряву як простір спільного досвіду та документальне кіно як спосіб архівувати сучасність у момент її народження.

***

Зустріти документальний фільм, де "одна ніч" є концептуальною рамкою, а не лише хронологічним збігом, – це змога досить рідкісна. Подібним (і наймасштабнішим) є приклад фільму Life in a Day (2011) режисера Кевіна Макдональда. Зібраний із відео, завантажених на YouTube і знятих в один день людьми з різних куточків світу, фільм формує єдине поле з розпорошеного досвіду. Підхід Кевіна породив серію подібних проєктів, а через десять років сам Макдональд повернувся до цієї ідеї, створивши сиквел, для якого було зібрано сотні тисяч відео з 192 країн. Це явище він описав як "communal filmmaking" – "спільне кінознімання".

"Спершу ми разом із моєю подругою та мисткинею Мариною Бродовською вигадали проєкт із бажанням зробити певний гепенінг, але на старті задум радше нагадував стриманий виставковий фотопроєкт. Він був дуже далекий від того, що згодом стало фільмом", – розповідає режисерка Ольга Черних. Вона відмовилася від монтажної конструкції, де ніч збирається з різних періодів протягом років – натомість упродовж 70 хвилин фільму багато людей одночасно в різних частинах країни фіксують свою ніч, і в результаті ми спостерігаємо одну конкретну ніч у її безперервності, без підміни часу.

Режисерка вважає, що це можна назвати мистецьким актом: кілька сотень людей одночасно, в одну ніч, беруть участь у спільній події, знімають, перебувають у цьому досвіді. Фільм переробляє цю дію в інший медіум, але сама ніч уже була сформована як мистецький жест. "Проєкт починався з мистецтва, ним надихався і в процесі теж ним залишався", – підсумовує авторка.

Дебютна стрічка Ольги Черних "Фото на памʼять", що у 2023 році стала першим українським фільмом-відкриттям в історії кінофестивалю IDFA, є есеїстичною оповіддю про війну з перспективи трьох поколінь жінок: доньки, матері та бабусі. Розповідь у фільмі ведеться від першої особи — пошук способу впоратися з жахливими та повторюваними втратами, яких зазнали покоління однієї української родини.

Згідно з теорією німецького кінодослідника Зігфріда Кракауера, одна з цілей кіно – врятувати від забуття непомітне, повертати гідність тому, що зазвичай проходить повз погляд. Принцип Ольги Черних, присутній у природі "Ілюзії тихої ночі" завдяки open call, дозволив залучити до фільму велику кількість українських регіонів і показати невеликі міста та простір, що часто існує поза загальною увагою.

"Дивлячись стрічку, глядачі, особливо за кордоном, можуть не знати, де розташовані ті чи інші міста України, але в кінці з'являється великий титр із переліком усіх локацій, і ти раптом усвідомлюєш масштаб фільму: це понад 60 місць. І кожне з них – окремий досвід", – розповідає Ольга. – "Мені хотілося, щоб це були не лише великі міста й регіональні центри, а й маленькі села, віддалені місця".

Маючи досвід роботи як з індивідуальним, так і з колективним архівом, працюючи над новою стрічкою, Ольга розробила два підходи до фіксації ночі. Перший – через візію професійних операторів, яким режисерка поставила завдання зафільмувати в єдиній витриманій стилістиці різні куточки країни. Другий – великий open call, через який до участі в стрічці було запрошено всіх охочих.

"За одну ніч неможливо повністю розкрити героя, якщо приходиш у його особистий простір ззовні. Якби ми відправили операторів у домівки до людей, яких вони бачать вперше, це було б штучно. Ймовірність того, що там виникне справді глибокий, інтимний матеріал, майже дорівнює нулю. Тому підхід – запропонувати людям зняти власну ніч – спрацював як спосіб отримати матеріал, максимально наближений до особистого досвіду, до інтимних історій. І це дозволило на монтажі побудувати рух від загального до дуже приватного", – розповідає Черних.

Перебуваючи на стадії відбору "нового архіву" як ключового аспекту відбору матеріалу, Ольга використовує емоцію – моменти, які зачіпають найсильніше: "Спершу без критеріїв хорошої операторської роботи, краси чи інтелектуальної цінності. Шматок може рятувати, злити, смішити, викликати сентиментальність або здивування – і в цей момент я не думаю про структуру фільму чи про сенси. Те, що емоційно чіпляє, завжди знаходить своє місце".

Далі Ольга працює зі сценою: роздумує, як кадри можуть взаємодіяти, чи виникає поетичний зв'язок, чи відкривають вони щось поза прямим змістом. Вона пригадує одну зі сцен фільму: мати колише дитину, співаючи їй колискову. Ми не бачимо жінку – лише її тінь. Попередній кадр – стабілізаційний пункт із пораненими воїнами. Люди під наркозом поступово засинають, втрачають свідомість.

"Так виходить перетин станів: дитина та дорослі, що перебувають у межовому стані сну або втрати свідомості. Між ними виникає діалог – не прямий, але емоційний, кінематографічний. У сцені з колисковою був настрій, який неможливо ігнорувати. Коли я її побачила, стало зрозуміло: фільм є".

Сотні життів, з яких потрібно зібрати доволі просту структуру – від заходу до сходу. Зафіксована у фільмі ніч виявилася відносно спокійною, без великої події чи масованих обстрілів – спершу це сприймалося як складність, адже драматургія потребує напруги, хвиль, змін станів.

"Але, мабуть, найцінніше – коли матеріал, який ти не контролюєш повністю, раптом приносить сцени, що самі себе виправдовують. Це як подарунки", – ділиться Ольга.

З-поміж особливо цінних знахідок — сцена, яку помітили дуже пізно, надіслана молодою жінкою з Дніпра. Спершу все мало буденний вигляд: пікнік із подругами біля річки, поїздка додому. Далі жінка заходить у квартиру й фіксує повсякденні деталі. Раптом повертає камеру – в кадрі з'являється фотографія в чорній рамці. Усередині – Влад, її чоловік, який загинув на війні. Вона каже: "Привіт, Влад". І починає говорити про нього.

"Жінка говорить неймовірно спокійно, але саме це робить сцену такою сильною. Я щоразу, коли дивлюсь цю сцену, плачу, бо вона вражаюче емоційна. Я вдячна цій жінці і багатьом іншим людям, які поділилися такими моментами".

"Ілюзія тихої ночі" працює і як спосіб задокументувати час, і як документ співприсутності: нагадування про те, що навіть у найроз'єднаніших обставинах люди продовжують проживати один і той самий час разом.

"Ми знаємо, що життя може бути важким, часом депресивним і складним. Але мені хотілося б робити щось, чого в житті бракує, — або що воно саме по собі не дає, – ділиться режисерка. — Мені хотілося б, щоб глядач покидав залу з відчуттям світла, з вірою у можливий рух далі".