Жданов, Ямненко і пасіка на межі. Рецензія на фільм "Сірі бджоли" по роману Андрія Куркова
В український прокат вийшов фільм "Сірі бджоли" від режисера Дмитра Мойсеєва. І хоча сценарій до нього писався ще 2018-го року, події у фільмі перетікають і в сьогодення, даючи можливість подумати про час, про нас і про "них".
Один із 447 проектів, поданих 2020 року на конкурс Державного агентства України з питань кіно, "Сірі бджоли" однозначно входив до когорти кращих. Великою мірою, через першоджерело – дуже зграбний, смішний і майстерний однойменний роман Андрія Куркова. Але, не меншою мірою, і через максимально дотичний до роману сценарій Мойсеєва, який переніс з твору головне, переніс з обережністю, але додав і своє бачення, свою інтерпретацію сюжету.
Ідейним центром у Куркова був Донбас. У Мойсеєва акценти перенесені в АТО, на двох пристаркуватих чоловіків, які залишились в закинутому селі на лінії розмежування, на межі між українськими військовими і сепаратистами, підтримуваними росіянами.
Аретелерійські снаряди перелітають через їх голови. Іноді падають поруч. Вони закривають вікна дошками. Але, позаяк, вони антиподи, то один це робить мовчки, а інший – емоційно реагує, махає руками і кричить. Перший – явно українець, другий – більше за "тих, хто з його боку села". В сценарії весь смак їх розмов, подібних до гойдалок – якщо не до перестрілок. Але сценарій – не фільм.
В той час, 2020-го року, коли "Сірі бджоли" Мойсеєва справедливо виграли фінансування Держкіно, режисерові було виказане прохання на рівні благання – не зіпсувати сценарій (данина письменникові та фанатам роману), але, разом з тим, не наплювати в кашу Державної Агенції.
І ось фільм вийшов. І якось потемніло, чи скоріше посіріло... Проблемою "Сірих бджіл" виявилося не відсутність у режисера таланту, а відсутність сміливості. Певно, страх намазюкати замість намалювати перетворив камеру на заціпенілого хлопчика на сцені. Попри завірення зтанцювати живо, як було зазначено в проекті на конкурсі Держкіно.
Запланований до зйомок "рухомою камерою", фільм, натомість, застиг в статичному спостереженні за героями, як правило, перебуваючи в приміщені. І все те начиння напіврозвалених будиночків героїв, так ретельно і з любов’ю обставлених художником-постановником Владленом Одуденком, працює лише раз, з першого погляду, коли ми заходимо в світ героїв, бачимо його, а все – застигле, як на картині. Або як в театрі.
Але ж життя не може бути застиглим. Принаймні, не довго, бо ж довго встояти на одній нозі в позиції "завмри" не вийде. Ідея рухомої камери для відображення життя: заглядати через плече героя, разом з ним переходити з кімнати в кімнату, зашпортуватися, бачити його подих і як губи витягуються до горнятка гарячого чаю, і як скляніють його очі, коли він тримає в руках гранату. Але вона так і залишилась ідеєю в паперах для заявки в Держкіно.
Ймовірно, концепція зйомок помінялася в процесі, і стиль "спостереження" став більш виваженим, зважаючи і на малий бюджет фільму, і на відсутність досвіду у режисера до подібної техніки. Хоча оператор Вадим Ільков чудово володіє обома стилями, підтверджуючи це своїми вправними і документальними фільмами ("Маріуполіс"), й ігровими ("Вулкан").
Ймовірно, концептуально було придумано розділити фільм навпіл, залишаючи статику для приміщень, а рух віддаючи на дії героїв на вулиці. Ймовірно. Але не точно. Та й суть не в тому, що залишили, а що ні, бо концепція - не спрацювала. Фільм і без того не веселий став ритмічно сумний.
Все навантаження уваги глядача перемістилося на головних героїв (ще двоє людей з’являться в кадрі, але в епізодах). І ось тут є про що поговорити. Віктор Жданов (мовчун) і Володимир Ямненко (говорун), як самозвали-гіганти, вивозять на собі левову частину сенсів, проявляючи відмінність і людську, і політичну.
Ямненко вигідно жвавіший, а його реакції переливаються через край (епізод, коли він нишпорить у чужій хаті і знаходить за дзеркалом чорно-білі еротичні фотографії хазяйки – просто емоційна бомба). Жданов – самозаглиблений, іноді проявляючи яскравість від думок на одинці (епізод, коли він мовчки, по-доброму посміхається про себе – чудовий).
Герої – різні, актори – харизматичні, і від їх душевних хвиль фільм зрозуміло і очікувано вібрує, компенсуючи завмерлу театральність режисерського "підходу". Але навіть у сильних моментах, сильних акторським і операторським чином, режисер їх не може витягнути. У передфінальній сцені, де герой Жданова сидить в темряві, освітлений лише ліхтариком того, хто до нього прийшов, проситься ще якась дія, і її мусив би придумати саме режисер. Бо оператор вже придумав драматичне контурне освітлення героя, а Жданов могутньо промовляє свій монолог, тихо і траурно, так, як і треба. Але все знову застигле. Аж боляче.
Все ж "облом" від великих очікувань лікує фінал. Його Мойсеєв переробив – ми бачимо не те, що було в романі у Куркова, і не те, що Мойсеєв "обіцяв" у своєму сценарії, прийнятому Держкіно. І це він зробив добре.
Фінал "Сірих бджіл" ставить важкий знак питання, даючи широту для роздумів – що робити? Що робити, коли живеш поруч з росіянами, цими вічними дикунами, що ховаються за ширмою "великої культури"? Що робити з собою, розуміючи свою старість і кволість? Чи варто жити так? Чи варто жити з "ними"? Їм? Загалом? Глядачу залишається відповідати самому. І це в останній момент робить фільм небезталанним, даруючи перспективу.