"Співати й плакати одночасно". Як Анджеліна Джолі та Пабло Ларраїн створювали фільм про легенду опери Марію Каллас

Подивитись, як Анджеліна Джолі перевтілюється в оперну ікону Марію Каллас, можна вже від 28 листопада. В український прокат виходить біографічна історія "Марія" режисера Пабло Ларраїна.

З кінозіркою та майстром епічних жіночих драм спеціально для УП.Культура поспілкувалась кінооглядачка Соня Вселюбська.

Читайте УП.Культура в Telegram i WhatsApp!

Їй лише 53 роки, вона всесвітньо визнана зірка опери з унікальним трьохактовим діапазоном, неперевершена виконавиця найскладніших оперних партій, зокрема Брунгільди з вагнерівської "Валькірії". Проте вимушена завершити кар'єру – проблеми зі здоров'ям негативно вплинули на голос. Та жага співу і сцени, а також усвідомлення свого унікального таланту не дає їй спокою.

Анджеліна Джолі втілює на екрані образ Марії Каллас в останні дні її життя. Фільмом "Марія" режисер Пабло Ларраїн завершує трилогію про найвідоміші жіночі драми ХХ століття. В 2016 році він зняв байопік "Джекі" – про вдову вбитого американського президента Джона Кеннеді з Наталі Портман у головній ролі. А в 2021 – "Спенсер: Таємниця принцеси Діани", де головну роль виконала Крістен Стюарт.

В певному сенсі кіноісторія Марії суголосна живій історії самої Анджеліни – її поверненню у велике голлівудське кіно. Адже останніми роками акторка рідко працювала з великими ролями. Для ролі Марії Джолі з притаманним їй завзяттям досліджувала постать своєї героїні та вчилась оперному співу.

Пабло й Анджеліна перебували на Лондонському фестивалі, коли погодилися поговорити зі мною відеозв'язком. Вони підключаються з фойє готелю. На обличчі Анджеліни складно не помітити втому від фестивальних премʼєр та прес турів. Вона сидить по праву руку від Пабло та надає йому перше слово.

– Пабло, фільм "Марія" – завершальний у вашій "жіночій трилогії". Що в постаті Марії Каллас дозволило вам глибше дослідити феномен великої жінки, чого не було в особистостях Джекі Кеннеді та принцеси Діани?

Пабло Ларраїн: Той факт, що вона була артисткою, яка підняла своє ремесло на такий рівень, який, на мою думку, ще ніхто не досягав в оперному мистецтві. Водночас вона була людиною, яка згоріла у своїй необхідності співати. Вона померла через спів і заради співу.

Незважаючи те, що є безліч письмових біографій і документальних фільмів про Марію Каллас, гадаю, ніхто так і не зміг пізнати її по-справжньому. У неї є чарівний елемент таємничості, що не виходить з голови.

Попри те, що це двогодинний фільм, в якому вона буквально в кожній сцені, з дуже близької дистанції від камери, висловлює свої думки й відчуття, вона завжди залишається закритою.

Перенести цю таємничість з життя у фільм було моєю найголовнішою задачею. І це саме те, що Анджеліна змогла так майстерно втілити.

Взагалі я бачу в цьому багато краси, коли щось залишається закритим для тебе назавжди. Водночас це те, що глядач може доповнити сам, і вся недосказаність у фільмі потребує залученої аудиторії. Я не люблю фільми, в яких багато пояснюють, тому сам намагаюсь уникати такого.

У своєму фільмі ви відтворили Париж з вулиць Будапешту. Розкажіть, як ви використовували місто й таку велику кількість локацій?

Пабло Ларраїн: Ми знімали деякі екстер'єри в Парижі, тож створити Париж з Будапешту було доволі легко, адже це дуже красиве місто. Угорщина загалом – це країна, яка стала дуже гостинним для кіновиробництва місцем. Вони мають чудових професіоналів, техніку, артистів і чітко розуміють, що ми робимо на локації.

Ми працювали в багатьох театрах, з оркестрами, хорами та співаками. Будапешт це культурне місто, де музика є особливо актуальною. Саме тому ми відчули, що опинилися в правильному місці.

– Анджеліно, цікаво те, що ваш режисерський дебют "Земля крові та меду", теж було знято в Будапешті. Які у вас зв'язки з цим містом?

Анджеліна Джолі: Можу тільки підтвердити слова Пабло. Це прекрасна країна, чудова команда, люди, артисти.

Я мала велике щастя знімати свій перший фільм у Будапешті, і я була рада повернутись. З угорською знімальною групою ми були справжньою родиною. І це необхідно для всієї знімальної групи, яка працює над таким інтимним фільмом.

– Ви з Пабло – обидва досвідчені режисери. Скільки свободи ви мали на майданчику, чи пропонували ви особисте режисерське бачення стосовно вашої героїні?

Анджеліна Джолі: Так, і це дуже легко, коли ти працюєш з чудовим режисером. Мені імпонують рішення Пабло, і я була у захваті від його бачення. Також він дуже щедрий режисер. Бо зазвичай більшість режисерів не хочуть нічого й чути від акторів, але він не з таких, тому дозволив мені бути Марією і мати власну думку щодо її характеру.

Пабло Ларраїн: Я не щедрий, я просто намагаюся бути розумним. Навіщо ігнорувати людей на майданчику, які справді знають, що роблять. Це не мудро.

Думаю, я вперше знімаю фільм з актором, який зрежисував так багато фільмів. Анджеліна завжди знає, під яким кутом стоїть об'єктив та як має виглядати кадр. Отже, це була прекрасна, продуктивна співпраця.

– Перевтілення в Марію Каллас вимагало надзвичайної фізичної підготовки та водночас дослідження її комплексної особистості. Анджеліно, ця роль була для вас викликом більше на технічному чи на емоційному рівні?

Анджеліна Джолі: Це дуже гарне й непросте запитання.

Щоб співати оперу, необхідно одночасно володіти всіма частинами фізичного тіла й голосу, а також мати неабиякий емоційний інтелект. Я не знаю жодного іншого виду мистецтва, який би вимагав цих речей одночасно й у такому обсязі.

Тому я вчилась знаходити правильний баланс, і це було дуже важко. Довгий час я не могла зрозуміти, як співати й плакати одночасно. У мене була така проблема з Vissi d'arte. Я втрачала голос і по майданчику ходила з грілкою на горлі. Я не була достатньо підготовлена технічно, щоб відразу зрозуміти, як саме поєднувати різні елементи в роботі.

Сама Марія радила підходити до опери наступним чином: старанно вивчати теорію музики й задуми композитора, бути дуже дисциплінованою, постійно вчитись. Лише в останній момент додавати свої особисті почуття та людяність. Саме так я і намагалась робити.

– Безперечно, постать Марії Каллас була дуже багатогранна й комплексна для перевтілення. У фільмі ми простежуємо певне розділення її особистості, адже інколи вона кличе себе Марія, а інколи просто Каллас. Як ви пізнавали ці два її боки?

Анджеліна Джолі: Першим завданням було спробувати зрозуміти, ким вона була. Це не просто про те, щоб почати вчитись співати, а порозмірковувати над тим, якою вона була підліткою та в яких умовах почала співати. Марія – трудоголічна дисциплінована жінка, яка постійна була самотня, але завжди усвідомлювала свою спадщину і мала віру в себе.

Звичайно, ця особиста сторона менш присутня в нашому сприйнятті, коли ми говоримо про Марію Каллас. Ми аналізуємо її саме через те, як вона подавала себе на публіці, яку роль вона грала. Але річ у тому, що це все Марія, це Ля Каллас, це музика. Просто Марії не вистачало місця у світі, який би любив Каллас також.

– Пізнаючи Марію, чи відчували ви певну спорідненість із нею?

Анджеліна Джолі: Взагалі я б дуже хотіла бути подругою Каллас і вірю, що у нас би вийшла міцна дружба.

Ми обидві дуже працьовиті та інколи буваємо суворими до себе. Є ще дещо, можливо надто особисте, щоб ділитися, але це самотність. Я відчувала, що ми обидві нерідко почувалися самотніми, хоч і обидві любимо проводити час наодинці.

Інколи доводиться грати та тримати свій простір у світі роботою, голосом, своєю присутністю чи чимось іншим. Але ж насправді ти крихітна тендітна жінка, в якій багато чутливості.

– Мистецтво опери є центровим у "Марії". Ви провели стільки часу з цим мистецтвом, співаючи та прослуховуючи оперети. Як змінились ваші стосунки з оперою?

Пабло Ларраїн: Мої стосунки з оперою радикально змінились. Я відкрив для себе дещо дуже цікаве. Я думав, що музика, яка звучить у фільмі, почне мене дратувати в певний момент. Адже її доводиться слухати дуже багато разів на кожному етапі виробництва. Але вона мені не набридла. Опера настільки універсальна. Мабуть, я б хотів слухати її безперервно.

Анджеліна Джолі: Раніше у мене не було стосунків з оперою більше, ніж у середньостатистичної людини. А тепер я стала тією людиною, яка любить оперу й слухає її регулярно. Нарешті опера увійшла в моє життя.

– Анджеліно, в одному інтерв'ю ви сказали, що відкрили для себе терапевтичну функцію опери. Не могли б розповісти про це докладніше?

Анджеліна Джолі: Кожен з нас, незалежно від того, усвідомлюємо ми це чи ні, має свій голос як спосіб самовираження. Проходячи через різні речі протягом життя, ми змінюємось, та інколи замикаємося, адже всередині щось завдає болю, розбиває нам серце. Так напруга і травма залишаються в нашому тілі.

Коли я насильно намагалась вижати із себе емоції, які вимагає опера, я почувалась дуже маленькою, замкненою людиною, і усвідомлювала, що мені доведеться боротися з цим блоком на особистому рівні. Чесно кажучи, зрештою для мене це було більш ефективно, ніж роки розмов й інтелектуального аналізу минулого.

Мова йде про те, щоб знайти свій голос, зрозуміти своє тіло, а потім випустити все це назовні. Це і є дивовижним в опері. Можливо, саме тому ми так відчуваємо її вплив під час прослуховування. Це рідкісний вид мистецтва, який може звільнити все, що є у вашому тілі. Мабуть, це найгучніше й водночас найемоційніше, що може зробити людське тіло.