"Всіх цікавлять секс і смерть": Роберт Еггерс і Віллем Дефо про роботу над фільмом "Носферату"
Кінопрокат нового року відкриває одна з найочікуваніших прем'єр – фільм "Носферату" Роберта Еггерса, в якому грає його улюблений актор Віллем Дефо.
Кінокритикиня УП. Культура Соня Вселюбська поспілкувалась з режисером та актором про фільм.
Читайте УП.Культура в Telegram i WhatsApp!
Фільм "Носферату: симфонія жаху" (1922) німецького режисера Фрідріха Вільгельма Мурнау вже століття не дає кіноіндустрії спокою. Це історія про жахливого вампіра Орлока. Користуючись послугами Томаса, агента з нерухомості, він переїжджає в інше місто та починає тероризувати його мешканців. А ще він хоче зачарувати Хелен – чарівну дружину Томаса, яку мучать кошмари.
Різноманітні режисери продовжують ексгумувати фігуру вампіра, створюючи авторські римейки в різних жанрах. До їхніх лав долучився Роберт Еггерс – молодий американський режисер-ентузіаст, який працює в жанрі горору та може бути відомий читачу за фільмом "Маяк" (2019).
Еггерсу властиві гіперестетизовані історії з минулих століть, в які він вкладає свої глибокі знання з історії та теорії кіно. Його версія "Носферату" вийшла поєднанням класичного горору та сучасного еротичного трилеру. А також він зібрав неймовірний зірковий каст, зокрема: Лілі Роуз Депп ("Ідол"), Ніколас Гоул ("Фаворитка"), Білл Скаршгорд ("Воно") та Віллем Дефо ("Маяк").
Мені вдалося долучитися до круглого стола, що був організований для задіяних у голосуванні на кінопремії "Золотий Глобус". Роберт і Віллем приєднались до нас через відеозв'язок. Те, що ці двоє не вперше працюють разом, відчувається, адже вони багато жартують і поводяться як справжні друзі. Віллем кличе режисера Роб, тоді як той дивиться на актора як на головний предмет натхнення.
– Роберте, ви відомий як великий синефіл та знавець на ранній історії кіно. Що особисто для вас значить оригінальний фільм "Носферату" 1922 та режисерська постать Мурнау?
Роберт: Вперше я побачив "Носферату", коли мені було дев'ять. Мене приголомшила гра Макса Шрека, його рухи, грим, який він зробив власноруч. Та й взагалі все, чому цей фільм є культовим.
Я обожнюю весь творчий доробок Мурнау, який не втрачено, і я хотів би побачити "Der Januskopf" ("Голова Януса" 1920-го року – ред.), якщо фільм колись знайдуть. Беручись за цей проєкт, мені було важливо виявити повагу до Мурнау та його сценариста. Я багато вивчав, що могло бути об'єктом їхнього натхнення, і потім інтерпретував це по-своєму.
Як би сильно я не любив оригінальний фільм, річ, яку ми з моїм оператором-постановником визначили з самого початку: ми не збираємося повторювати жодного кадру Мурнау. Що, звісно, було супер складно, бо у нього є кілька сцен, які майже неможливо зняти краще й інакше.
– За останнє століття історія кіно бачила чимало версій "Носферату", і всі вони дуже різні й адаптовані під контекст часу свого виробництва. Віллеме, Роберте, що ви хотіли висловити цим римейком, чого не зробили ваші колеги до вас?
Роберт: Я думаю, що вампір у виконанні Кінскі (прим. – головний актор у фільмі Вернера Герцога "Носферату") був правильним вампіром для 1979 року, а Дракула Гері Олдмена (прим. – головний актор у фільмі Френсіса Форда Копполи "Дракула") був правильним Дракулою для того часу. У цих персонажів більше пафосу, Гері Олдмен – романтичний герой і виконує трансформацію вампіра з антигероя в героя. А нам потрібно було повернутися до земляного вампіра з могили. Тож вампір у моїй версії – це вампір з фольклору, який є ходячим трупом і становить реальну загрозу.
Віллем: Я знімався у фільмі "Тінь вампіра", де зіграв актора Макса Шрека. Це була комедія, зовсім не схожа на цей фільм, але вона познайомила мене з історією. Я, звісно, і до цього бачив оригінального "Носферату", але для ролі довелось вивчити цей фільм покадрово, щоб знайти правильне виконання.
Взагалі, я бачив багато різних версій "Носферату" або "Дракули", і всі вони справді особливі. Мені теж сподобався фільм Херцога та Копполи, але, як каже Роб, кожен особливий для своєї епохи. Зокрема, ці фільми були більш літературними та романтичними, а наш більше вкорінений в землю, у фольклор.
– Ви максимально актуалізували історію в межах 16-го століття, однак, гадаю, ресурс цієї історії не обмежується метафорами на сучасне. Чому, на вашу думку, історія про вампіра залишається настільки актуальною в кіноіндустрії до сьогодні? Чим це приваблює особисто вас?
Роберт: Знаєте, просто всіх цікавлять секс і смерть. Особисто мене в "Носферату" завжди найбільше приваблювало те, як нежива постать може мати стільки стоїцизму й жахливої спокусливості водночас. Я думаю, це дуже ідеальний, невичерпний ресурс для горора. Це, зокрема, те, що ми бачимо у виконанні Макса Шрека чи більш візуально привабливе, як у Крістофера Лі. Вони дали відчути силу і вагу цього персонажа.
І Ісус, і Дракула повстали з могили, і саме про них знято найбільше фільмів. У цьому є щось спільне.
Віллем: Особисто я завжди цікавився потойбіччям, був одержимий історіями про смерть. Я не хочу, щоб це звучало, ніби мене це турбує. Навпаки, я думаю, що це природно.
Однією з найсильніших сторін вампірських історій є те, що людина з потойбіччя приходить відвідати живих. І для мене це дуже потужно, адже це відкриває інший світ і починає певний діалог про наше існування і смерть. В основі всього цього лежить філософське міркування, яке мене цікавило з самого дитинства.
Вампірські легенди мають особливу силу. Не зрозумійте мене неправильно, я цікавлюся багатьма речами, але я думаю, що саме це – те, з чого все походить.
– Говорячи про потойбіччя, мені подобається, що в вашому фільмі ми входимо в нього суто через очі Хелен та саме через її перспективу знайомимося з вампіром. Як ви прийшли до цього рішення та вибудовували цю персонажку?
Роберт: У фільмі Мурнау Хелен відкривається лише наприкінці фільму, і я подумав, що набагато цікавіше бути з нею з самого початку. Однією з речей, яка відкрила нам персонажку, є те, що в його фільмі Хелен страждає на сомнамбулізм.
У 19 столітті люди були набагато краще обізнані з окультизмом, ніж ми зараз. В їхній медичній теорії зазначалось, що люди з сомнамбулізмом мають найкращі рецептори для розуміння потойбічного світу. І це стало нашим відкриттям до того, ким насправді є Хелен – людиною, яка не вписується в суспільство 19-го століття, а радше є його жертвою. Це трагічно, тому що її душу наповнює темрява, яку ніхто не може побачити й зрозуміти. Це називається істерією, меланхолією, що проявляється в різних речах.
– І єдиний, з ким вона знаходить спільний зв'язок, це ваш герой, Віллеме.
Віллем: Так, і мені дуже подобається цей з'язок. Ми обидвоє аутсайдери, між нами є порозуміння та співучасть. Він здатен побачити її, і в цьому також є визнання темряви. Багато інших людей у цьому всесвіті живуть так само, як і ми, прагнуть жити в комфорті та щасті. Але ж іноді в цьому прагненні є заперечення тіньової сторони життя. Власне, мій персонаж вивчає речі, які ми не можемо пояснити. Тому, коли він приходить на порятунок Хелен, він має велику емпатію, і мені подобається, що він завжди допомагатиме їй, навіть якщо це може мати трагічні наслідки.
– Головні ролі в фільмі грають молодші актори – Лілі Роуз Депп та Ніколас Голт. Чи не могли б ви трохи розповісти про роботу з ними?
Роберт: Лілі – неймовірна акторка. Вона відточувала свій діалект місяцями й працювала з хореографом. Все, що вона робить зі своїм тілом, це самостійно, без посилення комп'ютерною графікою. Це дуже виснажливо як фізично, так і емоційно, тому що вона не просто виконує техніку, а пропускає це через себе.
Нік має надзвичайну легкість натуралізму. Крім того, оскільки він працював з Йоргосом (прим. – Йоргос Лантімос), його специфіка вивірена до дрібниць. Було дуже весело працювати з ним над сценами, де він веде всі ці незграбні діалоги, в яких є певний гумор. Адже фактично граф Орлок грається зі своєю їжею, а Нік робить це дуже наївно і робить ситуацію смішною до болю.
Віллем: У Лілі дуже виразне обличчя, яке в костюмах і середовищі навколо просто переносило мене в 16 століття. У нас є довгі сцени, де актори повинні бути дуже дисциплінованими, але вони також повинні порозумітися з рухами камери та взаємодіяти з іншими акторами. А Лілі хоч молода, але вона має виняткову дисциплінованість. Водночас вона дуже емоційна, тому про неї хотілось піклуватися.
Ніка я знаю ще з дитинства. Він вміє передати доброту, відвертість і невігластво, не виглядаючи при цьому дурнем. Ось це поєднання наївності з благородством – магнетичне. Але, на жаль, у мене не багато сцен із ним. Здебільшого ми бігали з ним зі смолоскипами, і наш головний по світлу завжди казав нам підходити ближче, тож ми постійно підпалювали один одного. Такими були мої стосунки з Ніком Голтом – намагатися не підпалити його гарненьке личко.
Взагалі весь акторський склад – це просто... Я знаю, ви журналісти часто чуєте, як актори хвалять колег, але цей акторський склад був справді чимось особливим.
– Загалом, всім фільмам про "Носферату" властива експресивна гра, що тяжіє до німого кіно. Віллеме, наскільки цей тип гри став для вас випробуванням?
Віллем: До різних фільмів доводиться готуватися по-різному та переосмислювати своє уявлення щодо акторства загалом. Річ, яка залишається для мене досить послідовною, це те, що я завжди намагаюся підійти до гри фізично, з точки зору дій. Тому фізичний прояв у грі як здійснення чогось – дуже важливий, не для того, щоб щось показати, а для того, щоб справді щось здійснити.
Навіть діалог є таким. Діалог – це фізична дія. Отже, все стосується того, щоб щось робити, і це те що вміли якнайкраще в німому кіно. Є таке старе кліше: якщо вимкнути звук у хорошому фільмі, то можна зрозуміти, що відбувається. Я в це вірю.
– Професор Альбін – дуже освічений персонаж. Він живе в книгах, до нього всі звертаються по пораду. Віллеме, якою була ваша теоретична підготовка до цієї ролі?
Віллем: Роб дав мені багато матеріалу для читання, тому що справді, я мав говорити про речі, які я не знав або, скажімо, не дуже практикую. Наприклад, я хотів дізнатися, звідки взялася пентаграма, що вона означає.
Найприродніша річ – заглибитися в дослідження. Під час роботи над фільмом дуже важливо бачити імпульс, який стоїть за ним, і знати, звідки він походить, щоб бути в правильному місці для початку. Роб чудово справляється з непростими дослідженнями, тому що він це любить і розуміє, як це пов'язує команду з матеріалом.
Мені він дав багато фольклорного матеріалу для читання. А ще в певний момент він пояснив тропи, вигадані Голлівудом і кінолегендами, які мають основу в якійсь народній історії. Це було необхідно, бо ми хотіли схилятися до тропів. Адже саме так можливо повірити в історію, викластися, продовжуючи певну лінію думки чи певну традицію в рамках наративу.
– Роберте, мене цікавить ваша виняткова прискіпливість до досліджень, про яку говорить Віллем. Чи не могли б ви розповісти про бібліотеку та фільмотеку, на яких проходила підготовка ваша особиста та команди фільму?
Роберт: Ох, це дуже великий список. Зокрема, я мав окремі списки літератури та фільмів для акторів та окремі для решти команди. Звісно ж, я не змушував Вільяма дивитися фільми, але молодим акторам це необхідно. Наприклад, дехто не бачив "Possession" Жулявського, і мені було необхідно, щоб вони побачили цю гру та зрозуміли контекст.
Стрічка "Невинні" Джека Клейтона, мабуть, справила на фільм найбільший кінематографічний вплив, якщо не брати до уваги картину Мурнау. Також "Принижені та ображені" з Настасією Кінскі. Це доволі грубий фільм, але в ньому присутній цей стиль акторської гри, знаєте, ніби є тут щось від розладу особистості й боротьби за владу.
А щодо літератури… Коли я зрозумів, що це стосунки коханців-демонів архетипу Хеллен та Орлока, я багато читав "Буремний перевал" Бронте. І знаєте, Хіткліфф – повний мудак у романі, і одержимість та розбещеність в його діалогах була надихаючою. Найкращі фольклорні книги про вампірів написані Полом Барбером та Яном Перковським. Зупинюсь тут, бо я можу продовжувати до нескінченності.
– Ви вже кілька разів акцентували на фольклорній природі фільму, і я не можу не зауважити унікальний вигляд Графа Орлока. Він має багато східноєвропейського – його зачіска й вуса. Розкажіть, як ви прийшли до цього?
Роберт: Вампіри з фольклору – це ходячі трупи, тому першим моїм питанням було: "Окей, як би виглядав мертвий трансильванський дворянин?". Я не хотів брати за основу конкретно Влада Цепеша, але якщо подивитись на його риси обличчя й волосся, то можна побачити певну схожість.
Я довгий час роздивлявся портрети різних трансильванських правителів. Зачіска, яка схожа на українську козацьку – це те, що носили багато шляхтичів у цьому карпатському регіоні. Мені це здалось дуже ефектним, тому ми взяли це за основу. А ще я постійно питав себе, чи його волосся на голові згнило в такій формі, чи його оригінальна зачіска просто так збереглась?
Пальці і нігті, і форма черепа, і горбатість – все це було своєрідним реверансом Максу Шреку. І взагалі це необхідно, адже це надає зовнішності Носферату ідентичності, його оригінального походження. Але він також має бути людиною, тому зуби, які зламані, криві та щербаті, мають бути чимось, чим можна кусатися, але також зубами, які може мати людина.
– У фільмі ви намагались уникати комп'ютерної графіки, активно використовували грим. Зокрема відомо, що ви вирішили задіяти реальних щурів у кількох сценах. Розкажіть, чому ви прийняли це відважне рішення та яким був цей досвід?
Роберт: Насправді я люблю комп'ютерну графіку за те, що вона виправляє речі, розширює їх та поєднує елементи. Але речі, які ми бачимо на передньому плані та з якими взаємодіють актори, цих речей фактично немає, це набагато складніше. Акторам просто доводиться більше грати, і я також думаю, що глядачі відчувають, коли реальний ризик замінюється фальшем. Тому мені було дуже важливо використовувати справжніх щурів. Власне, щури на тілі Емі Коррін теж справжні, а щури на найбільш дальніх планах – комп'ютерні, тому що у нас було лише кілька тисяч, але не п'ятсот чи сто тисяч. Взагалі щури не такі вже й великі, тому це було не так вже й складно. Але запах просто жахливий.
Віллем: Щури завжди роблять все особливішим. Власне кажучи, я любитель тварин. Я навіть люблю щурів, якщо вони поводяться добре і не кусаються. Найбільша проблема була в тому, щоб пробратися крізь цей килим щурів, не завдавши їм шкоди, але водночас не ходити делікатно навшпиньки, тому що ми збираємося грати серйозну сцену. Гадаю, такий це був практичний акторський виклик – дістатися з однієї точки в іншу обережно. Зрештою це було зроблено для дуже особливої сцени. І щоразу, коли є можливість зробити щось особливе й реальне, коли ти можеш зафіксувати подію, я завжди за це беруся.
