Знайомі відчуття: про роман "Євшан" Катерини Зарембо
Наприкінці 2025 року бойова медикиня, дослідниця, письменниця та перекладачка Катерина Зарембо, найбільш відома нонфікшном "Схід українського сонця", приємно здивувала анонсом свого першого художнього роману під назвою "Євшан". Сьогодні ж із книгою, виданою "Віхолою", нарешті можуть ознайомитися всі охочі.
Літературна оглядачка УП.Культура Аріна Кравченко вже прочитала текст і готова поговорити про те, чого очікувати від дебюту.
Ходити, завжди ходити
"Ходити, завжди ходити – ось життя переміщеної особи", – так описує досвід біженства Йонас Мекас, литовський режисер, який утік від війни до Америки в середині 20 століття, аби почати нове життя. Щось схоже цілком могла б сказати й Марія Рута, головна персонажка роману "Євшан", що повсякчас мусить долати чужі простори й рухатися ними на автобусах із незнайомими маршрутами, добиратися на робоче місце, у сусіднє містечко, в іншу країну, не маючи тієї комфортної завченої мобільності, яка є визначальною, коли хочеться назвати будь-яке місце "домом".
Марія – літературознавиця та мама трьох дітей. З початком повномасштабного вторгнення жінка отримує запрошення в Німеччину – тамтешній університет готовий дати їй місце гостьової лекторки. Полишити Україну – вкрай складне рішення, а проте дітям: школяру Грицю, тодлеру Устиму й іще грудній маленькій Іванці – точно буде безпечніше за кордоном.
Відтак, Марія вирушає до Німеччини, а заразом – у новий світ із власним інтелектуальним кліматом, побутовими, інституційними й професійними викликами, дражливим соціальним середовищем, фінансовими труднощами, самотністю, непевністю, гострим сумом за домом. Звідси, власне, й назва роману – євшан, тобто рослина-символ туги за Батьківщиною, а також оберіг від злих сил у довгій дорозі.
Лишившись сам на сам із материнством, карʼєрою та болісним вростанням у нову землю, Марія Рута відчуває, що несе на плечах більше ніж здатна підняти: опіку над трьома дітьми з усіма дитячими хворобами, довідками, чергами, домашками й примхами, власну академічну роботу, яка йде пліч-о-пліч із постійним політичним активізмом і необхідністю на кожному кроці пояснювати німцям український контекст, волонтерство, яким опікується, бо на передовій – її близький товариш Свят, шлюб, що от-от розвалиться через відстань у 2000 км, таке-сяке соціальне життя, що потребує ресурсу, й, зрештою, власний ментальний стан – щось вкрай крихке й нестабільне, коли будь-яку нормальність підважено.
Тема нового життя за кордоном, зокрема й затьмареного війною – повномасштабною чи вторгненням 2014 року, – не нова. У переліку найпомітніших романів із 2022 року і донині опинялися, скажімо, історія про вимушене співмешкання за кордоном і навігацію цього турбулентного співіснування, описана у "Драбині" Євгенії Кузнєцової, а також роман про становлення академічної карʼєри у чужому просторі, де особливо гостро осмислюються стосунки з тими, хто залишилися вдома, – роман цей знаємо як "Нерухомість" Анни Грувер.
Відтак, "Євшан" – з одного боку, радше продовження спільної розмови, а з іншого, досить неочікуване, хоч і, зрештою, органічне відгалуження аналітичної роботи Катерини Зарембо в художню літературу.
Чому органічне? Бо то тут, то там помічаємо паростки цього художнього дебюту. У сцені, де на ефірі, куди як експертка підключається Марія, ведучий-італієць говорить жінці з Херсона: "Ми знаємо, що ваші родичі опинилися в окупації. Напевно, тепер ви можете зітхнути з полегшенням. Тепер місто не будуть бомбити й ви можете не хвилюватися за безпеку своїх близьких", – впізнаємо Зарембо-аналітикиню, яка ще до початку повномасштабного вторгнення писала про італійську амбівалентність та схильність до пошуку "поганих" і "добрих" сторін в осмисленні російсько-української війни.
А в політичних сутичках, в яких бере участь Марія Рута в Німеччині, вчувається луна від досліджень німецьких науково-аналітичних кіл і їхніх способів говоріння про Україну. Доповідь же на нью-йоркській конференції, де Рута присвячує свій виступ Олексієві Чупі, письменнику з Макіївки, – взагалі приємний автореференс до "Сходу українського сонця", де Зарембо, заглиблюючись у історію Донеччини й Луганщини, мала на меті показати інший, непострадянський "Донбас", який був осередком української культури й активного громадського життя.
Так, "Євшан", здається, не міг не бути політичним, а проте до цього виміру роману ще повернемося, бо ваги тексту дає аж ніяк не політика.
Супермама проти всього світу
"А ти не знала, що в Німеччині серед жінок з дітьми до трьох років працюють тільки сорок відсотків?", – запитує у Марії місцева подруга-українка. І жінку це, звісно, вже не дивує. Вона й сама не знає, як їй бути далі в країні, де дитину одного дня можуть просто не прийняти в садочок, бо вихователь захворів і співвідношення дітей до одного дорослого перевищено.
Як працювати над статтями, коли всі побутові справи, що раніше поділялися між двома батьками, тепер виконує вона сама, і єдиний час "на себе", тобто на роботу, необхідну для карʼєрного, ні, не зростання, радше з-останніх-сил-чіпляння за щедро надану посаду, настає після вкладання дітей до ліжка.
Куди й до кого бігти, коли у немовляти височезна температура, а їй, мамі, не вистачає якогось чергового папірця, що зʼясовується після кілометрової черги, та й у лікарні, зрештою, вже закінчується робочий день. Із ким залишити дітей, адже на носі така омріяна наукова конференція?
Як пережити кількагодинну подорож на літаку, де плаче немовля, коли тебе саму, яка тільки закінчила грудне вигодовування, розпирає від інстинктивного бажання вихопити дитину у її батьків і нарешті втішити.
Що робити з набридливими повсюдним потом, що стікає тілом, бо доводиться тягнути візочок і ще двох дітей. Та й взагалі – візочок чи слінг? Слінг чи візочок? А ще діти хочуть ялинку, та від думки про те, що на собі треба тябричити ще й ялинку, стає просто млосно…
Ці на перший погляд малоцікаві "мамські" подробиці відверто й просто змальовують увесь драматизм нового життя жінок, яким "пощастило" втекти від війни в безпечні місця, де тепер, не маючи на початках жодної опори, їм доводиться організовувати чиєсь щасливе дитинство, попри власне фізичне й психологічне виснаження. А ще – сором. Сором за те, що потребуєш допомоги. Сором перед тими, хто її надає. Сором від думки, що ти – погана мама. Сором, бо ти – ще й погана громадянка, адже обрала життя деінде.
Саме колізія між особистим-материнським і громадянським у романі найцікавіша. Адже веде зокрема й до таких висновків: "І найдужче вона відчувала сором за себе. Якби ж не діти... Якби не маленька Іванка... Марія пообіцяла собі, що відпрацює. Поверне цей борг. Поїде на якусь іншу війну волонтеркою, фотокореспонденткою, медсестрою, бодай кимось – туди, де точитиметься наступна боротьба добра зі злом".
Modus vivendi
Чіпляє роман саме цією епізодичною відвертістю із читачем, а також відсутністю страху йти у цікаві контроверсійні теми. Ну, наприклад: що робити, якщо ти, виїхавши за кордон, не перестаєш думати про це як про зраду; чи нормально відчувати сором за чоловіка, який ховається, адже війна – насправді не тільки не для дітей, але й не для дорослих; чи нормально, перебуваючи в безпеці, хотіти бути там, де "лячно й незламно", але не з патріотичних міркувань, а через страх бути відкинутою своїми, бо не маєш того самого формотворчого досвіду; що, зрештою, робити, коли за рік життя не вдома повертатися в Київ стає так само страшно, як рік тому – їхати до Німеччини.
Роман безумовно прагне незакомплексованої розмови дуже багато про що, а проте йому, попри весь потенціал, бракує і сил, і простору тягнути ці дискусії до кінця – кудись за межі знайомих іще з 2022 року штампів: на рівні окремих висловів (бо маємо небо, яке падає на голову, війну як кошмар, який ніяк не закінчиться…), діалогів ("Коли леопардів дадуть?" – "Боремося") і цілих сцен, виходом із яких читач лишається дещо розчарованим: вони радше інерційні, аніж інтенційні.
Авторка повсякчас демонструє то впевнений керунок ідеями, то стрибки в мову "Марафону", що навіть наштовхує на думку про те, чи не маємо ми справу з типами, не персонажами, і відповідно – прихованою спробою критично-іронічно поглянути на те, як у 2022–2023 роках осмислювали власну дійсність ми.
Зрештою, прізвище Рута саме за себе мовить усе, що треба знати про типи: запальна вдача Марії натякає на природні властивості рослини, що потребує обережності, бо легко обпікає, – рослини, яка символізує красу, але й безмірну тугу, а в сучасних умовах ще й слугує назвою для ударно-розвідувального дрона-ракети.
Мовить за себе й Ліза Барінова – персонажка з Росії, яка пише в тому ж закладі дисертацію з міжнародних відносин на тему миротворчих місій РФ. Окрім того, на сторінках книжки зустрічаємо типового професора літературознавства Філіпа, якого більше цікавить еротика естетики чи естетика еротики, аніж війна; родину українців-русофілів Аґлаю та Алєґа, американця Джона, який вчить українську й "підтягує" дружину Дану (українку) та її родину у національному порядку денному тощо. Словом, типів, здається, дуже багато, а теорія щодо них майже збігається з дійсністю.
От тільки чоловік, який береться пояснювати літературознавиці Марії, що таке ар-нуво, харківʼянка, що навчає науковицю, що таке "тремпель", або представниця німецької інституції, яка потребує українки, що розкриє змову на кафедрі й врятує заклад від репутаційного скандалу, аби вигукнути "У нас же тут демократія, чи не так?", відгонять фальшем.
Хай там як, "Євшан" постає текстом, що здебільшого пропонує не так готові висновки чи ідеї, як симптоми суспільних зламів, розгортаючи перед читачем сцени перших років великої війни, з усіма притаманними їм вразливістю, категоричністю, страхом помилятися, але й неможливістю мовчати. Йому бракує концентрації та готовності виходити за надто знайомі рамки, а проте таки вдається зафіксувати стан, у якому нормальність розсипається, а новий спосіб жити лише намацується.
Потрапляючи в недосконалу закордонну наукову інституцію та повсякчас зауважуючи подвійні стандарти, зустрічаючи та часом залежачи від людей, із кардинально іншими поглядами, не маючи змоги розділити з друзями безпосередній досвід проживання війни та принаймні частково перебуваючи по іншу сторону української дійсності, Марія вчиться не тільки не зраджувати собі у світі, де значно менше чорного й білого, ніж здавалося спочатку, але й бути йому корисною.
І, можливо, саме в цій незручності, перевантаженості й пунктирності – головна принада й основний недолік роману, що десь наполягає на праві щодня обирати пошук, а десь мимохіть нагадує читачам, чому він потрібен. Зокрема й у літературі.