Відродити світоглядну традицію. Що означає внесення кобзарства до всесвітньої спадщини ЮНЕСКО
5 грудня на 19-й сесії Міжурядового комітету ЮНЕСКО у столиці Парагваю, місті Асунсьйон, українське кобзарство визнали всесвітньою нематеріальною культурною спадщиною. Україна номінувала "Програму охорони кобзарсько-лірницької традиції", ініціаторами виступили Кобзарські цехи Києва, Харкова та Львова, Асоціація "Дивись українське!" та Центр розвитку "Демократія через культуру".
Перед сесійною залою засідання Міжурядового комітету ЮНЕСКО представив традицію кобзар, народний артист України та військовослужбовець Тарас Компаніченко.
УП.Культура розпитало дослідника традиції українського кобзарства Олександра Савчука, яке значення для України має це рішення ЮНЕСКО.
Стежте за поступом української культури в Telegram i WhatsApp!
Як народилося кобзарство
Кобзарство – виконання історичних, релігійних чи моралізаторських пісень під супровід кобзи, ліри чи бандури – на думку вчених, походить ще з часів Київської Русі. Їх попередниками були музиканти-співці, зображення яких можна побачити на фресках Софії Київської.
Організованої форми кобзарство набуло у 17-18 століттях, за часів Гетьманщини. Тоді центрами цієї традиції стали населені пункти Полтавщини: Комишня, Миргород, Зіньків.
"У період з 17 по 19 століття поряд з придворними музикантами, що виступали по всій Європі, кобзарство було світоглядною та філософською традицією", – розповідає кандидат філософських наук, викладач Харківського національного університету імені Каразіна, дослідник кобзарства, видавець Олександр Савчук.
Зазначає, в ті часи традиція кобзарства була справжнім інститутом – "незрячі чоловіки професійно співали й заробляли на цьому". Щоб уникнути профанації, проходили через іспити, щоб мати змогу самостійно кобзарювати.
Дослідник пояснює, що кобзарство було не просто музикуванням, а мало одночасно кілька важливих для суспільства функцій:
"Першою функцією кобзарів було збереження історичної пам'яті. Будь-який фольклор створював оцю тяглість, оцей континуум між минулим і майбутнім. І от в кобзарів ця функція якраз була.
Друга – це парацерковна функція. Можна впевнено сказати, що кобзарі – адепти християнської моралі. В історичних піснях, думах завжди є моралізаторський момент: що добре і що погано. Фактично це функція, яку виконує священик, а поза церквою міг виконувати кобзар. [Можна] просто подивитися на основний репертуар, то очевидно, що це біблійні сюжети.
Часто кобзарі після виконання ще й пояснювали слухачам, що відбулося, що так, що не так. Тому це виховна функція в найширшому розумінні. Психотерапевтична функція розради. Коли сюжет близький слухачу, то по суті це певний спосіб через переживання позбутися напруження, страхів чи теми війни".
За словами Савчука, кобзарів і боялися, і поважали, вважали посередниками між Богом та людьми.
На початку 20 століття, розповідає він, незрячі кобзарі починають вчити аматорів, зрячих виконавців бандури. Тож починається своєрідна популяризація кобзарського мистецтва, а колись виняткова традиція для обмеженого кола людей перетворюється на естетичне національно-художнє явище, яке репрезентує українську культуру.
У 20-30-ті роки цього століття створюють академічну бандуру, на якій вже можуть грати усі охочі.
Втім, паралельно з поширенням кобзарської традиції, в рамках боротьби радянської влади проти українського націоналізму арештовували та переслідували в тому числі виконавців-кобзарів.
Дослідник наголошує, що кобзарсько-лірницька традиція є минувшиною і має мало спільного з академічним виконанням музики на сучасній бандурі. "У 20-30-ті роки музиканти і в першу чергу Гнат Хоткевич, створюють академічну бандуру. Яка в радянському союзі кардинально віддалилась від свого прототипу. Це вже інший інструмент. У нього інша естетика, інше звучання, інша техніка гри. Все інше – тільки назва одна. А з репертуару академічної бандури вихолостилися характерні псалми, думи, історичні пісні", – пояснює Савчук.
Кобзарство сьогодні
У кінці 20 століття спільнота реконструкторів і любителів кобзарської традиції Київський кобзарський цех почав відродження традиції кобзарства. Учасники цієї спільноти ведуть дослідницьку роботу, публікують наукові роботи про традиційне кобзарство, реконструюють народні інструменти, проводять тематичні фестивалі та інші заходи.
Крім Київського, ще існують Львівський, Харківський кобзарські цехи. "Це не просто хобі, а щось більше. Втім це є вторинною традицією, а ми послідовниками кобзарства", – розповідає про сучасних відтворювачів традиції Савчук, який сам є учасником Харківського кобзарського цеху.
За його словами, сучасні виконавці намагаються наслідувати інститут кобзарства: "Також є збори, також є всякі іспити, коли приймаються до цеха, є спільні концерти. Це переважно відбувається на Трійцю і на Покрову. Всі охочі можуть прийти в Київський музей Івана Гончара і послухати, як це відбувається. У Харкові на Покрову теж таке проводили".
"Це один зі способів продовження відтворення традиції, – веде Савчук далі. – У нас є майстерні, ми самі виготовляємо ці інструменти, ми незалежні від академічної традиції".
Про значення рішення ЮНЕСКО
Перед тим, як кобзарство визнала ЮНЕСКО, його внесли до Національного переліку елементів нематеріальної культурної спадщини України. Сталось це у другій половині 2022 року. Опікувалась обома процесами ініціативна група з Кобзарських цехів Києва, Львова та Харкова, а також представники Національної академії мистецтв.
Серед ініціаторів був і Тарас Компаніченко. Він же представляв кобзарську номінацію у залі засідання комісії ЮНЕСКО. А після історичного рішення зазначив: "Це визнання – велика Перемога! Це тріумф української культури, українського духу!"
Автор стрічки про переслідування кобзарів радянською владою "Поводир", братчик Кобзарського цеху, лірник, Олесь Санін наголосив, що рішення ЮНЕСКО – "це, перш за все, можливість розповісти сьогодні на весь світ про Україну, про нашу незнищенну пісню, культуру, спадщину, про нашу боротьбу за власну державу, про наше споконвічне прагнення волі".