Що відбувається з приміщенням музею, який збирає експонати з Чорнобильської зони
У жовтні внаслідок російської атаки по ТЕЦ-4 вкотре постраждало приміщення, де зберігаються експонати, зібрані під час експедицій у Чорнобильській зоні. Про це у фейсбуці написала працівниця фондосховища Анастасія Панкова. У приміщенні вибиті вікна, пошкоджена покрівля, зі стелі капає вода, а на стінах утворилися тріщини. Під загрозою опинилися понад 60 тисяч експонатів. Це все відбувається на тлі знищення росіянами музею Чорнобиля на Подолі.
У коментарі УП.Культура Анастасія Панкова розповіла, що приміщення страждає від руйнувань ще з кінця 2022 року. Відтоді як Росія активно почала обстрілювати енергетику.
"Ми тільки поскладаємо ці вибиті вікна, вставимо нові… Вікна вже і плівкою завішували, і дошками забивали, але вони відкисають, вигинаються і вітер все одно задуває. У нас експонати були заметені снігом. Ти розумієш, що він за два дні розтане і будуть мокрі експонати, а вони мають зберігатися в належних умовах", – розказала працівниця.
Внаслідок цього деякі предмети були пошкоджені, проте точного підрахунку наразі немає. У приміщенні знаходяться тисячі експонатів, які збирали не лише по Чорнобилю, а й Поліссю – етнографічному регіону північної частини України – у районах першої, другої і третьої зон радіаційного ураження.
"Такі артефакти мають зберігатися при певному температурно-вологісному режимі. Для архіву – це один рівень, для дерев'яних речей, тканини – інші. Але ж при вибитих вікнах зберігати ці режими нереально. Вологість руйнує експонати, особливо дерево. Воно має зберігатися у стабільному середовищі", – додає Панкова.
Зі стелі капає вода, через що з'являється пліснява. Працівники намагаються з цим боротися і самостійно обробляють усе спеціальним розчином. Проте, за словами Анастасії, це неабияке навантаження, адже наразі у фондосховищі залишилося працювати троє людей, включно з реставраторкою похилого віку.
Після кожного обстрілу працівники вимушені розбирати наслідки атак і працювати в небезпечних умовах – фахівці навіть не мають сховища або укриття, лише підземний перехід поблизу. Не мають також і захисної амуніції. На початку вторгнення одного працівника навіть контузило, бо він перебував у сховищі під час прильоту.
За словами Панкової, проблема полягає у відсутності приміщення. Вони не можуть знайти простір, де можна було б зберігати експонати.
Питання щодо потреби у новому приміщенні постало ще минулого року, коли внаслідок важкої зими, з проблемами опалення та відсутністю електроенергії, у будівлі розірвало батареї – тоді в офіс перевезли частину фондосховища. За її словами, евакуювати сховище такою малою кількістю людей було дуже важко.
Музей, якого немає в реєстрах
Проблема полягає не так в пошуку, як у підтримці держави. Музей-архів народної культури Українського Полісся працює при Державному науковому центрі захисту культурної спадщини від техногенних катастроф. Він підпорядковується Міністерству енергетики, яке не може займатися благоустроєм музею. До цього він підпорядковувався Міністерству захисту довкілля та природних ресурсів України.
"Загалом музеї підпорядковуються Міністерству культури, а ми вважаємося музеєм-архівом, і щоб зареєструватися як музей, нам як мінімум необхідно провести звірку експонатів. А в таких умовах, коли нам постійно доводиться рятувати їх від атак і в такій кількості працівників, це неможливо зробити", – пояснила Анастасія.
УП.Культура також поспілкувалася з директором музею Ростиславом Омеляшком. Він акцентує увагу на постанові Верховної Ради від 2011 року про створення музею, у якій були викладені концептуальні засади збереження спадщини. У документі йдеться про надання приміщення, якого так і не дали. Відтоді Омеляшко зі своєю командою власними силами шукав місце для цінностей.
Це тривало дуже довго. Серед варіантів були колишнє відділення страхового фонду документації на Київщині, колишня їдальня кадетського корпусу, покинута школа біля станції метро "Славутич" та багато інших варіантів.
Зрештою, їм здали в оренду приміщення Інституту електродинаміки Академії наук, де вони знаходяться зараз. Омеляшко каже, що до повномасштабного вторгнення це було хороше приміщення. Зимою минулого року вибуховими хвилями почало виносити шибки, вікна, обстріли пошкодили покрівлю, з'явилися нові тріщини.
До 40-х роковин команда музею готувала виставку за умов морозних -15 градусів у будівлі зі зруйнованою системою опалення та водопостачання.
Тоді у межах виставки Музей Івана Гончара організував круглий стіл з представниками різних інституцій, науковцями, активістами, колишніми депутатами тощо. Вони створили резолюцію про те, що наразі існує загроза збереженню всієї спадщини, та адресували її до Верховної Ради, Кабінету Міністрів та Офісу Президента. Хоча Кабінет Міністрів і відреагував, жодних зрушень не сталося.
Команда музею-архіву продовжує самостійно шукати для себе нове приміщення та евакуйовувати цінності до офісу. Працівники наголошують, що для них важливо, щоб приміщення було в Києві або хоча б у передмісті, аби вони могли продовжити працювати з експонатами та провести інвентаризацію, без якої неможливо зареєструватися як музей.
Наразі вони розглядають три варіанти приміщень у різних частинах міста.
Поки що лише оцінка ситуації
Після розголосу у соцмережах фондосховище відвідала керівниця новоствореного Координаційного центру з евакуації загрожених колекцій Ольга Сало.
"Ми маємо справу з унікальною колекцією, дуже важливою для української культурної спадщини. Вражає, як сказав директор пан Ростислав, що, по суті, це територія, де вже ніхто не живе. Ми, по суті, втратили її в самобутньому просторі, але вони її зберегли, – говорить Ольга Сало. – Треба докласти зусиль, щоб ця колекція не постраждала і збереглася в максимальній цілісності".
За словами керівниці, музей має багато завдань, зокрема знайти безпечне приміщення, далі опрацьовувати артефакти та надати публічний доступ до них.
Водночас конкретних рішень щодо допомоги Сало поки не називає, стверджуючи, що наразі мета — оцінити ситуацію.
"Це ключова мета нашого візиту: подивитись на об'єми, на стан колекції, зрозуміти, яким має бути приміщення, куди це перевозити. Зараз ми будемо спрямовувати свою увагу на це. Це максимум, що ми можемо", – додала Сало.
Тридцять два роки експедицій у вимерлі села
Постанова Верховної Ради про створення такого музею-архіву з'явилася у 2011 році, та робота над ним почалася ще задовго до цього. Ініціатором став Ростислав Омеляшко, який присвятив 32 роки життя цій справі.
Сам він пригадує, що історія початку створення музею сягає 1989 року, коли Ростислав працював у школі і паралельно займався підготовкою дисертаційної роботи, пов'язаної з формами українського фольклору. Тоді він помітив, що його роботі бракує джерел з Полісся.
"На третій рік після катастрофи розкрили карти з радіоактивним забрудненням, які до того були засекречені. А я ж знаю, що Полісся – це унікальна у слов'янському світі етнокультурна зона. Там зберігалися унікальні культурні традиції як у мові, так і в матеріальній, духовній культурі. І я бачу, як на цю білу пляму лягає чорна", – пригадує Омеляшко.
З цією проблемою він пішов до біолога, еколога та культуролога Григорія Гончаренка, з яким створив першу програму про дослідження Чорнобильської зони. З нею вони зверталися до різних міністерств, уряду, депутатів, писали відкриті листи, їздили з питанням у Москву, публікували матеріали в газетах тощо.
"Ми усвідомлювали, що понад 4 000 квадратних кілометрів України потрапляють у першу зону. Вірніше, це перша і друга зони – території обов'язкового відселення", – каже директор.
Зрештою Ростислав Омеляшко виступив зі своєю програмою на Всесоюзній конференції, присвяченій четвертим роковинам Чорнобильської катастрофи. Тоді він зауважив, що крім ліквідації наслідків, порятунку людей та навколишнього середовища, є ще проблема з порятунком етнокультурної спадщини території, яка може зникнути назавжди. Рішення конференції мали значення для урядових ухвал.
Через рік, у 1990 році, на початку серпня вийшла постанова Верховної Ради про створення МінЧорнобиля, яке потім перейменували на Міністерство України з питань захисту населення від наслідків Чорнобильської катастрофи, при якому створили спеціалізовану "Історико-культурну експедицію", що мала займатися порятунком культурної спадщини в зоні катастрофи. Тоді Омеляшко вже покинув викладання та вирішив присвятити своє життя порятунку культурної спадщини з Чорнобильської зони. Він пішов працювати в міністерство.
На першому етапі науковці опрацьовували архіви та музеї, а після складали картотеку та досліджували різні напрямки народної культури на цій території до катастрофи. Потім Омеляшко укладав договори з різними інститутами на проведення комплексних експедицій та збору матеріалів у Чорнобильській зоні. Проте вони їздили лише в другу та третю зони ураження, а сам Омеляшко з 1994 року збирав добровольців з усієї країни і проводив експедиції безпосередньо в Чорнобильській зоні. До цих експедицій, зокрема, долучилася Ліна Костенко.
Досліджень та артефактів збиралося все більше та більше, тепер бракувало фахівців для опрацювання матеріалів. Так у 2001 році Омеляшко домігся створення Державного науково-дослідного центру захисту культурної спадщини від надзвичайних ситуацій, який утримував музейний та архівний фонди і опрацьовував їх. Туди також залучали науковців з різних інститутів. За ці роки було залучено понад 300 фахівців.
Працювати з цими обсягами у такому форматі було важко — за словами Омеляшка, люди могли по пів року сидіти без зарплати. У таких умовах вони працювали аж до 2007 року, коли підприємство реорганізували у Державний науковий центр захисту культурної спадщини від техногенних катастроф. Після цього Омеляшко покинув міністерство та пішов керувати центром.
За весь цей час провели 50 комплексних експедицій, ще 120 були вузькоспеціальними. Вони обстежили понад 170 поліських сіл. Ростислав розповідає, що в експедиціях вони фільмували унікальні традиції, як-от "Проводи русалок" – звичаї Троїцького тижня, коли люди в суботу перед Трійцею чекали на русалок і душі померлих; знімали ткацтво; видобування дьогтю з березової кори; звичаї бджільництва. Фактично вони працювали у селах, які наразі вимерли. Звідти залишилося понад 8 тисяч годин аудіо та 20 тисяч архівних документів. За цей час вони назбирали понад 60 тисяч археологічних і етнографічних пам'яток.
Проводили й археологічні дослідження — розкопки середньовічного міста Чорнобиля.
"Перша літописна згадка сягає 1193 року. Це кінець 12 століття, але ми маємо матеріали за 11 та 10 століття. Тобто Чорнобилю не 800, а тисяча років. Парадоксально, якби не Чорнобильська катастрофа, можливо, ніхто б ніколи не відкрив того Чорнобиля", – розповідає Омеляшко.
Більшу частину цінностей центр зберігав у нині зруйнованому приміщенні у Києві. Проте іншу частину зараз можна побачити у Чорнобилі за адресою Радянська, 51. Там триває експозиція, яку здебільшого відвідують військові, місцеві, поліція тощо. Проте, за словами працівників, у чорнобильській філії бракує місця, щоб вивезти цінності з Києва.
У музейної філії в Чорнобилі також все не йшло гладко — спочатку артефакти складали в підвалі Чорнобильської адміністрації. Потім їх вивезли до кінотеатру "Україна", але у 2011 році там зробили музей "Зірка Полин". Музей-архів перевіз свої предмети до спортзалу, де не було опалення, а потім додалися проблеми з пошкодженим дахом. Лише у 2014 році Омеляшко здобув триповерхову будівлю в Чорнобилі.
"Держава фінансувала цю роботу 35 років. Величезні витрати пішли на порятунок цього [спадку]. І ми зараз знаходимося в музейному комплексі, який не можна розділяти [між колекціями інших музеїв — ред.]. Оце усе відтворює назавжди втрачену територію. Тут представлена вся територія забрудненого Полісся. Треба сказати, що таких експедицій, мабуть, в історії української культури досі не було", – каже Ростислав Омеляшко.
Робота в музеї тривала упродовж усіх цих років. Ростислав Омеляшко створив інвестиційний проєкт будівництва музею просто неба у Чорнобилі. Традиційне Чорнобильське полісся. 23 лютого 22 року вони захистили проєкт у Міністерстві довкілля, а наступного дня почалася війна. Усе затихло.
Зараз, під час вторгнення, до них звернувся Союз інвалідів Чорнобиля з пропозицією створити музей на Лук'янівці біля Меморіального Чорнобильського комплексу. Там є Храм Святого Миколая Чудотворця ("Пам'яті жертв Чорнобиля"), архітектурна форма якого символічно нагадує саркофаг над зруйнованим четвертим енергоблоком ЧАЕС, та пам'ятний знак "Дзвін Чорнобиля". Ростислав Омеляшко говорить, що третім компонентом цього комплексу може стати музей. Наразі він розробив ще один інвестпроєкт, проте поки невідомо, як з ним працювати далі.
Паралельно в музеї працюють над Чорнобильським науково-інформаційним фондом, аби зробити його доступним. Вони також продовжують випускати книжки та брати участь у наукових конференціях.