Культура без бар’єрів: чи справді ми рухаємось вперед?

В Україні дедалі більше говорять про інклюзивність та доступність культурних подій. Але що стоїть за цими гучними словами? Чи може сьогодні людина, яка користується кріслом колісним, або людина з порушеннями слуху без бар’єрів відвідати музей, театр чи фестиваль? Чи поки що лише декларуємо наміри?

За останні роки з’явилося чимало важливих ініціатив: від досліджень про культурні права людей з інвалідністю й артальбомів про інклюзивні практики до Мапи безбар’єрності. Щоб побачити, як змінюється безбар’єрність у культурі під час війни, підсвітити наявні проблеми та спланувати подальші кроки, зокрема й через програми підтримки Українського культурного фонду, у квітні-травні 2025 року ми спільно з Українським центром культурних досліджень проаналізували «Досвід впровадження безбар’єрних практик у культурно-мистецьких проєктах».

Команді УКФ важливо було з'ясувати стан і запит на впровадження безбар’єрних практик у культурних ініціатив як від державного сектору, так і фізичних осіб-підприємців та індивідуальних митців й мисткинь, які працюють у сфері культури.

Сім ключових висновків про те, як виглядає шлях до безбар’єрності, наводимо нижче.

• Мотивація є, системності бракує.

96% державних і комунальних закладів культури та понад 90% представників недержавного сектору стверджують, що враховують потреби різних груп населення. Для одних це частина щоденної роботи, для інших – особистий вибір і соціальна відповідальність. Проте найчастіше безбар’єрність впроваджують не завдяки, а всупереч обставинам: на ентузіазмі окремих людей, без достатнього фінансування чи планування.

• Фізичні бар’єри.

Пандуси, пологі входи, широкі двері – є. Ліфти, просторі туалети з поручнями, зони для догляду за немовлятами – рідкість. У сільській місцевості інколи немає навіть вбиралень. Також окремим викликом є подолання фізичних бар’єрів у приміщеннях-пам’ятках культурної спадщини, а також для закладів, які перебувають близько до лінії фронту. А ще ми часто забуваємо про відстань: доступність – це не лише архітектурні рішення, а й реальна можливість дістатися до закладу чи пересуватися його територією.

• Цифрова доступність на старті.

Дві третини державних і комунальних закладів ніколи не чули про міжнародний стандарт доступності вебвмісту WCAG. У недержавному секторі ситуація не краща: лише 5% сайтів повністю адаптовані. А там, де сайту взагалі немає, про онлайн-доступність говорити складно.

• Альтернативні формати інформації залишаються рідкістю.

Друк великим шрифтом, проста мова, субтитри чи текстові описи – корисні, але поодинокі. Жоден із форматів не досягає належного охоплення серед закладів. А якість їх виконання часто ніхто не вимірює та не аналізує.

• Вчимося, але повільно. 

Хоча половина державних і комунальних закладів проходила курси з безбар’єрності (здебільшого на Дія.Освіта), у більшості відчувається нестача практичних інструкцій і методичних матеріалів. У недержавному секторі понад 60% взагалі не вивчали цю тему.

• Фінанси вирішують усе.

І державні, і недержавні гравці називають брак коштів головною перешкодою. І це стосується не лише інфраструктури, а й людських ресурсів – зарплат, підготовки персоналу, комунікацій.

• Потрібен обмін досвідом. 

Попри схожі проблеми, державний і недержавний сектори мало комунікують між собою щодо впровадження безбар’єрних практик. А саме: спільне навчання, обмін інструментами та прикладами можуть зробити доступність не гаслом, а нормою.

Загалом відповіді представників недержавного сектору подібні до відповідей респондентів з державних і комунальних закладів. Водночас є незначні розбіжності, наприклад, щодо окремих культурних продуктів. Представники недержавного сектору частіше створюють відеоконтент або ж більше поширюють інформацію про інклюзивні культурні події через громадські організації. Також опитані з недержавного сектору частіше звертаються по консультації до організацій, які представляють інтереси маломобільних груп населення.

Сьогодні безбар’єрність у культурі в Україні розвивається нерівномірно. Є ті, хто вже впроваджує зміни, і ті, хто тільки планує. Є позитивне ставлення і реальна готовність діяти. Але поки не буде системного підходу, належного фінансування і постійної взаємодії між секторами, ми ризикуємо залишити без доступу до культури тих, для кого вона може бути найбільш потрібною.

Український культурний фонд із 2019 року підтримує проєкти, що сприяють безбар’єрному доступу до культури, освіти та зайнятості. Спочатку ця підтримка здійснювалась у межах програми «Інклюзивне мистецтво», у 2022–2024 роках – «Культура без бар’єрів», а з 2025 року – «Стійкість суспільства через культуру».

Так, у 2023 та 2024 році Національна оперета України за підтримки УКФ змогла адаптувати свої вистави для глядачів із порушеннями зору та слуху. Для цього обрали п’ять різножанрових вистав театру: «Доріан Грей», «За двома зайцями», «Сімейка Адамсів», «Тигролови», «Sugar, або в джазі тільки дівчата» та підготували до них аудіодескрипцію, тактильні книжки, які представлять декорації та костюми вистави (прим. – на фото нижче), театральні програмки надруковані шрифтом Брайля та описовий тур до двадцяти вистав театру. Також були залучені застосунки для мобільних телефонів Subcatch та Earcatch.

Минулого року таблички зі шрифтом Брайля та відповідними тактильними вказівниками напрямків руху, кнопки виклику персоналу для отримання допомоги встановили в межах гранту УКФ у Закарпатському академічному Музично-Драматичному театрі імені братів Юрія-Августина та Євгена Шерегіїв. І це тільки перші приклади, які спадають на думку з сектору перформативного мистецтва. Загалом за підтримки УКФ було інвестовано понад 100 млн гривень в інклюзивні проєкти.

Доступ до культури – не привілей, а право кожного. Це принципове бачення команди УКФ. У листопаді ми оголосимо дев’ятий грантовий сезон і впровадження безбар’єрності, інклюзивність культурних практик – беззмінно залишаться в пріоритетах державної підтримки.

Дослідження показало: рух уперед є, але повільний і нерівномірний. Подолати цей шлях ми зможемо лише разом – відповідальність за ці зміни лежить не лише на державі чи закладах культури, а й на суспільстві загалом. Це означає, що рух до більш доступної культурної сфери залежить від зусиль усіх сторін і кожен має відіграти у цьому свою роль.

Загальнонаціональне опитування з питань безбар’єрності у культурі проведено Українським культурним фондом спільно з Українським центром культурних досліджень за сприяння Міністерства культури та стратегічних комунікацій України. Дослідження відбулося в межах стратегії створення безбар’єрного простору за ініціативи першої леді Олени Зеленської.