Прем’єра київського "Чикаго": квитки розкупили миттєво, Оперета оголосила додаткові покази

Прем’єру легендарного мюзиклу Джона Кандера "Чикаго", що відбулась 19, 20 і 21 квітня у Національній опереті, чекали майже рік – відтоді, як команда театру оголосила, що отримала права на постановку. Як результат – повний солдаут на місяці наперед. Тож Оперета організовує додаткові покази у червні, але через ажіотаж сайт театру тимчасово "приліг".

Музичній оглядачці УП.Культура Наталці Писанці пощастило відвідати перший показ "Чикаго". Вона розповідає, чи виправданий ажіотаж.

19 квітня перед Оперетою вишикувалася чимала черга охочих побачити українську постановку відомого бродвейського мюзиклу. Серед публіки – в.о. міністра культура Ростислав Карандєєв і ректор Національного університету Шевченка Володимир Бугров. Бродвейський настрій починається з вітальні театру - у холі відвідувачів зустрічають працівниці театру в пов’язках з пір’ям. Тут же можна придбати ці модні аксесуари 1920-х.

Щоправда, немає сувенірної продукції з символікою "Чикаго" – така заборона передбачена контрактом. Але уже сам факт дозволу цієї постановки від провідної світової театральної агенції – неабиякий успіх. Фактично, це визнання України, як повноцінного партнера в театральному бізнесі.

Перед початком вистави глядачів розважають музиканти вуличного бенду, загримовані під мімів. П’ятеро студентів Театрального університету всюдисущі: вони снують в антракті, з’являються серед рядів глядачів, а іноді й на самій сцені, їх мелодія йде контрапунктом до основної музики.

Квінтет "допомагає" диригенту зайняти своє робоче місце: завдяки їм відбувається його ефектний політ з глядацької зали до театральної ями. І одразу ж починається динамічне дійство, причому, ми бачимо сцену у спальні Роксі з її коханцем Фредом і одночасно Велму, яка коментує цю сцену з тюрми.

Участь вуличного бенду – "фішка" київської Оперети. В оригінальній постановці "Чикаго" її немає. За кожен пункт свого оригінального бачення мюзиклу Опереті доводиться довго домовлятися з агентами. Робити власні аранжування музичного матеріалу і змінювати склад оркестру – заборонено. Навіть сходи на сцені – лише певного розміру.

Набір музичних інструментів, з одного боку, обмежений, з іншого – доволі цікавий. Для сцени у суді спеціально докупили кря́чки, дуйки, цмокалки. Такі нестандартні інструменти в оркестрі чудово передали фарсово-саркастичний характер музики.

Ще одна особливість і складність постановки у тому, що рухи артистів на сцені мали чітко відповідати музичним акцентам. З усіма цими викликами Оперета впоралася на "відмінно". Ґрати, сходи, ванна, стільці, рожевий лімузин – декорації на сцені змінювалися у темпі престо, не залишаючи часу на видих.

Жодного "провисання" чи не потрапляння в такт, ідеально підібрані вбрання й образи героїв і героїнь. Навіть другорядні ролі не залишилися непомітними. Наприклад, простака-невдахи Еймоса із сумною арією "Містер Целофан" (артист Кирило Басковський) і судді (Микола Бутковський) з повторюваною реплікою "Блаблабла…, Боже поможи!" (як натяк на наш "найсправедливіший суд у світі").

Чи поява репортерки Мері Саншайн (Ірина Беспалова-Примак) в капелюшку "рожева медуза" натякає на легендарні капелюшки Каті Осадчої з "Світського життя".

Попри ряд обмежень, Оперета продемонструвала у своїй постановці кілька оригінальних знахідок: танець немовлят після того, як Роксі оголосила, що вагітна, запам'ятався чи не більше, ніж відоме тюремне танго.

Важливо, що дійство на сцені Оперети відбувається українською мовою у перекладі Яни Іваницької.

Я запитала Богдана Струтинського, керівника Національної оперети, чому постановка "Чикаго" не мовою оригіналу.

"Ми поки не туристична столиця, тож іноземців у театрах не так багато. Давайте будувати український театр, який починається з українського слова!", – емоційно відповідає він.

І до головних героїв "Чикаго". Багато хто запам'ятав Кетрін Зету-Джонс, Рене Зелвегер і Річарда Гіра у ролях Велми Келлі, Роксі Харт і Біллі Флінна (фільм 2002-го). Це був ще один виклик для Оперети – підібрати харизматичних артистів. Тріо Софії Павліченко, Олени Урванцової і Валентина Котенка впоралось із викликом.

Окремо зупинюсь на різнобічних музичних інтересах Софії Павліченко. Її раніше можна було бачити у "Freedom Jazz" і лондонських мюзик-холах. А у травні вона візьме участь у прем’єрі авангардної опери "GAIA-24" Романа Григоріва та Іллі Разумейка про підрив Каховської дамби.

Сюжет "Чикаго" обертається довкола пройдисвіта Біллі не такий простий, як здається. Можна провести паралелі з медійними пройдисвітами або хайпувальниками, яких часто ідеалізують. Проте у Богдана Струтинського свій погляд на "Чикаго" та його головних героїв: Біллі Флінн – це такий собі цирковий маг (з артистами Оперети працювали ще й ілюзіоністи!), він прописує сценарій подій і, ніби Пігмаліон, ліпить свою Галатею-Роксі.

"Я не сприймаю їх, як злочинців – ні Роксі, ні Велму, ні Біллі. Я не відчуваю у них небезпеки. Немає її і в музиці", – каже Богдан Струтинський.

Наприкінці Роксі усвідомлює: попри те, що гучний успіх вислизнув з її рук, проте у неї є головне – свобода. І згодом головні героїні дуетом співають про те, що варто насолоджуватися моментом і просто ставити життю "лайк" тут і зараз.

Українцям варто поспішити, аби встигнути переглянути "Чикаго". Оперета показуватиме мюзикл упродовж року на "особливих" умовах. Далі – квитки можуть суттєво здорожчати. Це не примха театру, а вимоги театрального бізнесу.

Ажіотаж з "Чикаго" зрозумілий: впізнаваність завдяки відомому фільму, медійний розголос. Але за цим стоїть значно більше – згадаймо історію з "Конотопською відьмою" чи іншими українськими виставами, за квитки на які українці готові платити чималі гроші або ж вистоювати шалені черги.

Богдан Струтинський впевнений, що це феномен нашого воєнного часу:

"Людина може не мати завтра. А театр ніби повертає людей до мирного життя. Українці відкривають Україну у собі і це, зокрема, заслуга українських театрів"

Струтинський сказав, що спокійно ставиться до успіху "Чикаго". Що ж для нього головне – це "діставати з шухляд нікому не відомі або маловідомі українські твори". І пообіцяв незабаром нову національну прем'єру. Слова дотримує: у червні вже офіційно анонсовано "Русалчин Великдень" Миколи Леонтовича. Режисер – той самий Іван Уривський!