"Україна – це джерело спротиву та інтелекту, а не жертва": Мар'яна Садовська про музику Донеччини, новий альбом та театр

Мар'яна Садовська – українська співачка, акторка, композиторка та дослідниця автентичної музики, яку люблять порівнювати з Бйорк.

Почавши свій шлях із Львівського театру імені Леся Курбаса та польського Ґардженіце, вона роками досліджувала фольклор у різних куточках України – від Полісся до Донеччини та Бессарабії. У 2025 році Садовська представила онлайн-архів експедиційних записів пісень, які записувала у період 1993–2016 років.

Спеціально для УП.Культура Марія Степанюк поспілкувалася з Мар'яною Садовською про її перші фольклорні мандрівки, збереження спадщини окупованого Сходу, межу між чесним діалогом із піснею та її комерційним покращенням, а також новий альбом "Живи", де поєднуються традиційні мотиви із сучасною поезією.

У нас тут неймовірні багатства

Якось у Карпатах біля хатини сиділа жінка. Вона співала, граючи на дримбі. Сьогодні для Мар'яни Садовської той момент із юності у поході з друзями згадується майже як сон. Проте саме ця мить наштовхнула її на думку, що поза академічними аудиторіями існує невідомий і неймовірно багатий світ музики.

"Як музикантка я усвідомила, що взагалі не розумію, як вона співає, звідки такий голос, ритм. Ми вчимося: почув мелодію і записав. А тут я розумію, що не знаю, не можу вловити. Це щось таке для мене було дивне і таємниче. І це був перший сигнал, що є щось, чого я не знаю, але що є дуже цікаве", – пригадує мисткиня.

Другим поштовхом стала зустріч у Києві з композиторкою Аллою Загайкевич, яка розповіла про власні експедиції селами України і запис автентичного багатоголосся й давала слухати першоджерела. Садовська пригадує, що Загайкевич відкрила карту України й сказала: "Ось у кожне село їдеш – і там знайдеш".

"У мене вже тоді в моїх 20 років було таке бажання, щоб усі про це довідались. Бо в нас уже був цей комплекс меншовартості: от є грузинські співи, є корсиканські співи, а в нас – "Несе Галя воду". І тут раптом відкриваєш, що в нас неймовірні багатства. Мені страшенно хотілося, щоб усі про це дізналися", – зазначає вона.

Садовська не вважає себе науковицею чи фольклористкою, називає себе дослідницею. Каже, що це стало її життям та творчістю. Разом із друзями у Кельні вона організувала німецько-український хор "Рай". Пані Мар'яна переконана, що шлях відкривання справжньої України для світу все ще на початку, адже масове уявлення про українську культуру досі часто звужують до шароварного фольклору чи стереотипних зразків.

"Наприклад, нас (хор "Рай" – прим. ред.) запросили до проєкту в Кельнській філармонії. Ми мали заспівати разом із іншим хором одну українську пісню. Я відразу насторожилась. Кураторка проєкту сказала, що якийсь колектив порадив їй пісню "Несе Галя воду". Я бачу, що в цьому процесі відкривання для світу справжнього унікального багатства України, традиційної музики, ми далі стоїмо на початку дороги".

Це був мій "університет" і відкриття світу

Шлях Мар'яни Садовської починався у Львові з класичної музичної освіти та фортепіано. Проте перспектива присвятити життя викладацтву й академічній рутині швидко поступилася прагненню шукати глибші й об'ємніші форми.

"Я закінчувала Львівське музичне училище за класом фортепіано. Мені світила консерваторія, далі фортепіано, потім вчителювання. Я цього не хотіла. Я дуже люблю фортепіано, але мені було замало цих шести годин на самоті з інструментом", – каже вона.

Справжнім ковтком повітря став театр. Наприкінці 1980-х у Львові заснували театр імені Леся Курбаса – простір експерименту та абсолютно нового відчуття сцени. Потрапивши до їхньої студії, Садовська почала опановувати акторську майстерність.

Згодом її запросили до Польщі до експериментального театру "Гардженіце" (Ośrodek Praktyk Teatralnych "Gardzienice"). Для молодої акторки це стало одночасно й вищою школою майстерності, й важким особистісним випробуванням.

"Я називаю це своїм "університетом", хоч досвід праці в цьому театрі був травматичним. Я потрапила туди дуже молоденькою, а це такий типовий, авторитарний театр, яким керує режисер, який перекручував різні межі, використовував людей, маніпулював, знущався над ними. З одного боку – це був "університет" і відкриття світу, а з іншого – дуже травматичний особистий досвід, якого зрештою я в певний момент змогла позбутися і почати говорити про це голосно".

Попри авторитарний тиск, саме театр сформував її унікальну перформативну подачу. Сьогодні Садовська переконана: її спів – це не просто відтворення музики, а повноцінний акторський монолог.

"Мені навіть деякі музиканти закидають, що я більша перформерка, ніж музикантка чи співачка. Я завжди казала: пісні – це як монологи, це розповіді. Це не просто спів. Для мене теж дуже важливим є слово – поєднання між словом сказаним і словом виспіваним, оця межа. Коли я їздила селами України, найкращі співаки і співачки теж були чудесними перформерами і перформерками. І можна було в них вчитися власне цієї театральності виконання", – пояснює мисткиня.

"Ці пісні як дихання: поки співаються, є життя"

У приватній колекції та дослідницькому доробку Мар'яни Садовської понад 1600 записаних матеріалів. Окреме місце серед них посідають експедиції Сходом, зокрема селами навколо Маріуполя та Волновахи. Попри власні давні стереотипи щодо Донеччини, музикантка відкрила для себе регіон із глибокою, співочою українською традицією.

"У Волновасі я познайомилася з неймовірною жінкою, дослідницею української музики Іриною Крюченко. Вона створила музей традиційного мистецтва та ансамбль, де співали три покоління. Зараз музей розграбували окупанти та використовують експонати як "ісконно рускоє іскуство". Але Ірині вдалося виїхати та врятувати записи на флешці.

Я виросла на Західній Україні й мала стереотип, що Схід знищений і там тільки колгоспи. Для мене відкриття Донеччини, де в селах розмовляли українською й зберегли неймовірні пісні, стало скарбом. Ці пісні як дихання: поки вони співаються, доти є життя", – наголошує пані Мар'яна.

Ще однією пристрастю Садовської стала Бессарабія – приклад мультикультурного багатства України з її албанськими, гагаузькими та болгарськими селами. Минулого року спільно з партнерами мисткиня організувала експедицію цим регіоном, залучаючи сучасних електронних музикантів до переосмислення традиційного звучання Буджака.

"Мені здається, що це дуже важливо – і в Європі, і в Україні – наголошувати на цій багатокультурності. Нас однаково нищили, однаково висміювали нашу традицію, спрощуючи її. Але ця живучість – вона якась міфічна, її не здолати. Як кажуть Володимир Єрмоленко та Тетяна Огаркова у своїй книжці: коли обрізаєш дерево, коріння все одно залишається і воно знову проростає", – вважає дослідниця.

Працювати з традицією треба сміливо, але з пієтетом

Новою важливою віхою та особистим способом вистояти після 2022 року для Мар'яни Садовської став альбом "Живи". Це не просто музична збірка, а своєрідний щоденник і документ останнього десятиліття, де архаїчний спів щільно переплітається із сучасною українською поезією.

У треклисті альбому поруч із народними мотивами з'являються композиції на вірші Сергія Жадана, Катерини Калитко, Маріанни Кіяновської, Катерини Бабкіної та Олени Теліги.

"Для мене це документ останніх років, починаючи з 2022-го – від нерозуміння, навіщо мені взагалі робити далі музику і який це має сенс, до повернення до творчості. Це повернення відбулося частково завдяки поезії, яка пишеться в Україні зараз і яка писалася раніше. В цьому альбомі я вперше поєдную композиції навколо традиційних пісень із сучасною поезією. Сюди увійшли твори, які я компонувала до різних проєктів протягом останніх понад десяти років, де тема війни була присутня завжди".

"Найважливішим моїм рятівним колом або талісманом став для мене вірш Олени Теліги. І теж я працювала над цією композицією для вистави "Пісні для Бабиного Яру", яку ми створили тут, у Німеччині, у 2021 році. Наприклад, "Звідки ти, чорна валко" – це також на поезію Сергія Жадана, була створена в 2014 році, коли ми мали спільні подорожі на Схід. Тобто зібралися документи з різних періодів мого життя, які сплелися в проєкт "Живи", – ділиться Садовська.

Паралельно з пошуком нових форм постає вічне для етномузикології питання: де проходить межа між чесним переосмисленням народної пісні та її знеціненням? Для Мар'яни Садовської відповідь полягає не у формальних заборонах, а у глибині мотивів виконавця та повазі до матеріалу.

"Це дуже важке і дуже важливе питання. Мені здається, що є різні способи: є архівація, є максимально точне відтворення, а є аранжування чи композиції на основі, коли береш пісню як інспірацію. І всі ці елементи важливі, бо не можна лише консервувати.

Але те, чого часто бояться дослідники, – це коли народні пісні хтось "покращує". От мені здається, покращувати не можна. Не можна просто взяти пісню і штучно зробити її в стилі джаз або рок. Де я реагую алергічно? Це коли відчуваю, що з цього роблять комерційний проєкт. Працювати з традицією треба сміливо, але з пієтетом: не ґвалтуючи, не скручуючи, а з глибокою повагою до пісні".

Україна – це не про жертву, а про боротьбу

Зараз Мар'яна Садовська живе та працює між Німеччиною та Україною. Разом із чоловіком, режисером і актором Андре Ерленом, вона створює проєкти у складі театрального об'єднання Futur3 у Кельні. Для неї театр сьогодні – це спосіб виривати західного глядача із засилля російських наративів і стереотипів.

Один із таких проєктів народжений із реальності війни – вистава про українських фіксерів, створена після того, як їхній близький друг, режисер Павло Юров, почав допомагати іноземним журналістам висвітлювати повномасштабне вторгнення. Інший важливий досвід – робота з українськими ветеранами, які проходили лікування в Кельні, що вилилася у виставу "Незламні" (Unzerbrechlich – прим. ред.).

"Якщо театр має сенс зараз, то лише якщо дозволяє наближувати тутешніх глядачів до України, відкривати її для них. Після вистави про Голодомор люди підходили й казали: "Ми тепер розуміємо, що відбувається в Україні". Ця біла пляма, заполонена російськими наративами, далі присутня, і нам треба цю цілину орати і працювати на цій ниві", – переконана мисткиня.

Садовська прагне, щоб Європа перестала сприймати Україну крізь призму жалю чи виключно "фольклорно-воєнної" екзотики.

"Найбільше мене тішить, коли критики пишуть про альбом, що це не про жертву, а про боротьбу, спротив і силу в надії. Мені дуже залежить, щоб на Україну тут не дивилися як на бідну й нещасну жертву, якій великодушно посилають гуманітарну допомогу, а бачили джерело спротиву й інтелекту. У Німеччині досі немає навіть належних перекладів драм Лесі Українки чи Григорія Сковороди. Ми маємо показувати не лише руїни чи сільські танці, а глибину нашої сучасної культури та інтелекту. Це та моя маленька частина скали, яку я тут лупаю".