Мистецько-освітній NYCamp 2025: нові знання, спільнота і Just Dance

В липні цього року відбувся вже третій мистецько-освітній табір NYCamp. За традицією кемп відбувався на просторах Карпатських гір. Карпати можна вважати домом для NYCamp, хоч географічно вони знаходяться далеко від українського Нью-Йорку та Бахмутського району, місця з якого колись все почалось.

Про NYCamp та його натхненницю Вікторію Амеліну

NYCamp – одна з ініціатив Нью-Йоркського літературного фестивалю, заснованого письменницею Вікторією Амеліною у 2021 році. Ідею створити табір для підлітків із Донеччини Вікторія планувала втілити ще за життя.

Зі згадки про Вікторію починала свою промову під час відкриття табору Оля Русіна, співорганізаторка NYCamp, членкиня команди Нью-Йоркського літературного фестивалю, письменниця та журналістка. Саме урочисте відкриття цьогорічного кемпу відбувалось біля ватри, яку розпалив нам спеціально навчений працівник комплексу, на базі якого відбувся табір. Розпалювання багаття вочевидь є сакральним вмінням та ритуалом, тому не дивно, що нам не дозволили зробити це самостійно.

Про Вікторію Амеліну неодноразово згадуватимуть протягом кемпу. На жаль, я особисто не був знайомий з Вікторією. Перший спогад, який з’являвся у мене в голові, коли хтось згадував постать письменниці – як я приїхавши додому в Краматорськ в листопаді 2023 року вперше прийшов подивитись на місце удару російського "Іскандеру" по піцерії "RIA". Я довго дивився на знищену до фундаменту будівлю і портрети тих, хто загинув. Серед них була і Вікторія Амеліна. Для мене, як і для багатьох краматорців, це місце має багато теплих спогадів з дитинства: дні народження, перший та останній дзвоник.

На той момент пройшло майже три місяці, як я вперше побував на NYCamp як дослідник Музею воєнного дитинства аби провести усноісторичні інтерв’ю з учасниками табору, які погодились розказати про свій досвід. Тож дивлячись на зруйновану піцерію, я згадував і те, з яким пієтетом постійно говорить про Вікторію Амеліну тогорічна учасниця, а сьогодні вже членкиня команди NYCamp, Марічка Суровець:

"Віка завжди змушувала мене писати і давала мені надію, коли я не хотіла цього робити. Вона завжди першою бачила мої тексти. Одного разу я утнула істерику, що мені не подобається вірш, який я написала. Віка його прочитала, і запропонувала його кудись надіслати. А це мій найбільший страх, що мої тексти хтось побачити. І тому вона постійно казала, що якщо перестаю писати, то вона опублікує цей вірш. Віка для мене особлива. Вона відкрила мені очі на світ літератури. "

Для мене ці слова є ознакою того спадку, який неможливо визначити в певному еквіваленті. Однак його мають лише ті, хто готові були брати відповідальність навчати інших людей, спонукати їх досліджувати і створювати.

Дорога до табору

Зазвичай аби потрапити в табір потрібно написати есе на визначену командою проєкту тему та пройти відбір. Цьогоріч у фокусі текстів підлітків було питання майбутнього – «Сила уяви: як фантазія формує моє майбутнє». Однак цього року окремим випробувальним етапом став сам шлях до NYCamp. Купівля квитків останнім часом перетворюється на певну азартну гру з великою ймовірністю не встигнути дістати омріяне місце в потязі. Особливо на захід України, особливо для великої компанії людей. Доля не посміхнулась NYCampівцям, і тому нам довелось їхати зі Льова до місця призначення місцевою електричкою.

І хоча наш потяг з Києва прибув у Львів близько о 7 ранку. Нам не довелось довго приходити до тями після сну, адже нас всіх розбудив оверпрайснутий сніданок в одному із закладів біля залізничного вокзалу. Тож ми одразу були готові о 9:15 боротись за сидячі місця у вагоні електрички. Оскільки перспектива їхати понад три години стоячи нікому не була симпатичною. Особливо героїчно здобував місця всій команді учасник кемпу Ярослав, не порушивши норми пристойності і не образивши жодного іншого пасажира. Всю дорогу нас супроводжували краєвиди Галичини за вікном і українська попмузика, що грала з колонки молодих хлопців, що їхали поруч.

Проте між всім цим галасом, яким була оповита наша подорож електричкою, мав місце і момент цілковитої тиші. Коли забита вщент людьми платформа вокзалу приміських поїздів вмить зупинила свій галас аби о 9:00 вшанувати всіх загиблих внаслідок російської агресії. І потім повільно поверталась до того ж галасу, що був хвилину тому.

Програма

Цьогорічна програма за своїм тематичним наповненням стала більш різноманітною. Як розповідає співорганізаторка кемпу Оля Русіна: «Ми, як завжди, намагалися зробити її якомога більш різноплановою і водночас збалансованою, щоб підлітки мали змогу і розслабитися та емоційно розрядитися, і водночас — спробувати щось нове для себе, випробувати свої сили і зрозуміти, що вони можуть більше, ніж, можливо, про себе думали».

Проте спочатку кожному дню, насиченому різними освітніми подіями, передував карпатський мальовничий світанок. А також ранкова руханка, яку проводила Марічка, перед тим особисто розбудивши кожного завдяки музиці та всепроникним стукотом в двері. І все ж завжди були ті, хто успішно зміг лягти далі спати і запізнювались на руханку.

Протягом часу проведеного в NYCamp підлітки практикували монотипію разом із дизайнеркою, ілюстраторкою та співорганізаторкою кемпу Тетяною Ваврик.

«Я дуже хотіла, щоб майстерка з монотипії стала для підлітків простором для гри — щоб вони могли зануритися у світ фантазії та випадкових чудес, які народжуються просто на папері. Це техніка, яка дозволяє відчути себе вільно: тут немає "правильно" чи "неправильно", можна і треба помилятися, експериментувати, пробувати знову. Через цю гру ми відкривали здатність бачити незвичне у звичайному й довіряти власному баченню. І саме це було найціннішим», — ділиться Тетяна.

Результати своїх експериментів учасники змогли пізніше надрукувати на футболках разом із командою «Ініціативної молоді українського Нью-Йорка».

Того ж дня відбувався воркшоп від Спеціальних волонтерських сил «Ейпріл», на якому підлітки мали можливість самостійно зібрати дрони, які пізніше відправляються допомагати військовим в зоні бойових дій. Оскільки, як вже зазначалось раніше, ідея цього річного NYCamp давати нові знання не тільки в царині культури.

На наступний день після сніданку всі зібрались аби прослухати мою першу лекцію. Вона мала на меті за півтори години описати коло питань, які, на мою думку, вирують довкола історії Донеччини та Луганщини, і які варто продовжувати досліджувати. Після того як я закінчив свій монолог, в залі пролунало запитання від вже згаданого раніше героя електрички Ярослава: "Все-таки комунізм зробив більше позитивного чи негативного для нашого регіону?". Напевно, це одне з найбільш гострих запитань, яке залишалось відкритим до 2022 року для багатьох мешканців регіону, чиє життя припало між СРСР та здобуттям незалежності.

В інший день Марія Титаренко розповідала учасникам кемпу про креативне письмо та мислення загалом. Говорячи про принцип витворення синестезії (поєднання інформації різних органів чуття) в тексті, Марія дала спробувати всім описати запах, створений парфумерною художницею Касандрою Осініною. Це був запах смерті, як розповіла далі Марія. Домінуючими нотами в ньому були запахи медикаментозних речовин, які використовують при наданні першої допомоги пораненим бійцям на фронті.

Після лекції пані Марії на лекційну сцену знову вийшов я. І розповідав вже про те, як підлітки зараз та надалі можуть досліджувати локальну історію свого регіону. Чи радше намагався заразити учасників досліджувати власну історію. Цікаво було відчувати себе в протилежній ролі того, хто намагається не дати заснути слухачам після другої поспіль пари.

Однак завжди надихало те з якою зацікавленістю та вдячністю сприймала інформацію Владислава, учасниця із села Званіка. Дівчина кожного дня на вечірніх зборах нагадувала всім про просту істину – не забувати дякувати один одному, захопливо переповідаючи все, що трапилось з нею за цей день на NYCamp. З таким же захопленням Владислава і розповідала про Званівку, про яку не можна не згадати в контексті дослідження локальної історії. Навіть серед учасників NYCamp є званівчани, чиїх предків було переселено в село внаслідок перерозподілу територій між УРСР та Польщею в 1951 році. Пам’ять про ці події досі добре збереглася в родинах.

Окремо варто також згадати те, як музично-поетичний дует "Чистий четвер" Мар’яна Пирога та Єлизавети Мазур, прикриваючись парасолею від гірського дощу, розповідали про генеалогію української поезії та мелодики. А коли дощ перетворився на зливу, ми всі сховавшись у наш лекційний простір, по рядку, колективно, робили поезію, яку Мар’ян та Єлизавета перетворювали на музику. А за вікном продовжував шуміти дощ. Тому він не зміг не стати для багатьох референтом тієї поезії, що складалась.

Вечори

Після кожного "робочого дня" простір, в якому проводились освітні події, перетворювався на танцмайданчик чи караоке. Напевно найбільш енергійний вечір на NYCamp стався тоді, коли учасники, поділившись на три команди ("Чіназес", "Разом" та "Інгулець"), провели самоорганізований турнір по грі Just Dance. Я за результатами жереба приєднався до першої команди. Переможця визначали в оригінальний спосіб: після кожного виступу медсестра кемпу Катерина міряла шумоміром рівень гучності оплесків команді, яка щойно виступила. Попри умовно суперництво всі підлітки однаково гучно підтримують один одного. Однак кульмінацією вечора став момент, коли всі учасники всі разом повторювали танок під трек Девіда Гетти Memories.

Раптово ставши співорганізатором цих івентів та їх учасником, мені в голову запала одна думка.Це переконання зріло ще з двох мистецьких лабораторій для підлітків ("Озимі" та "ІМБАLANCE", які були реалізовані за мого кураторства в Музеї воєнного дитинства). Якщо ви хочете робити проєкти для підлітків, треба вміти переконати себе та учасників, що бути крінжовим тут і зараз нормально. Коли цей соціальний договір умовно підписано, всі мають можливість отримати щире задоволення від цієї взаємодії один з одним та творчої роботи.

Про спільноту

Кожен вечір в NYCamp закінчувався читанням листів один одному, які збирались протягом дня в поштовому ящику, який був прикрашений зображенням талісмана табору. А також розмовою зі свічкою в руках, де кожен ділився враженнями за день і казав слова вдячності тому, кому хотілось їх виказати. Вражає те, як швидко підлітки та команда організаторів табору активно та щиро комунікували один з одним протягом цього часу. Це проявлялось в тій величезній кількості листів один одному, що встигала накопичитись за день.

В один із вечорів співорганізаторка кемпу Крістіна Шевченко зауважує: "В перший день, коли ми прийшли в цей простір, він був пустим та чужим. Зараз відчувається, що це простір належить нам, він наповнений спільною енергією."

Іншою важливою місією NYCamp є підтримка зв’язків всередині спільноти людей, які наразі стали внутрішньо переміщеними особами. На жаль, разом з окупацією та знищенням території Донеччини руйнуються і ті соціальні зв’язки та інститути, довкола, який вирувало життя громад. І один з викликів, який стоїть в цій війні з Росією – не дати релокованим спільнотам розчинитись. До прикладу Анастасія, Владислава та Ярослав жили у Званівці, де в спільній компанії разом проводили час, зокрема гуляючи місцевими горами, які вони вважають не менш мальовничими за Карпати. Наразі всі троє перебувають в різних містах України.

Не варто забувати, що для цього покоління підлітків питання сталості соціальних зв’язків було загострено, ще з епохи ковіду. Богдан, учасник кемпу, розповідає, що з моменту запровадження карантину в 2020 році відвідував школу лише декілька тижнів, взимку 2022 року, до початку повномасштабного вторгнення з боку Росії.

Тож ми маємо попри все шукати такі місця зустрічі та діалогу як NYCamp. Аби мати можливість просто разом займатись ранковою руханкою, ходити в гори та спілкуватись за колективним сніданком. Ці колективні практики є не менш важливими, ніж освітні події, що відбуваються в рамках кемпу. В такому випадку нас об'єднуватиме не лише спільне минуле відмежоване 2014 та 2022 роками, а й теперішнє і майбутнє.